Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 9, 2021

Розпад Росії: загроза чи шанс?

Автор:

|

Листопад 01, 2021

|

Рубрика:

Розпад Росії: загроза чи шанс?
Мапа імовірного розпаду Російської Федерації

Мета притомної опозиції в Російської Федерації (РФ) — спробувати змінити стан речей. Вона критикує владу, закликає і виходить на мало чисельні протести, констатує погіршення ситуації з правами людини, каже про «російський фашизм», пише відозви, апелює до світового співтовариства, складає програми «прекрасної Росії майбутнього» тощо. Це важливо, але критично мало. Питання в іншому: чи зможе вона підняти мільйони на протест, який змінить владу?
Мета російської влади традиційна — втриматися у своїх кріслах. Демократія владі не потрібна, для неї це небезпека. Тому теперішній політичний режим у РФ не має перспективи. Її чекає подальший занепад і крах.
Російська ліберальна думка сумнівається у реальності проведення демократичних змін у РФ. Головні причини: небажання влади проводити будь-які демократичні реформи; слабкість ліберальної опозиції; небажання населення змінювати звичний для нього уклад життя, зважаючи на окремі особливості національного характеру росіян.
Ліберали мають рацію у тому, що теперішньою Росією править військова хунта, яка є дещо модернізованою копією політбюро ЦК КПРС. Але російським лібералам бракує тверезого і чесного погляду на перспективи РФ. А вона, на жаль, гірка. Тріщини у державному фундаменті стають дедалі глибшими, конструкція починає тріщати по швах, а ідеологічні «скрєпи» скриплять усе гучніше.
2020 рік виявився визначальним у розвитку РФ, адже путінський режим перетнув головну «червону лінію», остаточно попрощавшись навіть із алюзією на демократію. «Русскій мір», релігійне мракобісся та «побєдобєсіє», замішані на тотальній пропаґанді, брехні та страху, перетворилися в ідеологічний підмурівок режиму.
Хронічна економічна стагнація, нечувана корупція, тотальна бідність населення у поєднанні з демографічною катастрофою, алкоголізмом і наркоманією зробили перспективи соціального розвитку РФ примарними. А реґіони та національні утворення почуваються колоніями Москви.
Аґресивна зовнішня політика завела РФ у «глухий кут» на світовій арені, зробивши фактично міжнародним ізгоєм. Москву вже не лише не сприймають як партнера, її визнали безпосередньою загрозою. Єдиним арґументом Москви залишається ядерна зброя та військово-політичний шантаж.
Чи означає це, що Росія приречена? Стратегічно, безумовно, так. У неї лише одна перспектива — деградувати політично й економічно, залишатися глобальною загрозою, дестабілізовувати демократичний світ, вести війни й організовувати провокації.
Тому вона має бути покарана за вчинені нею злочини проти міжнародного миру і безпеки, порушення прав людини, підтримку диктаторських режимів у світі, міжнародного тероризму та його спонсорування, позасудових страт і політичних вбивств, провокацій та геноциду навіть проти власного населення тощо.
Але чи є для цього бажання Заходу. Зараз, на жаль, є мало лідерів на кшталт Черчилля, де Ґолля, Рейґана чи Тетчер. Маємо з сумом констатувати «здрібнення» політичної еліти і відсутність лідерів, які можуть приймати стратегічні рішення. Але щ приходом до влади нової адміністрації США з’явилися певні надії.
Натомість є можливість прийняття найвищим політичним керівництвом Заходу рішення про недоцільність існування аґресивної РФ як головного фактору глобальної небезпеки і дестабілізації. Треба відійти віл безперспективних спроб залучення Росії до цивілізованого світу і перейти до її заміщення низкою держав, які за дієвої підтримки Заходу впродовж короткого історичного часу утворили б на території теперішньої РФ коло незалежних, миролюбних, без’ядерних суб’єктів міжнародного права. Населення національних утворень, реґіонів нарешті отримали б шанс для поступового переходу до будівництва сучасних держав, пріоритетом яких була б не аґресія, а економічний розвиток і добробут власного населення.
Варто взяти за приклад розпад СРСР. Адже жодна з нових пострадянських країн, за винятком РФ, не руйнує міжнародний мир, усі дотримуються норм міжнародного права, не ведуть війн проти сусідів, крім випадків, коли ці конфлікти створює Москва. Зникнення з політичної мапи аґресивної РФ матиме своїм наслідком різке зменшення (в рази!) кількості конфліктів і джерел міжнародної напруженості по всьому світу. Адже головною метою зовнішньої політики Кремля є створення конфліктів, а потім участь у їхньому «врегулюванні» на своїх умовах.
РФ є не лише Імперією зла, вона є уособленням світового зла. Щоб його подолати, колективний Захід має розробити план конкретних і комплексних заходів протидії Росії, які мають містити економічну, політико-дипломатичну, військову, реґіональну, національну, кібернетичну, інформаційну й інші необхідні складові.
Зрозуміло, що «ядерне питання» відіграватиме ключову роль у реалізації такого сценарію. Його вирішення вимагатиме від колективного Заходу дуже чітких і чесних гарантій безпеки усім державам, що виникнуть. Але не так, як це сталося з Будапештським меморандумом. НАТО чи окремі його країни будуть зобов’язані гарантувати безпеку та територіальну цілісність нових держав.
Відбудеться реальне і суттєве скорочення ядерної зброї у глобальному вимірі. Перед колективним Заходом постане також важливе завдання з налагодження справді взаємовигідної економічної співпраці з утвореними державами, виступити гарантами справедливого використання їхніх природних ресурсів.
У підсумку РФ із теперішнього виклику для Заходу перетвориться у коло дружніх держав, що спільно протидіятимуть реальній загрозі, яка на той час об’єктивно сформується у Південно-Східній Азії.
Деякі російські та західні аналітики малюють ще один сценарій можливого розвитку подій. Він полягає у тому, що після відходу Путіна його наступник (наступники) запропонують Вашинґтону свою капітуляцію в обмін на збереження їхніх привілеїв грабувати Росію і далі, вивозити капітал на Захід і користуватися благами у своїх особистих цілях.
Це було б таким собі шансом «відкрутити події назад»: поставити перед новою московською владою ультиматум щодо повернення Криму і Донбасу, Абхазії та Південної Осетії, Придністров’я, вступу України та Грузії до НАТО, припинення підривної діяльності РФ проти країн ЄС та НАТО, а також на Близькому Сході, в Африці, Латинській Америці. У Москві його вимушено приймуть. Та це означатиме черговий стратегічний програш Заходу і повторення його попередньої помилки, коли щиро повірив обіцянкам Єльцина збудувати миролюбну та демократичну Росію.
Натомість політика «керованого розпаду» РФ попри її комплексність, багаторівневість завдань і складність реалізації матиме своїм наслідком глибокі та позитивні глобальні зміни, що допоможуть перетворити простори сучасної Росії на територію стабільності, безпеки й економічного зростання.
Жодним чином не сумніваюся у тому, що РФ припинить своє існування під тягарем внутрішніх проблем та за умов продовження навіть теперішнього, не надто дієвого санкційного тиску. Це відбудеться протягом наступного нетривалого історичного проміжку часу. Питання лише у ціні, яку цивілізований світ за це заплатить. Україна вже поклала на цей вівтар тисячі життів своїх громадян, мільйони скалічених доль, величезні економічні втрати. Колективний Захід може обійтися лише кількома сотнями мільярдів доларів, які у перспективі все одно будуть компенсовані економічними вигодами від взаємодії з постросійськими державами.
Настав час для нової політичної еліти Заходу, яка дивиться не собі під ноги, вовтузячись у боротьбі за перемогу на чергових виборах, а високо підіймає голову і зазирає за горизонт. Й очолити її мають візіонери. Не багато, але хоч кілька. Інакше за політичну короткозорість і небажання приймати стратегічні рішення доведеться дуже дорого і боляче розплачуватися. Вибір є завжди. Як і відповідальність за нього.
Як повідомляв «Міст», південь Росії хоче повернутися до України.

Володимир Огризко, міністр закордонних справ України в 2007-2009 рр.

About Author

Meest-Online