Війна щосекунди клекоче у скронях Лесі Кондратюк із с. Війниці Млинівського району, що на Рівненщині. Бо забрала у неї найсокровенніше — сина Руслана. На школі, яку закінчив герой, встановили пам’ятну дошку на його честь. Аби наступні покоління пам’ятали, у боротьбі з яким ворогом клали голови наші ровесники. «Руслан був дуже доброю дитиною. Все і всім старався допомогти. Ніколи ні в чому не відмовляв», — зі сльозами на очах розпочинає свою розповідь Леся Романівна.
Жінка каже, син пішов на фронт добровольцем. Зізнається, що двічі йому відмовили, бо мав проблеми зі спиною. А втретє підписали документи. Згадує, як крадучись Руслан виходив із хати, щоби ніхто не почув, не зупинив, не заплакав. Це було 30 січня 2016 року. І зник майже на три роки служби. А поки був там, на передовій, втратив сім’ю — дружина подала на розлучення. Переживав, як це сприймуть син та донечка.
«Лише восени 2018-го Руслан прийшов додому, доти його й не бачили. Тільки чули по телефону. Зателефонує, скаже два слова — і вже серце звеселіє: живий! А це вернувся. Допоміг нам із батьком з городами, а сам був невеселий. Обернеться до стіни, ляже і лежить. Допитуюся, що сталося? А він: «Мамо, хлопці там, а я вдома. А маю бути з ними». Дивлюся, дитина згасає. Та й кажу: «Знаєш, сину, я одобрю твій вибір, який зробиш». І він, почувши це, відразу встав, вдягнувся і знову пішов у військкомат», — ридає ненька.
Жінка досі картає себе за ці слова. Хоча в чому винна? Невже у тому, що виховала сина-патріота? Вона розповідає, що в листопаді торік Руслан знову потрапив на полігон, а 3 лютого 2019-го його з хлопцями повезли в Донецьку область, у Мар’їнку. Проте навіть два тижні не пробув там і загинув.
Жінці непросто даються спогади. Про те, що напередодні чула синів бадьорий голос. А вранці 15 лютого, як завжди, дивилася новини. У стрічці, що бігла по екрану, вловила речення: у зоні бойових дій є втрати, загинув один військовий. Не знала, що то про її дитину пишуть.
День збігав як зазвичай. Тільки стривожені родичі то дзвонили, то заходили. Вони вже знали правду, та боялися жінці сказати. І лише коли побачила на дорозі кортеж із автомобілів, а в ньому розпізнала карету «швидкої», серце тьохнуло: нема її Руслана.
Тоді й дізналася, що ворог із боку окупованого Донецька з протитанкового ракетного комплексу обстріляв військовий автомобіль, за кермом якого був її син. Русланові відірвало руку. Він вискочив з машини, зняв з себе бронежилет і чекав на допомогу. Та травми виявилися несумісними зі життям.
«Зустрічали Руслана у Млинові, — згадує мати. — Стояли люди по обидва боки дороги. Хто зі свічками, хто з лампадками, факели позапалювали. І хлопці-атовці, й усякі люди стояли — і старі, і малі, з палицями і на милицях».
Якось відбула похорон, а потім пережила ще одне потрясіння. Знайомі знайшли в Інтернеті відеоролик, знятий з допомогою безпілотника і викладений сепаратистами, де видно, як Руслана вбивали. «На відео видно білу мушку, ракету, як вона вдаряє. Три метри не хватило, щоб машина за будинок сховалася. А вони гордяться, що вбили. Ще пісню таку включили: «А Ленин всегда молодой», — й зараз від болю рветься материнське серце.
На війні Руслан Кондратюк мав позивний Кіндрат. Його з почестями поховали на сільському цвинтарі. Над могилою побратими повісили жовто-блакитний стяг — як найвищу чесноту, знамено України, яку до останнього подиху захищав боєць. А наприкінці липня на стіні рідної школи, яку закінчив герой, відкрили меморіальну дошку на його честь. Пом’янути патріота прийшли рідні та друзі, односельці та ке­рівництво району. Про нього було сказано багато добрих слів. А мамі вручили синів «Орден за мужність» ІІІ ступеню, яким Руслан нагороджений посмертно. «Щось стукне у вікно, а я виглядаю, чи він не йде, — не криється мати. — Дивлюся на ворота, чекаю. Голова ніби розуміє, що Руслана немає, а серце не приймає».

Наталія Кравчук, «Високий Замок»