Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 7, 2022

Хай правду про наш рід почує світ!

Автор:

|

Червень 13, 2022

|

Рубрика:

Хай правду про наш рід почує світ!
Козаки в битві проти московитів

Ще не відомо, коли закінчиться російська аґресія проти України, а впевнені в своїй перемозі українці вже розробляють плани відбудови зруйнованих міст і сіл. Але чи здивований нашою відвагою на фронтах світ зможе від нас самих нарешті дізнатися про справжні витоки цього цивілізаційного феномену? Чи знову наша держава, як і після проголошення незалежности 1991 року, знехтує своїм обов’язком подати людству своє бачення свого минулого? Чи вчергове розпочнемо узгоджувати з сусідами, як нам писати нашу історію?
Можливо, в тому, як нас сприймав до останнього часу світ, ми винні самі, бо ж не зуміли за 30 років незалежности донести свою правду до нього, зате російські пропаґандисти старалися, особливо в роки правління Путіна, переконати, що нас не існує, бо тут має бути нібито винятково «руZкій мір».
Вудро Вільсон, 28-й президент США, висуваючи в січні 1918 року 14 пунктів мирного вирішення спірних питань, не згадав про українську націю, бо міг про неї просто не знати. Зрештою, американці, як і їхні союзники, століттями вже звикли мати справу з царською Росією. Тому хотіли її відродження, а коли там перемогли більшовики, Захід пішов на співпрацю з червоною Москвою, хоч вона й організувала небачений у світовій історії геноцид українців, забравши в них хліб.
Відтак до Другої світової війни українське питання не стояло на порядку дня міжнародної спільноти. З початком широкомасштабних бойових дій у Європі 1939-го ніхто також не згадав на Заході про право нашого народу на вільне життя, хоч тоді вже було освячено кров’ю проголошення Карпатської України 15 березня, а організатори відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові на чолі з Степаном Бандерою сиділи в гітлерівському концтаборі.
І лише державницький чин керівника націоналістичного підпілля Романа Шухевича, який на чолі повстанських збройних сил продовжив боротьбу за самостійну й соборну Україну і після закінчення Другої світової війни, змусив Захід звернути увагу на це незбагненне явище спротиву. А коли Москві завдяки жорстоким каральним акціям вдалося придушити наш національно-визвольний рух, то і в Європі, і за океаном, уже в умовах «холодної війни», стали прислухатися до української діаспори, яка продовжила його координацію — аж до відновлення незалежної держави на рідних землях.
Правда, після цієї події українське суспільство вже мало розраховувати на власні сили в розбудові нового життя, за яке так одностайно проголосували на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991-го. Бо спершу Захід не поспішав підтримувати нашу незалежність, витягуючи з керівників незалежної України обіцянки відмовитися від ядерної зброї й водночас спостерігав за процесом творення українського війська.
До кожного президента України знайдуться претензії щодо невправного проведення в розбурханому політичному й економічному житті державного корабля. Але однією з найважливіших помилок було нехтування ідеологією незалежного державного будівництва. А її творення з першого дня полягало насамперед в освідомленні не тільки власних громадян, а й усього світу правдою нашої історії.
Ми самі не доклали належних зусиль, аби розкрити світові, що українці — окрема нація. Натомість російська ідеологічна машина взялася доводити, що українці та росіяни, як і білоруси, один народ, тож майбутнє за єдиною слов’янською державою.
Однак навіть через тисячу років не зійшлися ментально два сусідні етноси, попри примусовий характер цього родичання. Тому й не дивно, що 1917 року, коли валилася Російська імперія, українці зажадали свободи та спробували зажити самостійним життям. Та самостійницькому волевиявленню нашого народу противилася саме і «біла», і «червона» Росія. Організувавши три війни проти незалежності України, більшовики постійно інструктували свою п’яту колону в Україні, як і 2014-го та 2022 року, як захоплювати владу. 18 листопада 1917-го Сталін особисто диктував телефоном директиву щодо скликання з’їзду рад для захоплення влади в Україні.
Дуже ці директиви схожі з тими, які роздавав сепаратистам Криму, Харкова, Запоріжжя, Одеси в лютому 2014 року Сергій Глазьєв, радник президента Російської Федерації (РФ), закликаючи проводити сесії обласних рад, на яких створювати «народні республіки» та звертатися за допомогою до Москви. Хіба не це бачимо зараз на окупованому РФ півдні України?
Так само відбулося і з окупацією Криму — спершу на багнетах російських «зелених чоловічків» проголосили «незалежність півострова», а потім «приєднали» до складу РФ. За таким же сценарієм можуть приєднати Луганську та Донецьку області. А все це можна було прогнозувати ще 27 серпня 1991 року, коли представники Москви Собчак і Руцкой прилетіли до Києва й вимагали від керівництва щойно проголошеної незалежної Української держави не виходити зі складу СРСР, бо інакше відберуть Крим і Донбас.
Упродовж останніх років ми апелюємо до всього світу з проханням визнати вчинений Москвою Голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу, який забрав життя від семи до 10 млн наших співвітчизників. Й як на це звернення можуть реагувати, скажімо, у США, коли там бачить незрозумілі ініціативи з боку українських наукових інституцій Північної Америки обмежити кількість втрат до 3,5 млн українців, бо так вважають деякі зарубіжні дослідники.
У це важко повірити, але керівники Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Асоціації українських наукових інституцій Північної Америки, Української вільної академії наук у США, Наукового товариства ім. Шевченка в Нью-Йорку підписали листа до голови оргкомітету з відкриття у Вашинґтоні Меморіалу жертвам Голодомору з проханням не говорити на церемонії про втрати від 7-10 млн!
То як це можуть сприймати американські конґресмени, які мають проголосувати відповідний документ? Тим паче, що окремі підписанти згаданого листа відзначені українською державою високими нагородами, а авторів підготовленого в Києві й привезеного за океан його проєкту вшанувала наша діаспора іменними преміями.
Такі сумніви посилюються й абсурдом, у який втягнулася частина нашої інтелігенції, підтримуючи тих, хто заперечував цей злочин геноциду в радянські часи, а тепер організували на порталі «Історична правда» протести проти висновків слідства, яке здійснювали на доручення Генеральної прокуратури України ще від 2009 року. А вони ствердили, що жертв в УРСР і на українських етнічних розселеннях Північного Кавказу було 10,5 млн осіб.
Як будуть оцінювати зарубіжні політики тих країн, які ми просимо визнати Голодомор-геноцид, добровільне применшення нами самими втрат українців у 1932-1933 рр. після оприлюднення матеріалів досудового розслідування трагедії Голодомору-геноциду? Тим паче, коли відомо, що жоден з цих підписантів не працював з первинними архівними матеріалами, а лише покладався на авторитет тих, хто просив підписати петицію. Це зупинилося лише після обурення Богдана Футея, відомого правника зі США: «Чи ви там подуріли?».
Але саме на такому тлі відкривається простір для російської пропаґанди, яка докладає великих зусиль для того, щоб завуалювати спланований злочин Кремля проти українського селянства в 1932-1933 рр. І якщо Голодомор в Україні раніше Москва не визнавала взагалі, то в зв’язку з відкритими документами там тепер пробують переконати світову громадськість у тому, що голодували всі народи Радянського Союзу.
Але чому ж тоді постановою ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932-го за невиконання нереального плану білоруські села Смоленщини не карали припиненням національного розвитку й виселенням у східні райони СРСР, а 14-тисячну українську станицю Полтавська на Кубані, де існував Перший всеросійський український педагогічний технікум, депортували до Казахстану з ліквідацією її назви. Така ж доля чекала і 20-тисячну українську станицю Уманську, перейменовану на Ленінградську.
Вилучивши все їстівне в українського населення, московська влада не дозволила йому роздобути продукти харчування в інших реґіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону виїзду за хлібом стосувалася тільки селян України й Кубані, де за переписом 1926-го налічували 915 450 українців, тобто більше двох третин усього населення.
Ще одне питання — проблема Криму. Як відомо, всі документи однозначно стверджують, що півострів передавали Україні на прохання самої Росії. В київських і московських архівах лежить звернення Президії Верховної Ради РРФСР до Президії Верховної Ради УРСР від 7 лютого 1954 року з проханням взяти Кримську область до свого складу. Через тиждень,13 лютого 1954-го, його позитивно розглянула Президія Верховної Ради УРСР. І тільки після цього Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ передати УРСР Кримську область.
Але оскільки це питання не цікавило керівництво України, то світ одержував інформацію з російських наративів. Волонтерські напрацювання владу України не цікавили. Наприклад, підготовлена на пропозицію Володимира-Юрія Даниліва, українського правника з Торонто, книга автора цих рядків «Український Крим» була за ініціативою й сприяння покійного Любомира Гузара перекладена англійською. Однак українські чиновники не знайшли можливості безоплатно передати її в різні країни світу, щоб там знали правду про Крим від нас, а не від російських політиків і пропаґандистів.
Може, Захід саме тому розпочав надавати нам належну збройну допомогу лише тоді, коли переконався, що з початком російської аґресії в лютому ц. р. саме український народ, як і його військо, готовий з повною віддачею боротися за незалежність. Повірили українцям, бо ті одностайно стали на герць із ворогом, як і в часи Хмельниччини, коли «все, що живе, піднялося в козацтво».
Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Як повідомляв «Міст», оголосили конкурс до Міжнародного дня рідної мови.

About Author

Meest-Online