Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 8, 2021

Гульханіє Уста депортували двічі

Автор:

|

Травень 29, 2021

|

Рубрика:

Гульханіє Уста депортували двічі
Гульханіє Уста замолоду…
… і тепер

Гульханіє Уста народилася в с. Привітне пі Алуштою в Криму. 1944-го її з родиною вивезли півострова. А 1967 року вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР: «Факти активної співпраці з німецькими загарбниками певної частини татар, які мешкали в Криму, були необґрунтовано застосовані до всього татарського населення півострова. Ці звинувачення мають бути зняті». Документ нібито остаточно стирав тавро «зрадників» із депортованих 1944-го. Тисячі киримли вирушили додому. Та їх зустріли міліційні кордони, бо дозволу повертатися не було. Змогли прописатися і влаштуватися на роботу одиниці.
«Коли нас депортували, мені було три рочки. Мати розповідала, що в наш дім прийшли на світанку. Застали зненацька, коли ще спали. На збори дали 15 хвилин. Навіть найнеобхідніші речі взяти не дозволили. Мати загорнула в ковдру мою однорічну сестру, а мене з братом узяла за руки. Так ми покинули рідне село», — розповідає 80-річна жінка, котра тепер живе в с. Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області, про події 18 травня 1944 року. Тоді з Криму депортували 191 044 кримських татар.
У той час Гульханіє жила в селі Ускут, зараз це Привітне біля Алушти. Її батько був столяром, мати працювала на виноградниках. Родину депортували в Узбекистан. «Дорогою голодували. Мамин батько помер у вагоні. Поховати його не дали. Винесли тіло на вулицю, а потяг рушив далі. За перші два роки від злиднів не стало батька, сестри, дідуся та двох бабусь. Залишилися ми втрьох — мати, брат і я. Грошей не вистачало навіть на найнеобхідніші харчі. Коли вже трохи освоїлися, мама стала готувати наші улюблені страви — чебуреки, пельмені, плов», — згадує п. Уста.
Узимку вона разом із іншими жінками та чоловіками копала шанці. Влітку працювала в полі. Зі семи років допомагала сапати та збирати бавовну. Пів дня була в школі, а після обіду бігла на роботу. З 13 років працювала на польових роботах в учнівській бригаді. Платили копійки, але й це було підтримкою для родини. В Узбекистані закінчила семирічну школу. Переважно все викладали там російською, але були й уроки узбецької. Ще малою вивчила три мови: з росіянами розмовляла російською, з узбеками — узбецькою, а в родині та серед земляків — кримськотатарською.
В Узбекистані Гульханіє познайомилися з майбутнім чоловіком. Заміж вийшла у 19 років. Обоє були родом із одного села. «З чоловіком мріяли повернутися на батьківщину, — продовжує розповідь. — 1967 року люди писали заяви та переїжджали в Крим. Старшому братові чоловіка це вдалося, а нам — ні. У Крим потрапили лише восени 1978-го. Тоді вже мали четверо дітей. Купили будинок у с. Некрасове Сімферопольського району. Та прописатися не вдавалося. Три місяці бігали по інстанціях. Спершу казали: купите будинок, тоді пропишемо. А дім не оформляли, бо ми не мали прописки. Словом, замкнуте коло. Знайомий росіянин пояснив, що кримським татарам ні купувати, ні продавати нічого не дозволяють, а прописка — це щось неможливе».
У Криму пробули недовго. За кілька місяців наше оточили близько 200 військових. Були з автоматами та собаками. «Начальство зайшло в наш дім, мене схопили за руку й веліли збирати речі. Хоч і злякалася, але сказала, що приїхала жити на батьківщині. Вони відповіли: «Незаконно приїхали. Треба було взяти дозвіл». Чоловікові заламали руки, зав’язали ременем і заштовхали в автобус. У нас були гості, які намагалися нас захистити. Їх також повезли до Сімферополя. Всім дали від одного до трьох років умовного терміну. А родичу, який сказав, що в Китаї мільярд населення, але над своїм народом так не знущаються, присудили чотири роки ув’язнення», — каже жінка.
Сім’ю посадили в потяг. Солдатам, які їх супроводжували, казала: «Моєму молодшому сину зараз три роки, так само, як мені було 1944-го. Ось як влада піклується про нас». До Саратова їхали під конвоєм. Потім солдати за купили квитки за гроші знедолених і відправили їх в Узбекистан. «Коли розбирала речі, побачила на скрині зірваний замок. Зникли золоті кульчики й обручка. Написала заяву про крадіжку в прокуратуру. Там відповіли, що ці речі вкрали мої рідні», — бідкається вона.
Родина Уста прожила в Узбекистані дев’ять місяців. А тоді повернулися ближче до Криму — в Новоолексіївку на Херсонщині. Чоловіка Гульханіє поховала 14 років тому. З ним виховала доньку і трьох синів. Має 13 онуків і вісім правнуків. «Моє рідне село — мальовниче. Воно розташоване в гірській долині поблизу річки Ускут. Море — за 1,5 км. Хотіла б там побувати», — зітхає Гульханіє Уста.
Як повідомляв «Міст», у Канаді провели семінар про депортацію кримських татар.

Ірина Мамрига, «Газета по-українськи»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply