Новини для українців всього свту

Saturday, Jan. 28, 2023

Україна відмовилася від власного похорону

Автор:

|

Грудень 17, 2022

|

Рубрика:

Україна відмовилася від власного похорону
Джордж Буш із трибуни Верховної Ради закликає українців не виходити з СРСР

Коли в середині 1990-х рр. Російська Федерація (РФ) на очах усього світу показово знищувала Чеченську Республіку Ічкерія, її президент Джохар Дудаєв висловився однозначно: «Боягузливий Захід». Схоже події останніх днів підштовхують до такого висновку і Володимира Зеленського. І його можна буде зрозуміти, позаяк ситуація, що склалася з ракетним інцидентом у Польщі, не повинна принижувати і його, й Україну ще до висновків спеціальної комісії.
Це Анджей Дуда, президент дружньої нам Польщі, може давати відповідні коментарі після консультацій із Вашинґтоном, а нам необхідно самим утверджувати себе в сучасному світі, як і більш ніж сто років тому. Тоді президент США Вільсон у своїй знаменитій декларації в січні 1918-го за підсумками Першої світової війни згадав про право поляків та інших поневолених європейських народів на власну державність — українського в тому переліку не було.
Сильні світу того не підтримали тоді державницьких устремлінь українців, оскільки воліли бачити відроджену єдину й неділиму Росію. Ба більше, саме під час здійснення переформованою під комунізм більшовицькою Росією Великого Голодомору української нації президент США Рузвельт визнає червоний прапор над московським Кремлем. Замість того, аби засудити небачений доти в історії людства злочин геноциду голодною смертю однієї з найбільших європейських націй.
Наших державницьких устремлінь не хотіли бачити і 1939-го, коли волею автохтонного населення народжується Карпатська Україна, яка не боялася тоді давати притулок переслідуваним нацистами євреям. Ніхто не побачив нашого визвольного здвигу і 30 червня 1941 року, коли у Львові без погодження з фюрером ІІІ Рейху проголосили Акт відновлення Української держави — ми виявилися, як і Велика Британія, тією європейською нацією, яка не капітулювала, створивши підпільний антигітлерівський фронт на всіх теренах автохтонного розселення (як на території ІІІ Рейху), а також власну Українську повстанську армію.
Лише тоді, коли радянські міжконтинентальні ракети з ядерними боєголовками вже могли досягати заокеанських цілей, сильні світу цього нарешті почули застереження української діаспори щодо колишнього союзника в роки Другої світової. З того часу, з’являючись на своїх передвиборних мітинґах серед наших політичних еміґрантів, вони вчилися вимовляти сакральну фразу: «Ще не вмерла Україна!».
А згодом переходили й до рішучіших акцій, коли щороку 22 січня біля мерій великих американських міст стали вивішувати синьо-жовті прапори, а найвідважніші тамтешні політики вже не боялися проголошувати ще більш значиме: «Слава Україні!».
Серед них був і Джордж Буш-старший. Але коли заохочений такою підтримкою український національно-визвольний рух у період горбачовської перестройки висунув ідею відродження незалежної держави власного народу, добиваючись цього легітимним шляхом через демократично обрану Верховну Раду УРСР, то Президент Буш-старший злякався. Він на очах усього світу в залі українського парламенту в своїй так званій курячій промові вмовляв народних депутатів не виходити зі складу СРСР.
Тоді українці не послухалися й уже за місяць відновили власну незалежну державу. Хто з великих чи малих демократичних країн її визнав у наступні дні, як це зробили турки, коли казахи проголосили свою незалежність? Ніхто — всі чекали результатів Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. А шокований таким «непослухом» українців той же Буш-старший за день до цього, дізнавшись про настрої всього українського суспільства підтримати одностайно століттями очікуваний Акт, зателефонував до Москви і запевнив господаря Кремля, що, незважаючи на це, не буде поспішати визнавати Україну, аби не нашкодити ні Горбачову, ні Єльцину.
Відтак український державний корабель вирушив у самостійне плавання в украй розбурханому океані, коли змінювався весь світоустрій. Це не дуже сподобалось багатьом. Тож Україну вирішили покарати так, аби вона вже не піднялася: нашим недосвідченим капітанам делікатно, але дієво запропонували позбутися величезного ядерного потенціалу, що дістався їй у спадок від СРСР.
І наївні українці повірили обіцянкам усіляких гарантій, які роздавали щедрі дядьки від Ла-Маншу до Тихого океану і далі аж до Атлантичного. Як повірив Богдан Хмельницький із козаками московському цареві в Переяславі в січні 1654-го, а українські націонал-комуністи — російським більшовикам, коли ті спритно заманили їх у так званий рівноправний союз.
Наші державні керманичі тоді не насторожилися від дружніх застережень окремих західних політиків уважно все прорахувати — поспішали підірвати шахти та порізати не лише міжконтинентальні балістичні ракети й їхні носії, а й тактичні, про які навіть не згадували в документах. Або ж передавали їх «братньому» російському народові, підпис від імені якого також стояв під Будапештським меморандумом у грудні 1994 року. Хоча вже тоді ідеї реваншу відверто проголошувалися московськими шовіністами, що особливо виявилося в несправедливому поділі Чорноморського флоту.
І Захід радо зіпхнув на РФ як нібито патрона всіх українських справ за традиційним розподілом, свої обов’язки, забувши начисто про підписані гарантії. Тож відчувши таку «довіру» Старого й Нового світів, Москва взялася опрацьовувати свій сценарій розв’язання української проблеми, запевняючи всіх у тому, що це навіть і не держава, а якесь непорозуміння, а українці, мовляв, є складовою російського народу.
Що це не так, засвідчили дві українські грандіозні національні революції — Помаранчева й Гідности. Переконавшись, що беззбройні українці таки добиваються перемоги, Москва вдалася до застосування військової сили, аби раз і назавжди покінчити з їхньою волелюбністю та незалежністю. На очах гарантів Будапештського меморандуму вона спокійно перекидає свої спецпідрозділи до Криму та Донбасу й захоплює ці території, бо вже була впевнена, що Захід не захищатиме державний суверенітет і територіальну цілісність України. Адже телефонували звідти до Києва й наполегливо рекомендували не стріляти.
Ось тоді й остаточно підтвердилися пророчі слова Джохара Дудаєва — і не тільки про боягузтво Заходу, але і про його політичну сліпоту та глухоту. Бо не бачити й не чути Всеукраїнського Майдану заслуговує саме на таку оцінку. Тим паче, що американський сенатор Джон Мак-Кейн бив у всі дзвони. Та «голуб миру» Барак Обама його не чув.
Не чули нас і впродовж восьми років виснажливої російської аґресії на Донбасі. А коли дізналися, що Москва готується до широкомасштабного вторгнення, то не закликали її до порядку, як належало б гарантам нашої безпеки, а лише передали нам інформацію про це, не вживаючи дієвих превентивних заходів до загарбників. Фактично виписали похоронку Києву за три дні, а Україні загалом — кілька тижнів, і заспокоїлися.
Вони ніби й не почули заяви останнього дня 2021 року Дмитра Кулеби, міністра закордонних справ України: Ми будемо захищатися! Думали, що підемо за прикладом Старого світу, держави якого здавалися Гітлеру саме за таким сценарієм з виходом своїх урядів до екзилю. Тому й пропонували Володимиру Зеленському затишну віллу на теплому морі.
Та він не покинув Україну, залишився з оборонцями своєї столиці. І справжні генерали не розбіглися, а взялися ініціативно організовувати захист державних рубежів. Як генерал Кривонос в аеропорту «Жуляни» з курсантами Військового інституту. Чи як трактористи Полтавщини, які поповнювали свій робочий парк російськими танками.
Перемога України — а наш головнокомандувач Валерій Залужний заявив від імені Збройних сил однозначно: ніяких «договірняків», будемо битися до кінця — прискорить процес розпаду РФ як останньої імперії. І цього Захід дуже боїться, як 1991-го — розвалу СРСР. Бо там усе вже розподілено, наперед прогнозовано. І де Україна взагалі не згадується.
А вона, виявляється, відмовилася від призначеного для неї пишного похорону і стає активним гравцем світової політики, ламаючи всі чужі плани щодо неї. Як колись козацтво, так тепер українська армія прикувала увагу всього світу. Вона на полі бою довела свою здатність перемогти так звану другу армію світу. Бо знову, як і в часи Хмельницького, усе, що живе, піднялося на захист Батьківщини, розгорнулася справді Велика українська народна війна.
Авжеж, ми, звісно ж, дуже хочемо, аби посміливішало НАТО, стало готовим захищати себе і світову цивілізацію, як воно декларувало завжди свої принципи колективної безпеки. Бо скільки ж залишати українців наодинці на полі бою проти східної орди?
Тож коли з-за океану навіть деякі наші земляки, приміром, Юрій Швець, відмовляють нам у праві висловлювати невдоволення внутрішніми рішеннями НАТО ухилятися від задекларованих своїх принципів давати рішучу відповідь Росії на її аґресію, то наша відповідь однозначна: ми маємо право на це! Бо ми повірили США, Великій Британії, Франції, Китаю та РФ, відмовляючись від третього ядерного запасу в світі.
А якщо там вважають, що українська ракета ще радянського виробництва справді могла залетіти до Польщі, то чому взамін ядерного потенціалу не передають Україні досконалішу західну зброю для захисту неба? Зрештою, чому на східному кордоні НАТО відсутня ефективна протиповітряна оборона? Така, як на підступах до Білого дому у Вашинґтоні, чи на кшталт ізраїльського «залізного куполу»?
І чому Захід нічого не каже про російську ракету, яку, вочевидь, намагалася збити українська? Щоб не було страшно від усвідомлення того, що необхідно визначатися: НАТО дотримується свого Статуту чи політичної кон’юнктури? Чи вирок Джохара Дудаєва остаточний і оскарженню не підлягає?
Якби там не було, але Україна відмовилася від власного похорону, на якому від Заходу прозвучало б багато панегіриків на її адресу.
Як повідомляв «Міст», СРСР зник не в Біловезькій пущі.

Володимир Сергійчук

About Author

Meest-Online