Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 24, 2021

Нові яничари: у пошуках втраченого покоління

Автор:

|

Березень 17, 2016

|

Рубрика:

Нові яничари: у пошуках втраченого покоління
Ось чому вчать дітей сепаратисти.

Ось чому вчать дітей сепаратисти.

Діти, котрі залишилися на окупованих територіях, у кращому випадку виростуть такою ж інертною безформною масою, як і ті їхні батьки, котрі своєю пасивністю сприяли розпалюванню війни у власному домі, а в гіршому — стануть новими яничарами, пройнятими фанатичною ненавистю до батьківщини.

Добровільно ніхто не повернеться
Одним із аргументів на користь мирного шляху повернення окупованих районів багато аналітиків та експертів називають не так фізичну неспроможність Збройних сил України (ЗСУ) вибити бойовиків та їхніх російських кураторів із Донбасу, як нерівноцінність втрат у випадку відновлення широкомасштабних бойових дій. По-перше, багатовікова імперська природа країни-аґресора привчила російське суспільство безболісно реагувати на людські втрати, бо «баби ще народять». А, по-друге, якість цих втрат — різна.
Якщо хребет ЗСУ складають мобілізовані та добровольці з цивільними спеціальностями, висмикнуті з робочих місць та української економіки відповідно, котрих удома чекають батьки, дружини та діти, то «героїчне» ополчення бойовиків якщо десь і чекають, то радше в Сирії, ніж у Росії. Загибель людей маргінального походження, часто з кримінальним минулим, що не приноситимуть жодної користі в мирному житті — кінцева мета Кремля. Інша справа — максимально вдало використати їх у політичних іграх до цього моменту та дорого продати свій непотріб за кращий «генофонд» супротивника. Допомога Москві у вигляді проведення військової операції, що призведе не лише до великих людських, але й дипломатичних втрат (згортання підтримки України в світі) — справді могла б обернутися подвійною поразкою Києва.
Але не мають рації й ті численні політики та журналісти, що висловлюють тезу про добровільне повернення Донбасу, коли Україна стане сильною європейською державою. Якщо ми зуміємо запропонувати реґіону перспективу розвитку, а його населенню — добробут, кажуть вони, то холодильник переможе телевізор, а про особливий статус забудуть. Ця думка — логічна, але хибна. Північна Корея йде шляхом самоізоляції та конфронтації попри всі економічні успіхи Південної.
Апологети ідеї добровільного повернення не враховують того факту, що вирішувати долю Донбасу його населенню ніхто не дозволить. А якщо і дозволить — то безповоротно завершивши процес промивання колективного мозку. Пропаганда нагадує популізм у політиці. За своїми внутрішніми характеристиками вона — брехлива. Але з погляду впливу речника на реципієнта — вона несправедлива. Не треба дотримуватися режиму припинення вогню — досить казати, що не порушуєш перемир’я. Не обов’язково провадити реформи — досить запевнити у їхньому впровадженні. Не варто переставати розкрадати державні ресурси — достатньо переконати, що це роблять диверсанти, п’ята колона, Росія, Обама, миші. Переможцем із цієї гри виходить той, хто краще про це розповів.

Українське вичавлюють
Навіть якщо Україні вдасться пройти стопами умовної Польщі на шляху до Європейського Союзу (ЄС) і НАТО, для мешканців окупованого Донбасу є сотні способів представити це не як досягнення, а як поразку. Розповісти про засилля геїв, чи фільтраційні табори для біженців або принизливе заробітчанство самих українців. «Розіп’яті хлопчики» в Україні нікуди не подінуться, тоді як у сепаратистських «республіках» їх воскрешатимуть президентськими поцілунками в животик. Іншими словами, телевізор просто скаже, що холодильника не існує. Що це — вигадки капіталістів, які самі скоро помруть із голоду. Власне, як і українська влада вкотре може спробувати списати свої невдачі на війну та «зраду». Та у неї пропагандистський досвід — незрівнянно менший, ніж у кремлівських колег.
За таких умов час стає найбільшим ворогом України в процесі мирного врегулювання ситуації на окупованих територіях. Із кожним роком вони все більше ментально віддалятимуться від нас. Уже зараз на додачу до державної символіки там практично не залишилося помітних локусів, що маркували б Крим та східні райони як український реґіон.
В Ялті закрили музей Лесі Українки, в Донецьку демонтували барельєф Василю Стусу. Навіть «Львівська майстерня шоколаду», що дивом працювала в «столиці ДНР» (і де можна було почути українську мову), закрилася наприкінці 2015-го внаслідок конфлікту з місцевими терористами. Українські патріоти поки ще мають змогу нести квіти до пам’ятника Тарасу Шевченко, але в Луганську вже звучать пропозиції замінити великого Кобзаря на монумент «Захисникам ЛНР». Такі пропозиції не обов’язково виходять із середовища старшого покоління, що пам’ятає дешеву ковбасу та «піонерську зірницю».
Нова плеяда «завжди готових» освоїла соціальні мережі і працює в Інтернеті не лише на гроші Кремля, як тролі, але й цілком ідейно. В умовах відсутності в окупованих районах альтернативного погляду на ситуацію з Києва чи Брюсселя, кількість ворогів України на її території з числа власних колишніх чи дійсних громадян лише зростатиме.

Удар по дітях
Така тактика війни з застосуванням ворожих людських ресурсів широко використовувалася та використовується досі. Російські пропагандисти працюють ефективно. Цільовою аудиторію головного удару обрано дітей. Крім того, що вони формуватимуть політику в майбутньому, ця категорія населення є максимально вразливою для маніпуляцій. Свого часу скромний камбоджійський вчитель із армією малолітніх неграмотних підлітків спромігся знищити до 8 млн людей. Загони «червоних кхмерів» Пол Пот формував із відлучених від батьків дітей, що після трудових таборів призивались в армію у віці 11 років.
«Захарівці» — перша сходинка у зомбуванні дітей Донбасу та формуванні терористом власної відданої гвардії, що має потішити його самолюбство, як тішили Адольфа Гітлера підлітки з Hitler-Jugend. Ідея дитячої скаутської організації, звісно, непогана. Але рівень її політичності мусить бути мінімальним і зводитися до виховання почуття патріотизму, а не відданості партії чи лідеру. І хоча сам Захарченко згодом відмовився від доцільності такої назви піонерської організації через виборність власної посади, скоріше за все з Кремля на нескромність терористові натякнув той, чия посада виборною є тільки формально і кого дехто пропонує називати просто «цар».
А от у «Донецькому букварі», виданому в лютому ц. р., головний терорист «ДНР» та інші «герої Новоросії» поглядають зі сторінок на маленьких донеччан вже поруч із самим президентом північного сусіди. Тексти видання насичені пропагандистськими штампами і кардинально звужують ціннісну картину дитячого світу до військової сфери. Неначе не існує навколо нічого, крім зброї й її операторів. Схожою за семантичним навантаженням є й інша поширювана серед учнів агітка «Золоті зірки героїв», де представлена біографія «полководців» армії терористів. Звісно, без згадок про їхнє маргінальне становище в минулому.
Географічно дітей окупованих територій також хочуть обмежити, ув’язнивши їх у межах «руського міра» фізично — позбавляючи можливості виїздити на захід, і психологічно — сіючи страх і відразу до таких поїздок. Тому дитячі видання в «ДНР» розповідають про «Фашингтон» як столицю імперії зла, а його представників змальовують упирями.

Реальні фашисти
Утім фашистська поведінка насправді властива тим, хто найгучніше про фашизм розповідає. У Криму з першого ж року анексії було скасовано всі українські класи. Такий крок окупанти виправдовували бажанням самих батьків, але більшість просто ставили перед фактом. Історію також переписали: тепер Київська Русь стала Росією, а Крим урятували від бандерівців, яких асоціюють із одного боку з українцями, а з іншого — неправильними українцями чи й не українцями взагалі, бо ж теза про один народ постійно актуалізується. А тому цілком визнавати окремішність малоросів невигідно, простіше пояснювати їх «одурманення» впливом умовних зрадників із числа західних запроданців.
У «ДНР» українську мову та літературу замінили уроки мови та літератури «народів Донбасу», а «Історію України» — «Історія Вітчизни», що відрізняється від російської лише більшою увагою до місцевих процесів на кшталт індустріалізації та стаханівських рухів. Попри проголошувану толерантність, у дітях виховують ненависть до всього жовто-блакитного, штучно протиставляючи Україну Русі, а не ототожнюючи їх. Тобто право на існування українського етносу серед цих «численних» «народів Донбасу» фактично заперечується.

Опіум для народу
У «ЛНР» — своє освітнє ноу-хау. Там простежується чіткий рух у напрямку злиття релігійної та світської освіти. Симбіоз підтверджують велелюдні скупчення священиків Московського патріархату на конференціях про православний світ. У школах ці особи також є частими лекторами, поєднуючи в своїх промовах релігію з військовою справою, етикою, філософією й іншими важкозрозумілими дитині речами. Підлітки на окупованих територіях виступають прекрасним матеріалом для втовкмачування та ретрансляції пропагандистських штампів.
Попри численні заяви про необхідність боротьби не лише за землю, але й за голови людей, такої боротьби не ведеться. В окупованих районах немає української символіки, засобів масової інформації, залишилося вкрай мало патріотично налаштованого населення. Чим більше часу минатиме, тим менше шансів на диво лояльного ставлення до України її формальних громадян залишатиметься. Вже зараз російська пропаганда висвітлює «героїчних» шлях 14-річних ополченців, сповнених ненависті до хунти, що «вбила їхніх батьків, собак і снігурів». А поки Київ наблизиться до ЄС, кожен школяр за якихось 700 км від столиці уявлятиме себе «Гіві», котрий косить «укропів».
Усе, на що наразі доводиться розраховувати в боротьбі за свідомість молоді з окупованих територій — їхня власна розсудливість і дух бунтівного спротиву, що прокидається в людях, коли їх насильно до чогось змушують. Можливо, цей ген свободолюбства — єдине, що залишилося українського у пригнічених людях на русифікованих землях сходу.

Роман Лихограй

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply