Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 18, 2021

Перерахунок жертв Голодомору

Автор:

|

Листопад 26, 2015

|

Рубрика:

Перерахунок жертв Голодомору

Голодомор

Відкриття меморіалу «Голодомор» у Вашинґтоні, столиці США, стало важливою подією в історії як української нації загалом, так і української діаспори зокрема. Природно, це знову поновило багато дискусій про цю трагедію українського народу, яка відбулася понад 80 років тому. Деякі з обговорень зосереджені на питаннях дещо непропорційного значення. Росіяни знову поширили дезінформацію, наполягаючи, що це не був ґеноцид і зробили спроби звести до мінімуму розмір трагедії.
Питання про те, чи була ця історична подія справді геноцидом українського народу, однак, було рішуче визначене. І це — незважаючи на російську наполегливу пропаганду і відволікання та деяке міжнародне небажання визнати ґеноцидний характер Голодомору заспокійливими урядами. Серед них, на жаль і ганьбу, є теперішня адміністрація Барака Обами, котрий звертається в усіх щорічних посланнях, відколи вступив на посаду президента, до Голодомору як до великої трагедії, злочину проти людяності тощо, але аж ніяк не ґеноциду. Ці прокламації замість вшанування жертв, не тільки ображають живих українців, але висловлюють неповагу до висновків комісії Конґресу 1980-х рр. про голод в Україні, а також сесії в Конґресі та Білому домі 2006-го.
Закон, який дозволив будівництво меморіалу, ініціював конґресмен-демократ Сандер Левін із Мічиґану. Він отримав підтримку обох партій і був підписаний президентом Джорджем Бушем. Цей закон вважав Голодомор ґеноцидом. Майже 20 країн, союзників США, також визнали Голодомор ґеноцидом. Сам автор терміну, який породив конвенцію Організації Об’єднаних Націй (ООН) із подібною назвою, визначив, що «Голодомор був ґеноцидом українського народу». Навіть при побіжному прочитанні визначення предмету Конвенції ООН і цього терміну, можна відкинути будь-які двозначності, що те, що сталося з українцями в 1932-1933 рр. у СРСР, було штучною спробою ґеноциду.
Нелогічним питанням, але яке часто піднімається, є число жертв. Це питання є проблематичним і, ймовірно, не має визначального значення в оцінці Голодомору, та воно продовжує бути предметом відволікання, зокрема, російських пропагандистів із менш благими намірами — звести до мінімуму шкоду. заподіяну Росією, яка стала наступником СРСР. Воно також залишається предметом для дискусій для декотрих, зокрема, українських учених із благими намірами, заради історичної правди. Справа в тому, що полічити точно проблематично через термін давності, а також погано збережені та зумисне спотворені записи. Але немає значення, померло 4 млн, чи 10 млн. Голодомор залишається однією з найбільших в історії трагедій, ґеноцидів і злочинів проти людяності.
Британський історик Роберт Конквест, звісно, ще до смерті СРСР і відкриття радянських архівів у своїх дослідженнях подій 1932-1933 рр. під назвою «Жнива скорботи» оцінив загальне число жертв від голоду у 7 млн, із яких 6 млн — українці. Крім того, він нарахував 4 млн смертей у межах СРСР у 1930-1937 рр. у результаті «розкуркулення». «Українці були розглянуті як основні противники «розкуркулення». Близько 80 % з цих 4 млн були українцями. Це означає, що в 1930-1937 рр. більше 9 млн. українців загинули від голоду та «розкуркулення», — писав він.
У своїй доповіді Конґресу, представленій 1988 року, парламентська комісія з голоду в Україні встановила, що кількість українських жертв широко варіювалася, але з високим рівнем точності становила більше 8 млн. Джеймс Мейс, виконавчий директор комісії Конґресу, писав про 7,5 млн. жертв, але сказав: «Насправді, це число цілком може бути вищим. Число 10 млн повних жертв голоду, здається, набуло поширення від радянської еліти. Неймовірна частота, з якою з’являється це число, зобов’язує нас серйозно поставитися до можливості того, що воно справді обговорюється в радянських офіційних колах, навіть якщо ми не можемо стверджувати, що впевнені в цьому», — заявив він.
Міжнародна комісія з розслідування Голодомору 1932-1933 рр. в Україні, скликана 1990-го Світовим конґресом вільних українців, у своїй доповіді дійшла висновку, що число жертв в Україні становить, принаймні, 4,5 млн. осіб в Україні та приблизно 3 млн — за її межами. Висновки комісії базувалися на двох переписах населення в СРСР — 1926-го і 1939 року.
Усі ці визначення були зроблені до розпаду СРСР і доступу до радянських архівів в Москві. Доступ виявив ще один перепис — 1937 року. Він засвідчив такі кричущі втрати життя через голод, що Сталін був пригнічений результатом, ому відповідальні посадові особи були заарештовані та страчені.
У кожному разі перепис 1926-го щодо якого не було жодних суперечок, з’ясував, що загальна чисельність населення СРСР тоді було 147 млн, серед них — 31 млн українців. Перепис 1939 року, який був санкціонований офіційно, вказав загальне населення СРСР у 170,5 млн осіб, із них — 28 млн українців. Це показало, що українське населення зменшилося на 3 млн упродовж цього періоду, а населення, яке не є українцями зросло на 26,5 млн (23 %). Тобто якщо цей приріст застосовувати і до українців, то це означало б, що 1939-го мало бути 38 млн українців. Таким чином, українське населення втратило 10 млн із поправкою на ненароджених дітей.
Поява перепису населення, який проводився у січні 1937 року, мала важливе значення. Він засвідчив, що темпи зниження українського населення були ще різкішішими. Відповідно до цього перепису, число українців в СРСР 1937-го було 26,4 млн, що майже на 5 млн менше, ніж 1926 року, що само по собі приголомшує. У поєднанні з тим, що нормальні темпи зростання популяції неукраїнців у СРСР із 1926-го по 1937 рік були 17 %, українців 1937-го мало бути 36,5 млн. Висновок: між 1926-м і 1937 роком українське населення на території СРСР зменшилося на 10,1 млн. Це був прямий і непрямий результат голоду і політики, яку п. Конквест назвав «розкуркуленням».
Один із перших українських фахівців, котрому надали доступ до радянських архівів у Москві, був Станіслав Кульчицький, історик Національної академії наук України (НАНУ). Д-р Кульчицький їздив до Москви у другій половині 1980-х рр. і після завершення свого дослідження, писав: «Таким чином, населення України за 1933-1938 рр. мало збільшитися за рахунок природного приросту на 3 034 тис. осіб. На 1 січня 1933-го республіка налічувала 31 901 тис. мешканців (за даними поточного обліку), а на 17 січня 1939-го — 30 946 тис. (за даними перепису). Населення мало зрости до 34 935 тис. осіб, а насправді зменшилося до 30 946 тис. Куди ж поділися 3 939 тис. осіб? Частина людей могла виїхати за межі республіки, але більшість стала жертвою голоду та репресій».
Станіслав Кульчицький повторив ті ж висновки після розпаду СРСР і на Заході, приєднавшись до таких колег, як Максудов і Віткрофт. Стів Віткрофт мав доступ до радянських архівів ще до п. Кульчицького, його аналіз ще до розвалу СРСР відображав інформацію з радянських архівів, хоча надання доступу йому ще за Союзу викликає сумнів в об’єктивності науковця.
Д-р Кульчицький не вирішив питання українських жертв за межами України, хоча визначив різке скорочення українців за даними перепису 1937 року. Вчений пояснив це зменшення за рахунок того, що «мільйони українців і білорусів, котрі постійно проживали за межами своїх республік, під час перепису 1937-го реєструвалися як росіяни».
Кілька кричущих і важливих статистик суперечить такому висновку п. Кульчицького. За даними перепису 1937 року кількість білорусів збільшилася на 2,9 % порівняно з 1926 роком, а українців — зменшилася на 15,3 %. Крім того, при порівнянні переписів 1937-го і 1939 року число українців збільшилося впродовж дворічного періоду відносно істотно, і це було після чисток, коли українці мали ще більше підстав не реєструватися
українцями.
Одним із найвідоміших неукраїнських істориків, котрий часто пише на українські теми і котрого часто цитують у контексті теми Голодомору, є Тімоті Снайдер, професор Єльського університету. Однак Великий голод 1932-1933 рр. не є об’єктом його досліджень. Він присвячує цій теми лише 37 сторінок у своїй більш ніж 400-сторінковій книзі «Криваві землі» про всі радянські голодомори. Його висновки щодо числа жертв базуються не на основі незалежних досліджень у радянських архівах, а на аналізі результатів інших фахівців. Висновки проф. Снайдера такі: «Радянський перепис 1937-го показав на 8 млн менше людей, ніж планувалося: більшість із них становили жертви голоду в Україні, Казахстані та Росії, а також діти, котрих вони не мали… 1933 року радянські чиновники приватно найчастіше називали число 5,5 млн померлих від голоду. Це — приблизно правильно, навіть можливо, дещо занижено. Один демографічний висновок припускає близько 2,5 млн смертей від голоду в Україні. Це — занадто близько до зафіксованої кількості надлишкових смертей, що складає близько 2,4 млн. Останнє число має бути значно більшим, оскільки багато випадків смертей не були зафіксовані. Інший демографічний розрахунок, що здійснювався від імені влади незалежної України, подає число 3,9 млн загиблих. Здається розумним запропонувати число приблизно в 3,3 млн смертей від голоду і пов’язаних із голодом захворювань в Україні в 1932-1933 рр. Із цих людей, мабуть, 3 млн були українцями, а решта — росіяни, поляки, німці, євреї й інші. Серед приблизно 1 млн людей, котрі померли в Росії, було принаймні 200 тис. українців, позаяк найсильніший голод був у реґіонах, де жили саме українці. Щонайменше 100 тис. українців було серед 1,3 млн людей, котрі померли внаслідок голоду в Казахстані. Загалом, не менше 3,3 млн радянських громадян померло в Україні від голоду та пов’язаних із голодом недуг; і приблизно така ж кількість українців померла в СРСР загалом».
Джерела для аналізу п. Снайдер перелічив у своїх примітках — Шльоґель, Валлен, урядові дослідження, узагальнені в українській газеті «Дзеркало тижня», Кульчицький, Еллман, Максудов і Граціозі. Там немає посилання на радянські архіви чи документи, за винятком перепису 1937 року.
Нещодавно три демографи НАНУ — Омелян Рудницький, Наталія Левчук і Павло Шевчуко — разом із американський демографом українського походження Олегом Воловином узялися за демографічну проблему масового голоду в Україні 1932-1933 рр. і дійшли висновку: «Ми оцінюємо втрати від Голодомору в 4,5 млн, із них 3,9 млн прямих і 0,6 млн непрямих втрат. Використовуючи індикатор збитків на 100 одиниць населення, а не на 1000, це означає повні втрати (прямі плюс непрямі збитки), еквівалентні 15,3 % від загальної чисельності населення України 1933 року… Більшість прямих збитків, понесених 1933-го — близько 91 % у сільській місцевості та 67 % — у міських районах. Насправді, більшість випадків смерті відбулися впродовж шести місяців, в період із березня по серпень1933 року, із них 77,5 % — у міських районах і 90 % — у сільських районах».
Цей висновок розписаний у таблиці прямих (надлишкових смертей) і непрямих (втрати народження) втрат від голоду в Україні 1932-1934 рр. по міських і сільських районах. Підсумки міських і сільських районів перелічені так: 250 тис. — 1932 рік, 3,529,200 — 1933 рік і 163,300 — 1934 рік. Загалом — 3,942,500 осіб. Причина, чому кількість жертв 1932-го округлюється до дуже загальної оцінки 250 тис., в тому, що, за визнанням авторів, записи народження та смерті 1932 року не були доступні. Непряме число жертв — 586 тис. Висновок не оцінював кількість українців за межами України, таких як Кубань, яка була місцем значної концентрації українців і звідки, аналогічно до Української РСР, було заборонено виїжджати, згідно з радянським указом від 22 січня 1933-го.
Чесно кажучи, в СРСР не підтримували добросовісне ведення обліку, а під час сталінського режиму була тенденція приховувати правду. Радянські архівісти свідчать про це. Всеволод Цаплін, російський історик і директор Центрального державного архіву в Москві, писав, що в роки централізованого планування та ведення обліку «очевидно цілеспрямовано велися два розрахунки природного приросту населення: один — для преси, другий — для службового користування. Для мене безумовно, що найголовнішим у прагненні викривити підсумки природного руху населення та перепису 1939-го було бажання приховати розміри масового знищення населення в 1930-ті рр. Загиблі мільйони людей зі статистики зникають. Їх просто «не було».
Володимир Сергійчук — професор Київського національного університету і, безумовно, один із найвідоміших дослідників радянських архівів пострадянського періоду. Нещодавно, не залежно від Кульчицького, Рудницького і Воловина, він підняв ряд питань щодо вартості використання радянських записів народження та смерті у досягненні демографічних висновків: смерті дітей нижче одного року не були зареєстровані зовсім; смерті після березня 1933-го зареєстровані не були; багато дітей були просто залишені біля дверей дитячих будинків, не були прийняті, й їхні смерті не були зареєстровані; діти, замучені канібалами й убиті, зареєстровані не були; ті, хто загинув на дорогах або в лісах і були розтягненні дикими тваринами або просто розклалися, ніколи не були полічені або багато смертей замовчували вцілілі члени сім’ї, сподіваючись продовжити доставку харчових квот для тих членів сім’ї, котрі померли; багато смертей не були зареєстровані, а жертв просто поховали в могилах або свердловинах, а потім покрили землею чи просто сміттям; багато хто загинув у своїх будинках і їх просто поховали поряд із будинками або просто померли в будинках, розклалися в приміщеннях і ніколи не були зареєстровані.
Крім того, проф. Сергійчук піднімає питання про інші смерті українців, які залишилися незареєстрованими: ті, хто був засуджений за «п’ять колосків»; ті, хто помер у в’язниці в межах і за межами України і чиї тіла не були передані вцілілим членам сім’ї для поховання; ті, державні «злочинці», котрих вивезли, щоб побудувати канали на півночі Росії або в інших каторжних місцях праці. Його позиція така, що навіть якщо вони були зареєстровані, то були зареєстровані як росіяни.
Тому будь-яка спроба пояснити з упевненістю кількість жертв Голодомору є хибною. Найрозумнішими підходами, як видається, є версія Роберта Конквеста до відкриття радянських архівів і версія після відкриття архівів Володимира Сергійчука, котрий, імовірно, найдосвідченішим в цій галузі, витратив багато часу і зусиль у радянських архівах із їхнім безладом совєтської документації, а також вивчив розрахунків інших фахівців. Висновок має бути такий: кількість українських жертв голоду 1932-1933 рр. у СРСР, звісно, більша, ніж 4 млн і менша, ніж 10 млн. Незалежно від того, яку кількість жертв приймаємо, Великий голод 1932-1933 рр. був штучно створеним ґеноцидом українського народу й одним із найбільших злочинів проти людяності в історії.

Аскольд Лозинський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply