Новини для українців всього свту

Monday, Jun. 21, 2021

Чоловік збирає історії та відроджує своє село на Львівщині

Автор:

|

Травень 24, 2021

|

Рубрика:

Чоловік збирає історії та відроджує своє село на Львівщині
Станіслав Клосовський

Він живе та працює у Львові, але не забуває про рідне село і відроджує його. Станіслав Клосовський пазл за пазлом складає історію своїх Підгайчиків на Львівщині. Робить їх цікавими найперше для корінних мешканців. І мріє, що бути підгайчанином стане престижно. «Людину можна вигнати з села, але село з людини не виженеш. І це можна сприймати в різних контекстах насправді. Село може бути й інтелігентне, може бути і відповідальне. В мені, напевно, високий рівень цього локального патріотизму. Відчуваю дуже велику прив’язку до села, якусь таку емоційну», — розповідає 27-річний чоловік.
Перетини культур і звичаїв. «Адже в Підгайчика, колись мешкали не лише українці, а й німці та поляки, — розповідає Станіслав. — Тут із церковного горба ми можемо побачити, як зараз об’єднані колишні два села: одне українське, інше — німецьке».
Станіслав показує старовинну дерев’яну церковцю середини XVIII ст. Її намагаються зберегти та відновити. Адже храм кілька років тому пограбували, викрали старовинне Євангеліє початку XIX ст. Тож селом збирали кошти, щоби встановити сигналізацію. За короткий термін вдалося зібрати 25 тис. грн. «Ми встановили сигналізацію, вона коштувала 13 тис. грн, а на 12 тис. грн повністю замінили електропроводку. Позаяк вона була тут ще з 1980-х рр., а розводка була в бляшанках з-під консерв. Ми це все замінили, поставили там нормальні нові автомати», — радіє парубок.
Коли ж замінювали дроти, натрапили і на цікаві знахідки, серед них — старовинна ікона середини XVII ст., старша за сам храм. Її зараз реставрують фахівці. А ще в церковній книзі є записи не лише про саму церкву, а й про людей, котрі тут мешкали. «Насправді для нас то дуже цінна книга, адже фактично по селу немає написаної історії чи чогось такого. А це фактично архівний матеріал, першоджерело. У нас тут є насправді такі цікаві записи. Наприклад одружувалися здебільшого місцеві. Але тут видно львівських зятів, що якийсь пан із вул. Замкової одружився з нашою дівчиною з Підгайчиків», — розповів Станіслав.
У церкві роботи ще багато. Наразі на суттєву реставрацію бракне коштів. Утім за цей час молодик потроху відновлює і зруйноване німецьке кладовище. «Коли 2016 року ми почали роботи, то звідси не було видно траси, тут були дерева та кущі. За часів СРСР тут був майстер, котрий ті пам’ятники брав, переробляв і продавав українцям. Зараз тут є 35 пам’ятників. Частина з них уже стоїть, навіть трошки почищені, а частина з них іще лежать в землі», — додає він.
Далі Станіслав заводить до свого найважливішого дітища — музею «На Унтервалю». «Запрошую вас до будівлі колишньої німецької кооперативної спілки, яка тут була до 1939-го. Зараз тут є власне наш музейно-культурний центр «На Унтервалю», — зазначає він.
Назва — автентична, як і експонати всередині. Їх віддали в музей самі мешканці села. «Біля таких уже сучасних дверей у нас тут є один із найцінніших експонатів, який нам вдалося залучити до нашої експозиції, — давні німецькі двері з одного з наших німецьких будинків», — показує експонати парубок. Тут і колиски, і посуд, одяг та різні речі побуту. «Мій улюблений експонат приїхав до нас із Нью-Йорка. Це куфер, скриня для подорожей, яку 1935 року привезла до нас у село родина Романів», — додає він.
А почалось усе з ідеї — зробити таку локацію, де місцеві могли б не просто подивитися на експонати, а й культурно розвиватися. Так Станіслав зібрав однодумців. Що могли, робили власними силами. Крім цього, вдалося дістати невеличкий ґрант. Підтримали справу й тутешні люди. «Не можу сказати, що в мене тут була якась дуже важлива роль, бо це все робилося власноруч. Якби я вміла класти плитку, я би напевно її клала. Але я не вміла, то я вже долучилась на таких пізніших етапах, коли там треба стіни малювати, щось там витирати, прибирати», — розповіла Христина Бурич, співавторка ідеї «На Унтервалю».
Тож тут тепер організовують майстер-класи, перегляди фільмів і творчі вечори. Невдовзі почне діяти іконописна школа. Підтримує Станіслава й мама. Вона мешкає в Підгайчиках і віднедавна в селі — за старосту. «Як мама я, звісно, його підтримую в усьому. Але, знаєте, в нас удома такий мем є, бо є ще старший син, то ми жартуємо, що люди йдуть на город, щось на подвір’ї роблять, ну а наш Стас то в церкві, то в музеї», — каже Олена Клосовська.
І додає, що тепер тутешня молодь принаймні має альтернативу цілодобовій крамниці. «Внутрішньо я відчуваю якусь потребу до того, щоб наші діти в селі мали максимально можливостей десь сходити, щось побачити. Поступово привчати, що країна починається з тебе. Так, ми не робимо чогось надглобального для усієї України, чи для Всесвіту, але робимо щось глобальне для свого села. Ми навчаємо інших, інші навчають інших і відповідно так ми розвиваємося», — зазначає Христина Бурич.
Вони кажуть, що не рятують Підгайчики, а просто роблять те, що в їхніх силах. «Мені важливо відчувати прив’язку до свого роду, до коріння і мені хочеться привозити сюди друзів і показувати якісь успіхи того місця, звідки я є. А не приходити десь там в якісь компанії і казати, що нічого немає, і що добре, що я втік до Львова, що я молодець, бо маю можливість винаймати квартиру. Це трохи не про успіх. Якщо немає людей у тому, що ти робиш, то яка цінність того, що ти робиш», — каже Станіслав.
Глибокі річки течуть тихо. Так само і великі справи постають із маленьких вчинків. І роблять їх, здавалося б, звичайні люди. Але незвичні тим, що розуміють: усе в їхніх руках.
Як повідомляв «Міст», через Підгайчики пролягає маршрут пішої прощі до Унівської святоуспенської лаври.

Зореслава Губар, Zaxid.net

About Author

Meest-Online