Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 24, 2021

Як в Опішні поєднують стародавній промисел та IT-технології

Автор:

|

Березень 10, 2021

|

Рубрика:

Як в Опішні поєднують стародавній промисел та IT-технології
Опішнянська кераміка

Близько 1 тис. гончарних майстрів — такою була Опішня на Полтавщині наприкінці ХІХ ст. Тепер традиції предків продовжує всього десяток. Щоб зберегти самобутній промисел, гончарна столиця України звертає на шлях інновацій.
Один із місцевих переказів запевняє, що у старовину для залучення покупців гончар перевертав макітру догори дриґом і танцював на ній гопак. Краса, міцність і практичність — три кити, на яких століттями трималася знаменита опішнянська кераміка. XXI ст. до них додався четвертий — інформаційні технології (ІТ).
Попри архаїчність і складність виробництва, у сучасних гончарів є величезна перевага: щоб продати свої шедеври, вже не потрібно танцювати гопак і навіть стояти на базарі. Процес збуту кераміки максимально спростився з появою 4G.
Прогрес в маси несе Микола Різник, 35-річний голова Опішнянської об’єднаної територіальної громади (ОТГ). Одна з його глобальних цілей — створення «Опішнянської артілі», яка б поєднала і гончарне виробництво, і навчання в академії, і промоцію, і продаж. «Пам’ятаю комунікацію в часи, коли займався бізнесом: аркуш А4 на дошці оголошень «Продам. Куплю», — розповідає він. — З появою 3G, а потім і 4G люди створюють акаунти в соціальних мережах. Зараз оголошень на дошках майже не побачите. Ми хочемо, щоб наша продукція була на міжнародних майданчиках, на Amazon. Збираємо гончарів, пояснюємо: «Робити вміємо, а продавати треба вчитися. Продавати на автостанціях — це одне, а у Всесвітній мережі — зовсім інше».

Еліта
Найцінніше, що міг у давні часи залишити після себе батько синові в Опішні, — глина, що вилежалася впродовж 50 літ. Витримка, як у рідкісних сортів віскі, перетворювала посуд, зроблений із такого матеріалу, на майже сакральний об’єкт.
У XXI ст. у дворі Олександра та Світлани Шкурпел глина «дозріває» приблизно два роки. Цього достатньо, щоб зробити і практичні предмети побуту, і вражаючі взірці мистецтва. На горищі будинку Шкурпел — музейна кімната із справжніми шедеврами, схожа на керамічний зоопарк. «У нас якось для одного генерала замовили великого лева, — згадує подружжя. — Потім їздили по хатах, скуповували самогон. У того лева багато літрів влізло».
За словами Світлани, їжа, приготована в глиняному посуді, набагато смачніша, ніж у сучасному. Винороби замовляють в Опішні спеціальні посудини й отримують призові місця за вино, виготовлене в них. Наслідуючи традиції, Шкурпели перетворили гончарство на сімейне ремесло. Олександр ліпить, гончарує. Світлана розписує, обкладає декором. Двоє з п’яти синів також сідають за гончарний круг.
У навколишніх надрах десятки сортів глини, але не кожна добра. «Буримо, а потім, якщо добра, копаємо гуртом, — розповідає Світлана. — Треба знати, яку і де брати. Колись, у старі часи, одні люди шукали, інші — добували, треті — переробляли. Гончарі були верхівкою процесу, елітою.
«Я в глині сиджу не так давно. З 1983 року. Коли прийшов на завод, мені було 17. Гончарів у сім’ї не було. Прадід жив на цьому місці, був купцем. Його розкуркулили, — додає Олександр.

Смартфон замість місця на базарі
Великі долоні і довгі пальці вміло замішують глину. Дивлячись на відточені десятиліттями рухи Олександра, здається, що Шкурпела може легко зліпити відро вареників. Проте це не чоловіча справа. Коли ж сідає за гончарний круг, його обличчя розслабляється, частіше з’являється усмішка. Усе виглядає так, ніби не він ліпить з глини, а навпаки. «Що б у голові не було, яким би не був настрій, глина міняє все, — погоджується майстер».
Минає зовсім трохи часу, і в його руках з’являється глечик. «Потім він досихає, обпалюється в печі. Цей швидко — дві доби. Якщо товстий черепок, палимо тиждень або й більше», — розповідає Світлана.
Один такий глечик родина продасть за 400 грн, а покупець навряд чи здогадається, скільки праці в нього вкладено. «На нашому базарчику маємо будку, але цього року її навіть не відмикали, — каже вона. — Продаємо через Інтернет. Зараз стало ще простіше: зробила фото, завантажила зі смартфона. Зручно працювати. Клієнти просять світлини з різних ракурсів».
Світлані та Олександру доводиться реагувати на модні віяння, освоювати нові форми, щоби бути в тренді. «Ми почали виробляти скатли — чаші для гоління. Мушу сидіти в Інтернеті, вивчати. Я вже, мабуть, краще за чоловіків знаю, як правильно голитися», — сміється майстриня.

Відповідає за 8,4 тис. жителів
У 1990-х юному Миколі Різнику батьки казали: «Синку, вчися й їдь звідси до міста. В Опішні не залишайся!».
Той послухався, але не цілком. Закінчив у Полтаві інститут, опанував фах «Інженер видобутку нафти і газу», встиг попрацювати діджеєм. Займався бізнесом і повернувся в рідне селище як депутат місцевої ради.
Завжди позитивний та усміхнений, він став «каталізатором» створення Опішнянської ОТГ, яку зараз очолює. Нещодавно його переобрали на другий термін, віддавши за нього 86 % голосів. «Коли був депутатом, поїздив по деяких селах, побачив, що там узагалі нічого нема. А в нас і нафта, і газ, і гончарство. Я зрозумів, що Опішня може і має розвиватися». — згадує Микола.
Він відповідає за 8,4 тис. жителів ОТГ, у яку входять кілька населених пунктів. Серед змін останніх років — вуличне освітлення, нові центри з надання адміністративний і соціальних послуг, оновлений парк, тротуари, дороги, спортивна зала на місці занедбаної кочегарки.
Навіть окремий туалет для людей із обмеженими можливостями та пеленальним столиком у місцевій адміністрації виглядає як диво. Від радянських часів тут залишилося тільки ефектне панно з мозаїки, яке п. Різник попросив зберегти.

На семи пагорбах
Між Опішнею і гончарством можна сміливо ставити знак рівності. «Опішня, як і Рим, розташована на семи пагорбах. Ось там, на висоті 208 м на рівнем моря, було городище роменської культури, яке датують VIII-ХІХ ст. У нас постійно розкопки проводять. Знаходять давню кераміку — місцеву і привізну, — розповідає Юлія Нижник, екскурсовод і працівниця Національного музею-заповідника українського гончарства, стоячи на одному з оглядових майданчиків. — Під цими пагорбами колись жили гончарі. Ще років 100-150 тому їх в Опішні було близько тисячі — кожний п’ятий мешканець. Глину добували двома способами: кар’єрним і шурфним. Деякі шурфи сягали 20 м у глибину».
У музей, де працює Юлія, у допандемічну епоху щороку приїжджало близько 50 тис. туристів. До закладу входять шість підрозділів у різних локаціях, розкиданих по Опішні на 20 га. Головний — унікальні фонди з 60 тис. виробів, гончарна академія, куди влітку їдуть художники, ландшафтний парк із альтанками, озерами та 400 монументальними скульптурами, що ідеально пасують для фото в соціальних мережах. «Це вже сучасне мистецтво, — водить парком п. Нижник. — Роботи створені під час «Симпозіумів гончарства», які проводять із 1997-го. Цього двоголового лева під час першого симпозіуму зробив наш Василь Омеляненко, заслужений майстер народної творчості. Він цю скульптуру випалював тут, у спеціальному горні».

Барило, куманець і плесканець
Леонід Кучма, Віктор Ющенко, міністри, чиновники — Опішнянський національний музей бачив гостей різного калібру та з різних країн. Щоб залучити відвідувачів, тут створюють активності та розповідають про них в Instagram, Facebook і Twitter.
У музеї гончарства є чому дивуватися. За кожним предметом — цілий пласт історії та людських доль. Навіть біля одного невеликого стенду з домашнім посудом Юлія може прочитати цілу лекцію про українську культуру та побут. «Це мисник, — показує вона на кілька полиць. — На ньому господиня виставляла посуд. Він був окрасою хати. По ньому можна було сказати, наскільки заможною була родина. Найдавніший тут глечик для молока початку ХХ ст. Теракотовий, не полив’яний. Поливою вкривали святкову кераміку».
На молочнику можна побачити хрестик — оберіг від зурочення. Всередині, на денці таких глечиків, є пуп — глиняний відросток. Господиня вірила, що чим вищий пуп, тим більше вона збере вершків.
Ринка-насадка (старовинний рукомийник), ринка з тулійкою (стародавня пательня), горщики-близнюки (у них приносили їжу в поле), тиква (посудина, яку закривали качаном кукурудзи), барило, куманець і плесканець (ємності для алкогольних напоїв і квасу). Усі ці назви і види посуду вражають.
Про те, які емоції відчувають гості музею, найкраще сказав 1999 року посол Польщі в Україні: «Я думав, що побачу глину, а побачив народ».
Раніше «Міст» розповідав, як правильно відпочивати і до чого тут мистецтво.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply