Розташований у самому серці Нью-Йорка, між островами Мангеттен і Лонґ-Айленд, з Організацією Об’єднаних Націй у його периферійній точці, острів Рузвельт стоїть як пам’ятник 32-му президенту Сполучених Штатів Америки — Франкліну Делано Рузвельту. 15 березня ц. р. конґресмен Керолін Малоні провела в цьому місці прес-конференцію на тему російського вторгнення в Україну. Водночас, десь за милю звідти, у добре помітній із такої відстані ООН, проходило голосування серед членів її Ради безпеки. Конґресмен послала сильний сигнал підтримки народу України, а в Раді безпеки ООН 13 із 15 його членів проголосували за засудження організованого Росією референдуму в Криму. Навіть Китай утримався, і тільки Російська Федерація (РФ) виступила проти.

Випадковий спостерігач зробив би висновок, що це був гарний день для України та її територіальної цілісності й настільки ж поганий – для російських імперіалістичних амбіцій. Проте розчарування й трагедія лежать у гострішій історичній площині.
У січні 1941-го Рузвельт виголосив свою щорічну промову про стан держави. Вона містила в собі думку про чотири свободи: свободу слова та віросповідання, які були закріплені в доповненні до Конституції США, а також свобода від страху — відносно нова концепція, за якою він сподівався отримати від Америки підтримку її європейських союзників у Другій світовій війні. Основна ідея Рузвельта полягала в тому, що індивідууми та народи повинні бути вільними від страху гноблення й окупації. І ті, хто не відчував такого страху, зобов’язані допомогти тим, кому пощастило менше.
За іронією долі, чотири роки потому хворий Рузвельт, супроводжуваний радянськими агентами з власного Держдепу, поїхав у Ялту в Крим і віддав половину Європи своєму тодішньому союзнику Йосипові Сталіну. Він також погодився з введенням додаткового страху, репатріації назад у СРСР для тих, кому вдалося звідти виїхати. Рузвельт був принциповою людиною, але трагічною фігурою в американській і світовій історії.
Зокрема, метою Рузвельта в Ялті було купити мовчазну згоду Сталіна на створення Організації Об’єднаних Націй. При цьому результат був як успішним, так і трагічним. Розчарування проявлялося багато разів – від жовтня 1945 року, коли ООН була сформована, до минулої суботи, під час голосування в Раді безпеки зі засудженням російської аґресії. Тільки одна країна — злочинець — проголосувала проти волі переважної більшості, але вона переважила завдяки своєму постійному потужному праву вето.
У квітні 2008 року Україна мала набути План дій із членства на саміті НАТО в Бухаресті. РФ, яка не тільки не є членом Північно-Атлантичного альянсу, але якраз і була причиною створення НАТО, заблокувала Україні шлях. Президент США Джордж Буш виступав за членство України, але європейці, зокрема Німеччина, нібито з енергетичних міркувань не змогли зробити те, що було би правильним. Членство України було відкладене, після чого ніколи вже серйозно це не обговорювалося. Якби Україні було надано шлях членства в Бухаресті, не було би тепер української проблеми з Кримом.
Дипломатія й економічні санкції – здебільшого сильні інструменти в перемовинах. Тим не менш, вони тьмяніють, коли стикаються з державою, якою керують злочинці. Увесь демократичний світ і чимало росіян розуміють, що РФ із президентом Путіним працює поза нормами цивілізованих міжнародних правил. Демократія та права людини відсутні в Росії. Проте світова спільнота багато разів намагалася включити РФ до цивілізованого світу. Прикметно, що Путін незмінно відповідав тиском, висміюючи цивілізовану поведінку. У минулому його зарозумілість вдовольнялася вузькими наслідками, коли він відмовився дати доступ спостерігачам ОБСЄ за виборами та казав міжнародному співтовариству не вчити РФ демократії , а «навчити своїх дружин готувати щі» (щось на кшталт капусняка). Зовсім недавно Путін навідріз відмовив у доступі до Криму навіть спостерігачам ОБСЄ та представникам ООН. Будапештський меморандум 1994-го й договір про дружбу з Україною 1997 року нічого не важать для Путіна, як і істина чи повага до Гельсінського меморандуму про територіальну цілісність.
Існує тільки один варіант, який допоможе Україні. 28 країн-членів НАТО повинні активізуватися та запропонувати Україні прискорене членство в Альянсі. Український прем’єр Арсеній Яценюк у приватній розмові з представниками НАТО попросив розглянути це. Німеччина та Франція, що продалиcя Росії в минулому, мають визнати й виправити свою помилку. Україна є гідним і готовим кандидатом у НАТО.
НАТО має встояти й виправити помилки в Ялті та Бухаресті. Запитайте в поляків, чехів, угорців, прибалтів і в інших східноєвропейських народів, які недавно стали членами НАТО. Вони готові захищати Україну, може, і тому, щоби захистити свободу від страху в себе. Коли НАТО стане на кордонах РФ, свобода від страху чи, радше, страх може стати такою складовою перемовин, що навіть путінська Росія зрозуміє.

Аскольд Лозинський