Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 29, 2021

Як «Горотерапія» рятує ветеранів російсько-української війни

Автор:

|

Липень 11, 2021

|

Рубрика:

Як «Горотерапія» рятує ветеранів російсько-української війни
Ветерани на вершині

Гори лікують усе — кепський гумор, депресію, невпевненість у собі. Якщо маєш проблеми і не знаєш як їх вирішити, пакуй наплічник і йди в гори. Віталій Дячук, ветеран добровольчого підрозділу «Правий сектор». розповів, як «Горотерапія» стала частиною реабілітації для воїнів.
Цей рецепт він випробував на собі, коли повернувся восени 2015-го з війни та знаходив собі місця вдома, у мирному Львові. Тоді керівництво країни вирішило ввести всі добровольчі підрозділи, які воювали в зоні проведення антитерористичної операції, у правове поле й запропонувало стати структурними підрозділами Збройних сил (ЗСУ). Бійці, які не схотіли підписувати контракти з ЗСУ, повернулися додому. «Мені було дуже хижо. Думав чим зайнятися. Був кризовий момент. Тож спакував речі, спланував дуже напружений маршрут, який містив переходи по 40-45 км на день. Узяв наплічник і пішов», — згадує Віталій.
Маршрут проклав від села до села. Це дало можливість не нести зі собою намет і полегшити вагу наплічника. Вранці виходив з хати, цілий день йшов, інколи — біг. Приходив до наступного села пізно вночі, знесилений і падав спати. Мінімум їжі та максимум фізичних навантажень. Людей — майже немає. А ті, хто є, не надокучають балачками. За весь час своєї мандрівки він зустрів тільки групу туристів із Німеччини, які заблукали у наших горах, та кілька місцевих мешканців, які збирали чорниці.
Тиждень важкого походу в Карпатах наодинці зі собою приніс свої плоди — вже наприкінці йому стало набагато краще. Сумні думки змінилися ідеєю: якщо допомогло мені, то може допомогти й іншим. Віталій одразу поділився своїми міркуваннями з друзями в соціальній мережі. «Я написав пост: було б пришпильно так робити для ветеранів для психологічного розвантаження. Війна — це пікове емоційне та фізичне навантаження. Багатьом знову хочеться пережити ці ризики. Але для цього не треба повертатися на війну. Для цього досить піти в гори», — каже чоловік.
Так виникла «Горотерапія». Першими учасниками проєкту стали ветерани та внутрішньо переміщені особи, які зараз мешкають у Краматорську. Загалом у похід пішло дванадцятеро. Вони ніколи не виїжджали з Донецької області, ніколи не бачили гір. І для них уже сам приїзд у Карпати став подією та випробуванням. «Все було добре, поки не виявилося, що треба годину за годиною йти вгору. Але вже на другу добу вони адаптувалися», — розповідає ініціатор «Горотерапії».
Ось так ішли гірськими стежками, хтось швидше, хтось повільніше, допомагали один одному. Хтось, хто дужчий і витриваліший, забирав вантаж слабшого. Поверталося відчуття плеча побратима поруч. На привалах готували їжу, спілкувалися між собою. І це спілкування стало ще одним із елементів терапії. Хоча похід триває всього три дні, цього достатньо, аби ветеранові перемкнути свідомість. «Поки ти йдеш, щось собі там обдумуєш. І під час першої ночі привалу всі такі тихі та спокійні вже», — ділиться своїми спостереженнями колишній боєць «Правого сектору».
Щоправда найбільшою проблемою на початках, а інколи і зараз, стало фінансування. Адже для ветеранів російсько-української війни похід у Карпати безоплатний. За їхню реабілітацію платять благодійники. Тоді на допомогу прийшла Настя Мельниченко, голова громадської організації «Студена». Вона допомогла отримати американський ґрант.
Звісно, йди вгору важко, а непідготовленій людині — вдвічі важче. Як тільки починаються круті підйоми, починається реакція хлопців: навіщо я сюди поліз, далі не піду, хочу повернутися. «Був випадки, коли двоє осіб сказали, що не можуть іти далі. Я їм дозволив повернутися самим, бо ми ще недалеко відійшли. Було, коли 53-літній ветеран йшов і сварився сам на себе: чого я поліз сюди в такому віці, чим я думав, коли зголошувався на це, краще б я сидів на річці, шашлички смажив. Але ми розібрали його вантаж і йшли всі разом далі. Був випадок, коли ми йшли взимку на Свидовець, я подивився на стан снігу, який становив небезпеку і прийняв рішення повертатися», — розповідає Віталій.
В гори беруть як чоловіків, так і жінок. Причому всі йдуть на рівні, жодних гендерних переваг тут немає. Якось у поході дівчина однак заявила, що хоче повернутися. Віталій поглянув на неї і вирішив, що підстав відпускати її нема. То ж дівчина послухалася і дійшла разом із усіма. Іншого разу дружина бійця мотивувала всіх дійти до вершини власним прикладом. «Потім хлопці розповідали, що їм було соромно, що ця маленька Оксана йде та не скаржиться, а вони, здорові хлопи, думають, як повернутися», — каже провідник.
Серед казусів, про які згадує Віталій, як хтось випив увесь пайок згущеного молока, розрахований на усю групу. Через що на ранок група їла вівсяну кашу на воді. Але таке трапляється зрідка, бо ветерани — люди дисципліновані.
Часом до походу записуються ветерани, які познайомилися на війні. Так, був випадок, коли в одній упряжці йшли боєць батальйону «Донбас», який потрапив в Іловайський котел, та боєць з танкового батальйону, який проривався до нього на допомогу.
Походивши з бойовими побратимами в гори, Віталій зважився на ризикованіший проєкт — стати провідником для ветеранів, які втратили на війні кінцівки. І повів їх відразу на Кавказ. Першими сміливцями стали боєць 80 бригади Сергій Романовський, який втратив ногу, та Анатолій Григораш, у нього протез руки.
Побоювань, що хлопці не здолають дистанцію, ні в кого не було. Адже Анатолій Григораш є членом паралімпійський збірної, майстер спорту з легкої атлетики. Сергій Романовський вже після ампутації брав участь у 30-кілометровому марш-кидку британського спецпідрозділу SAS у Шотландії.
У Сергія ампутована нога вище коліна, але йшов він дуже добре. Щоправда, коли треба було переправлятися через річку, то Віталій закидав Сергія собі на плече і так переносив. Бо в бійця специфічний протез із електричним коліном, яке могло замкнути. На щастя, Сергій важить, як добрий лантух із бульбою. «Ці хлопці дуже не люблять, коли намагаєшся їм допомогти та полегшити їхню ношу. Вони йдуть у гори не для розваги, це війна зі своїми внутрішніми демонами. Він пішов доводити щось собі. Йому потрібна моя допомога як організатора в поході, але не няньки. Найбільша образа для нього, коли спробуєш забрати в нього його наплічник», — розповідає п. Дячук. Водночас за його словами, є дуже мало ветеранів на протезах, які наважуються на походи в гори. Зазвичай, в одній групі не буває більше трьох таких.
Зараз Сергій Романовський та Ігор Заставний (майданівець) готуються піднятися на Казбек. Обоє — на протезах. «Сходження на Казбек — це альпінізм. Ми вже були взимку в Карпатах, міряли кішки, я їм пояснював що нас очікує», — каже Віталій. І зізнається, що під час цього сходження думатиме над тим, як пристосувати сходження на такі гори для тих, хто втратив руку.
Як повідомляв «Міст», за підтримки діаспори «Карітас» допомагатиме ветеранам.

Маріанна Попович, «Вголос»

About Author

Meest-Online