Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 24, 2021

Cтрасті за мовою

Автор:

|

Жовтень 08, 2015

|

Рубрика:

Cтрасті за мовою
Олег Синютка, голова Львівської обласної державної адміністрації

Олег Синютка, голова Львівської обласної державної адміністрації

Перебуваючи на конференції з нагоди 90-річчя Спілки української молоді в Українському католицькому університеті, я слухав, як львівський губернатор у своєму привітанні сказав, що українець найкраще почувається у Львові. Не встановлюючи докладного географічного розташування українського раю (бо, мабуть, таке ж можна сказати і про інші міста Галичини), я зітхнув, бо щойно прибув на конференцію з Києва у досить поганому настрою. За три дні перебування в Києві я жодного разу (!) не почув на вулиці української, немов у перші роки незалежності. Натомість, у Львові я не чув на вулиці російської взагалі.
Невже Україна справді така різна? У Києві, коли звертав увагу звичайним людям на мову, чув такі відповіді: «Президент і Марина розмовляють між собою російською», «у воєнній зоні є наші хлопці, котрі воюють за Україну, а розмовляють російською», «це — не той час, щоби настирливо впроваджувати українську мову». Може, й не час… Але на 25-му році незалежності… Коли нарешті настане той час?
Щоправда, перебуваючи в культурних та освітніх закладах Києва, мушу визнати, що там переважала українська мова, хоча директор одного закладу передала мені для читання статтю російською та була дуже здивована, коли я сказав, що цієї мови не знаю і не розумію. Також правда, що нотаріус у Києві розмовляв зі мною українською, агент із нерухомості — також, але я не дав би їм багато кредиту довіри, бо відчував, що це — тільки тому, що я до них звертався українською. А позаяк вони мають із того фінансову користь, то й намагалися догодити мені.
Моя знайома з Америка, котра в основному працює у культурному театральному полі та перебувала в Києві у той самий час, тільки набагато довше, рішуче не погодилася з моїми враженнями. Сказала, що у театрі розмовляють на сцені і поза нею українською, та що особливе враження на неї справили кримські татари, котрі не тільки розмовляють із нею виключно українською, але навіть і звертають інколи їй увагу на її галицький чи ньюйоркський діалекти.
Які з того висновки? Мабуть, різні. Мешканці України тепер більше об’єднані у своїй національній свідомості. Однак, мова тільки для декого з них є ознакою національної ідентичності, а для інших — тільки засобом комунікації. Казав мені мій товариш, котрий перебував на турецькому курорті, що там зустрічав людей із України, Естонії, Росії й усі розмовляли між собою російською, бо як інакше мали говорити?
При передачі довіреності, агент із нерухомості запропонувала зустрітися з новими орендарями. Зголосилося два брокери, але один із них був російськомовним. Гадаю, не важко здогадатися, кого я прийняв на роботу. Я запитав, чи потенційні орендарі розмовляють українською? Після негативної відповіді, сказав, що, мабуть, краще не зустрічатися, бо не погоджуся на російськомовних. Агент у моїй присутності до них перетелефонувала і повідомила, що власник — український націоналіст і вони мусять при зустрічі розмовляти українською, в іншому випадку він їх не прийме. Ті погодилися. Лиш аби отримати бажане помешкання орендарі були готовими розмовляти українською.
Зауважив я також, що у Києві на крамницях чимало вивісок написані виключно російською мовою. Мабуть, ці підприємства ліцензовані. У моїх мандрах магазинами я завжди спілкувався українською мовою і тільки рідко зустрічав спротив. А якщо впровадити поправку до адміністративного кодексу міста Києва, Харкова, чи Миколаєва, що для ведення підприємницької діяльності слід користуватися україномовними написами та рекламою? В іншому випадку може накладатися спочатку штраф, а за повтор — позбавляти ліценції. Повірте, задля збереження «російського язика» ніхто не влаштовуватиме ще один Майдан. Та й не приїдуть зі західних областей нікому у цьому допомагати.
Основний висновок: ми — народ добрий, ввічливий, але інколи — занадто. Російська мова — це не засіб комунікації. Це — мова нашого ворога та зброя довголітнього знущання над нами. Ми не сміємо, боронячи свою державу від запеклого аґресора, вважати нормальним користуватися цією зброєю, чим, до речі, ворог нас також поневолював. У процесі пригноблення українців як нації Росія намагалася знищити нас фізично та духовно. Залишила нам народні пісні, вишивпнки та шаровари. Нищила нашу інтелектуальну культуру, літературу, а найважливіше, звела нашу мову до рівня суржику. Чи не пора нам вирости вповні як нація, та дати нагоду розвинутися нашій мові?
І ще один висновок. Вина — у владі. Практичне втілення української мови як державної для користування у повсякденних взаєминах — дуже слабке від самих початків незалежності. А коли вже сама родина Президента у приватному житті користується російською, то це — погано. Не тільки одна чи дві жінки на вулиці про це мені казали. Говорили люди, котрі з ним і його дружиною клали квіти Шевченкові. Сам Президент у цьому зізнався. Прикладом повинен бути глава держави, у котрого не може існувати одне спілкування — офіційне, а інше — приватне. На нього і його родину дивиться весь народ. Наразі він є поганим прикладом. Але є надія, бо він ще вчиться. Мабуть, час завершити науку.

Аскольд Лозинський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply