Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 3, 2022

Україна як «лабораторія» нового життя

Автор:

|

Серпень 25, 2022

|

Рубрика:

Україна як «лабораторія» нового життя
Борис Ґудзяк

Широкомасштабна війна проти України увиразнила наші травми та слабкості, але й при цьому посилила довіру, співчуття, взаємодію і духовні прагнення нашого суспільства. Зрештою, цивілізаційні зміни, які зараз із нами відбуваються, можуть зробити Україну прикладом для інших країн світу.
У нашому бутті, нашій тотожності є глибокі травми. Взагалі, якщо подивитися на історію ХХ ст., українців як народу та держави могло й не бути. Одна за одною йшли геноцидні хвилі, якими ставили собі за мету нас або цілковито стерти з лиця землі, або зробити біомасою чи рабами.
Від 1914-го по 1950 рік на території України 15 млн людей було вбито, або вони померли неприродною смертю. Історики вважають, що з 1932-го по 1945 рік українська земля була найнебезпечнішою територією у світі. Тімоті Снайдер влучно її назвав кривавими землями.
Ця травма не могла минути безслідно. Ми бачимо, як на людей вплинули шість місяців війни: посттравматичний синдром є як у військових, так і в цивільних, зокрема, у дітей. А у ХХ ст. такі жахіття були довготривалими, переходили з покоління в покоління. Ми лише тепер змогли зрозуміти цю транспоколіннєву травму й ідентифікувати її наслідки. Основним наслідком травми, на мою думку, є те, що нам часто бракує взаємної довіри.
Враховуючи те, що у тоталітарній системі зовнішні чинники чи люди були небезпечними, треба було навчитися одягати маску, ставити фасад, вибудовувати мур. І вже з-за тих захисних механізмів українці поколіннями дивилися на зовнішній світ і будували стосунки з іншими.
Такий надмірний захист, безперечно, необхідний у час терору та переслідувань, сьогодні ускладнює життя. Адже довіра — це основний капітал у громадянському суспільстві. Це система, що ґрунтується не лише на законах, де є ризики покарань, але й системі довіри, глибших людських стосунках, взаємній любові.
Ба більше, недовіра є передумовою для корупції, що пронизує й наш бізнес, і політику, й освіту, й медицину. На взаємній довірі будується система податків, а також щось таке просте та буденне, як життя звичайного під’їзду багатоквартирного будинку.
Гадаю, кожен українець може ідентифікувати у своєму житті, як на нас впливає тоталітарна травма. Тому цю багаторівневу тривалу травму недовіри вилікувати остаточно можна лише любов’ю, відповідальністю, терплячими, добрими стосунками, які поступово будують довіру, а не нищать її. Вважаю, що це вже відбувається. Через Майдани та війну, через великі жертви та страждання ми здійснюємо паломництво: від страху і недовіри до іншого — до гідності та поваги.
Приїхавши в Україну вже втретє за останні два місяці, бачу, як ті середовища, з якими мав нагоду спілкуватися, працюють, наче вулики, де кожна бджілка знає своє завдання — кажуть мало, не жаліються і не гають сили на зайві емоції. Відбувається системна праця: допомога армії, допомога ближньому. Власне, це й є громадянське суспільство, і воно відрізняє Україну від Росії.
Досвід війни та відповіді всього суспільства на екстремальні виклики в горизонтальному мережевому спілкуванні та мережевій праці мусять бути перенесені на Україну майбутнього.
Ми маємо систему, яка у багато чому все ще віддзеркалює радянські структури. Колись був партком і радянська обласна рада — зараз є обласна рада українська в тому самому будинку, більш-менш із аналогічними пропорціями і навіть зі схожими робочими стосунками.
Сьогоднішня молода людина, сьогоднішній спосіб виробництва, сьогоднішній спосіб комунікації вже не є пірамідальними. Сучасна людина функціонує мережево — через багатовекторне спілкування та мережеву співпрацю. І такий рефлекс і стиль мережевості повинен перейти до нашої вищої освіти, до нашої школи та системи державного управління. Сподіваюся, що війна прискорюватиме ці процеси.
Війна триває, проте вважаю, що треба бути чуйними до того, що ми пережили, відчитувати знаки часу. Ця війна декларує й остаточно заповість нащадкам, які її переживуть, що так, як ми жили до війни, надалі не можна. Треба діяти так, як ми діяли за часів війни: у солідарності, взаємній допомозі, відходячи від суто матеріальних цінностей. Потрібно зафіксувати, що ми зрозуміємо про наше минуле та нашу перемогу.
Вірю, що Україна може стати лабораторією нового життя у XXI ст. За умови, що з нами залишиться те, що заворожує світ зараз — готовність віддавати своє життя за принципи, за правду. Хочеться вірити, що це дає приклад іншим суспільствам, і що ми цей приклад залишимо для себе також.

Борис Ґудзяк

Як повідомляв «Міст», Борис Ґудзяк — кавалер ордену «Почесного леґіону».

About Author

Meest-Online