Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 24, 2021

За що воюють українські та російські військові на сході України

Автор:

|

Березень 31, 2016

|

Рубрика:

За що воюють українські та російські військові на сході України

Вояки на позиції

Солдат, котрий іде на війну в формі з українським шевроном, знає, за що він воює. Знає він, знає його сім’я, друзі, сусіди, люди на вулиці, знає кожен українець. Це те, чого немає в російській армії, і ніколи не було. Тому що війни останніх років, розв’язані Кремлем — ганьба і зрада своїх же солдатів.

Спасибі вам!
На станції у вагон зайшов чоловік у військовій формі — буденна річ. На військову форму вже мало хто реагує, та й не всі можуть за зовнішніми ознаками розрізнити — це активіст якоїсь патріотичної організації, чи солдат, котрий повертається з фронту.
Я одразу впізнав у ньому ветерана — за поглядом. Знаю погляд того, хто побував у пеклі і повернувся назад. Він дивиться на всі події, як на рай, і дуже гостро реагує на негатив. Всі люди навколо — свої, він же за них воював.
Розповідь була довгою, з неї ми дізналися, що на фронті він був вже не вперше. Дружина народила йому сина, поки був на війні. Дитину він ще жодного разу не бачив. Проходячи вагоном, він зупинявся й починав гратися з чужими дітлахами. Обмацував свої кишені, бігав обшукувати бушлат і наплічник, щоб знайти щось у подарунок дітям.
Він розповідав про війну, про Дебальцеве, про те, як гинули його товариші, про те, що шкода, що так довго збиралися, треба було в Донецьк входити вже давно, про сни, в яких все про дім, про мирних жителів у тих місцях, де він воював.
Солдат виявився з артилерійської розвідки. Він розповідав про снаряди, самохідки, про те, як його взводу доводилося підходити впритул до позицій противника, щоб передати артилерії координати, а потім ще й коригувати вогонь, коли по тобі стріляють не тільки вороги, а й свої.
Люди у вагоні принишкли. Солдат розповідав, що дуже хоче побачити родину, але зараз їде не додому, а на могилу батька. На найближчій станції, коли люди виходили з вагона, проходячи повз нього, хтось неголосно сказав: «Спасибі вам».
Я згадав, як їздив у свій час воювати в Чечню. Коли звільнився і повернувся в журналістику, то намагався зрозуміти, що робить Росія на Кавказі. І в тому вагоні, коли люди дякували українському солдату, я йому позаздрив.

«Ми вас туди не посилали»
Зараз, коли спілкуюся з ветеранами бойових дій української армії, мене знову бере злість за те, як із нами поводилися під час війни у Чечні. Розповідаю українським колегам про свій досвід, вони відчувають шок і кажуть, мовляв, ми думали, що це у нас проблеми.
У Чечню я потрапив на другу війну. В наш контракт входив пункт про виконання завдань у зонах надзвичайних ситуацій. Офіційно ми виконували завдання з дотримання громадської безпеки в рамках контртерористичної операції.
Війною це ніхто не називав. Хоча за кожен окремий день нараховувалися бойові. Зараз це приблизно було б 500 USD за три місяці відрядження. Перед відрядженням формувався загін, нас посилали на місяць на навчання. На політзаняттях показували фільми з відрізаними головами та розповідали, що Чечня стала розсадником світового тероризму, і мирні чеченці просять їх захистити. Від тієї пропаганди багато моїх колишніх товаришів не можуть оговтатися й досі.
У Чечні доводилося виживати не тільки в умовах війни, а й у тих умовах, у яких ми жили. Були і голод, і холод, і обстріли з боку своїх. Доходило до того, що ми ходили селом і продавали все, що могли — стовпи, колючий дріт тощо, щоб були гроші на їжу. Позичали мішок картоплі і варили на загін із 50 осіб «диво-суп» — бак із водою, у який кидали кілька картоплин і залишки круп. Виходила гаряча сіра водичка з рідкісними шматочками чогось твердого.
Повертаючись із війни, ми стикалися з тим, що нікому не потрібні, вже в дорозі. Замість однієї доби нас везли додому аж три. Ламалися автобуси, чекали якихось начальників. У нас не було грошей, їжі, автобуси промерзали наскрізь. У Ростовській області виштовхували зі снігу машину за 30 RUR, щоб потім у придорожньому кафе купити половинку порції гречки.
У Воронезькій області нас вивантажили ночувати в якійсь замерзлій будівлі селищного міліцейського опорного пункту. Хлопці у формі і зі зброєю ходили у найближче село просити їжі. Хоча це більше нагадувало зачистку.
Приносили банки зі салом й огірки з льодом. Їли на вулиці в снігу з ножів, роздаючи шматки їжі по колу. Бойові гроші, які були вже виписані на нас і кудись перераховані, зникли.
До ветеранів Чечні відчувалася відраза. Казали: «Вам що, грошей треба? Гроші — це зло». Не оформляли відповідні знижки на оплату комунальних послуг, прискіпуючись до якихось папірців. Посвідчення ветерана бойових дій вже до 2005 року перетворилося на звичайний папірець. Пільги скасували, замінивши з «компенсацією», що ніяк не компенсує ні проїзд на громадському транспорті, ні знижку на комірне.
Працевлаштуватися кудись ветерану бойових дій було проблематично. Навіть охоронцем у магазин брали колишніх вояків рідко, адже реабілітацією та виведенням з посттравматичного синдрому ніхто не займався. Від таких людей у майбутньому могли бути проблеми.
Над нами знущалися навіть ті, хто нас відсилав у Чечню. Коли ми прийшли у відділ кадрів загону просити видати нам копії посвідчень про відрядження для суду за «бойові», офіцер-кадровик сказав: «Зараз же виходьте, цієї розмови не було, ви до мене не приходили і нічого не просили». Наші гроші за війну роками плавали у невідомих інстанціях. Нам вони були виділені лише на папері. Більшість моїх колишніх колег своїх грошей так і не отримали. Інші потім загинули на війні.
Чеченська війна була лише глобальним списуванням і крадіжкою бюджетних грошей. Навіть пораненим не давали те, що обіцяли. Нашому бійцю в Грозному відірвало ногу. Коли його привезли з шпиталю в загін, влаштували шоу для телекамер, генерал тряс ключами перед об’єктивами та казав, що хлопцеві виділяють квартиру. Але її так і не виділили.

«Ви на есесівців схожі…»
Якось я був на чергуванні вже в Росії, стояла страшенна спека, а нас із нагоди приїзду якогось міністра вирядили у напівсинтетичну чорно-синю форму, яку ми ненавиділи. До мене підійшла жінка і питає: «Чого ж ви в такому одязі, спека ж». Я вже приготувався почути слова співчуття, як жінка раптом каже: «Ви в цій формі на есесівців схожі»…
Я не міг зрозуміти, чому до нас так ставляться, адже ми давали присягу, виконували накази командування, яке, за їхніми словами, там когось рятує. Ніяких слів підтримки або поваги з боку не тільки населення, а й свого командування ми не чули. Ставлення до нас у багатьох було, як до найманців. Справедливість такого ставлення я зрозумів пізніше. Але єдине, чого не можу зрозуміти досі, як мої колишні колеги дотепер виконують накази тих, хто покинув нас у Чечні. І виконують не в Чечні, а в Криму і на Донбасі.
Ми виправдовували себе під час війни тим, що просто виконуємо накази. Хтось уже розумів, що війна в Чечні — неправильна, що не можна нападати на країну, яка, переживши стільки страждань через «великого імперського сусіду», просто захотіла жити окремо. І їй не пощастило лише з місцем розташування і тим, що територією проходить нафтогін із Азербайджану.

Злиті командуванням
Я спокійно спілкуюся і дружу з колишніми бійцями ічкерійської армії і з діючими бійцями армії української. Як солдати ми можемо один одного зрозуміти. Багато ж моїх колишніх колег по війні у Чечні ненавидять всіх чеченців, грузинів, а тепер ще й українців. Вони все ще «воюють» у своїх головах, виконуючи досі накази Кремля. Хоча і знають, що цей самий Кремль ставиться до них, як до сміття.
Про це можна поговорити хоча б з полоненими бійцями Єрофєєвим та Александровим. За їхньою долею не стежить весь світ, за них не бореться їхня країна, не проходять мітинґи за їхнє звільнення, вони не схожі на Надію Савченко. Їх злили, як використаний туалетний папір.

За народ і проти народу
Головна різниця між українськими та російськими військовими у тому, що одні воюють за свій народ, а інші воюють із чужим народом. Неможливо уявити в Росії такі соціальні відеоролики, які виходять в Україні на підтримку армії. Неможливо уявити в Росії таку всенародну волонтерську підтримку своєї армії, як в Україні. Як жартує один мій знайомий: «В України немає ядерної зброї тільки тому, що волонтерам її ще не замовили».
Коли солдат знає, за що воює, коли він бачить, як до нього ставляться люди, коли військовим аплодують на вокзалах, а загиблих у селах зустрічають, ставши на коліно, він не може не перемогти.
Так, в українській армії є ще багато проблем. Це — природно, враховуючи, в якому стані вона перебувала до 2014 року. Це природно в країні з багатим і триваючим пострадянським минулим, колишні лідери якої довгі роки після совка тільки й робили, що вичавлювали країну до краплі. Але Україна знає, за що воює. На відміну від Росії.

Дмитро Флорін, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply