Треба сказати, що в Росії, на відміну від України, розмови про МС фактично не ведуться, хоча РФ начебто і є «двигуном» проекту, а Україна, навпаки, чемно, але дуже твердо утримується від участі в ньому. І все ж таки, хоча офіціоз, звичайно, повідомляє про тілорухи МС, але навіть Сергій Глазьєв, відповідальний секретар Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) майже зник із публічного простору, а ще ж недавно він був однією з найбільш згадуваних медійних персон у РФ.

Інша річ — Україна, де участь-неучасть у МС є одним із ключових моментів внутрішньої та зовнішньої політики. За великим рахунком, звичайно, МС — це прояв імперіалістичної політики Росії, так само як інші міжнародні фінансові й економічні інститути є проявами світового імперіалізму, на відміну від імперіалізму російського, що є імперіалізмом реґіональним, місцевим. Але за «маленьким рахунком», ця річ має й свої позитивні аспекти. Імперіалізм як остання стадія капіталізму, після якої для всього людства неминуче настане світле завтра, — значно приземленіший: відсутність кордонів, відкриття ринків, спрощення торгівлі, зрештою, просто стане легше їздити з однієї держави в іншу. Але кого хвилюють інтереси простої людини, коли йдеться про велику політику?

Звісно, Україна протягом багатьох років основ­ним трендом своєї політики вважала євроінтеґрацію. До речі, РФ також прагнула до євроінтеґрації, але чомусь російська євроінтеґрація була абсолютно несумісна з євроінтеґрацією України. Такий ось парадокс. Але обидві євроінтеґрації, російська й українська, несподівано зійшлися в одній точці — неможливості тієї й іншої. Росії було відмовлено раніше, Україні — пізніше й набагато грубіше.

Навіть якось фантасмагорично виглядає те, що саме Юлія Тимошенко виявилася тією крапкою, яку поставили на процесі інтеґрації України в Європу. Хоча, звичайно, причина не в ній — вона просто зручний привід, не більше. Європа вміє посилати за відомою адресою й без жодних приводів: маємо приклад Туреччини, яка понад 20 років стукала в ЄС і отримала нещодавно недвозначну відповідь: тільки турків Європі й не вистачало.

Власне, МС — це і є союз знедолених, бо в Азії на членів МС не чекають так само, як і в Європі. Але це ще — і союз авторитарних режимів, де від демократичних імітацій твердо відмовляються, як від якогось непотребу, безглуздого в цій конфігурації.

Казахстан із «довічним» Назарбаєвим і його зятями-наступниками, які завжди змінюються, а також єдиною партією в парламенті — «Нур Отан», очолює котру, зрозуміло, сам Назарбаєв. Білорусь із незмінним «батьком» і наслідним принцом Колею. Росія, яка вже твердо стала на шлях Третього Риму — думається, що із часом Володимир Путін у РФ означатиме те ж саме, що Цезар — у Римі першому. На підході ще дві «чудові» демократії — Таджикистан і Киргизія.

І ось у такому товаристві опиняється Україна, яка широко відкрила свої кордони для Pax Romana… вибачте — Pax Rossiana. Як казав колись один міністр, не Євразія, а Азіопа. І, треба сказати, не лише економічна. Вигоди від МС — досить зрозумілі, майже очевидні. Але є й спокуса перейняти в «метрополії» політичну систему, фіктивну демократію, по суті, за римським імперським зразком, де навіть в епоху спадкових імператорів продовжував засідати якийсь «сенат», тільки означав він зовсім не те, що при республіці. Іноді, кажуть, серед сенаторів траплялися навіть коні.

Власне, цей вибір — між гуманітарними обставинами й питаннями триразового харчування — зробили для себе українські дівчата ще в 1990-х, масово залишивши дівочу честь удома та й пішовши на вулицю торгувати чим Бог дав. Це — жорсткий вибір, але він — саме такий. Швидше за все, Київ «повиламується» трохи та вступить до МС. Для російської (білоруської, казахстанської) опозиції це буде дуже поганим подарунком, оскільки він посилить режим у Кремлі.

 Анатолій Баранов, ForUm