Новини для українців всього свту

Sunday, Jul. 25, 2021

Кого насправді бракує на перемовинах у Мінську

Автор:

|

Березень 03, 2016

|

Рубрика:

Кого насправді бракує на перемовинах у Мінську

ОРДЛО

Поки офіційний Київ продовжує перемовини з химерними маріонетками, реальні люди, котрі мали б представляти окуповані території та промовляти від їхнього імені, самотужки шукають шляхи бути почутими.

Уроки історії
Те, що будь-яка українська влада погано вчиться на своїх помилках, давно відомий факт. Але тепер відвертий подив викликає ще і її неспроможність використовувати чужий вдалий досвід. У сумі інертна позиція та плин за течією стають нормою. А бездіяльність не допускає жодного проґресу.
Коли наприкінці 1917 року малочисельним більшовикам не вдалося захопити керівництво Всеукраїнським з’їздом Рад у Києві, вони вирушили до Харкова, де провели власний «форум», об’єднавшись із делеґатами Донецького та Криворізького басейнів. Цей орган насправді також не був правочинним. Як розповів у інтерв’ю тижневику «Країна» Михайло Ковальчук, кандидат історичних наук, «на ньому були представники лише третини рад реґіону. Майже не було селян, котрі становили переважну більшість населення. Фактично учасники «Всеукраїнського з’їзду» в Харкові представляли самих себе».
Це у своїх спогадах підтверджував і більшовицький діяч Володимир Затонський. «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. І справді: який з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала», — писав він. Проте такої видимості в Москві було достатньо, щоби представити конфлікт в Україні як громадянський, а також надавати військову підтримку своїм протеже.
Ситуація практично столітньої давнини до болю знайома і цілком зіставна зі сьогоденням. Аналогічні методи у війні проти України Кремль використовує і зараз. Питання в тому, чому українська влада навіть не намагається боротися з ворогом його ж зброєю. Лише
за офіційною статистикою, яка природно тяжіє до применшення, кількість внутрішньо перемішених осіб (ВПО) з окупованих районів Донецької та Луганської областей на середину січня 2016 року становила 992 тис. На відміну від інертної більшості, яка лишилися в окупації, велика частина цих людей — пасіонарії, котрі не злякалися переїхати та по суті почати життя з нового аркуша.
Якщо Кремль свого часу не посоромився надати офіційного статусу неповноцінним радам харківського з’їзду, то українській владі тим паче слід представити альтернативний голос реґіону щонайменше на мінських перемовинах.

Утрачений шанс
Абсурдність ситуації влучно описує відомий український журналіст Денис Казанський на сторінках журналу «Український тиждень». У матеріалі «Почути Донбас по-справжньому» виходець із окупованого реґіону обурюється: «Виявляється, на вимогу злочинців, які намагаються знищити українську державність, які два роки грабують і мародерствують на Донбасі, яких ніхто нікуди не обирав, в Україні може змінитися Конституція. А законослухняні громадяни, котрі жили в Донецьку й були патріотами своєї країни, створювали та будували замість того, щоб грабувати супермаркети й автосалони, йдуть під три чорти! Їхня думка взагалі нікого не цікавить. Слухають злочинців. Який тоді сенс в Україні взагалі бути законослухняним громадянином? Що спадає на думку мешканцю Харкова чи Одеси, який це бачить? Що в Україні вигідніше бути сепаратистом, ніж патріотом. У першому випадку тебе слухатимуть і виконуватимуть твої вимоги. У другому ти втратиш усе й отримуватимеш від держави 800 грн щомісячної допомоги як переселенець».
Свій шанс отримати цінного союзника на перемовинах, а також переконливо довести перед Заходом хибність російської тези про громадянський конфлікт на сході України влада «успішно» втратила. Тепер залишається не «злити» громадські ініціативи знизу. Адже зацікавлених у кулуарних домовленостях політиків досі вистачає по різні боки барикад.
Для тих українських можновладців, котрі за старими лекалами з різних причин прагнуть підкилимних перемовин, у такому контексті на початку окупації Донбасу все розвивалося прийнятно. Добровольці — воювали, активісти — волонтерили, переселенці були змушені вирішувати нагальні побутові проблеми. Але ситуація змінилася.
Хтось зрозумів, що боротися доведеться на два фронти, а хтось, усвідомивши марність сподівань на владу, вирішив самостійно організуватися для захисту власних прав та інтересів.

«Зібратися в один потужний кулак»
У середині лютого ц. р. група громадських діячів представила Маніфест про створення Української народної ради Донеччини та Луганщини (УНРДЛ). І хоча їм не вдалося повноцінно висловитися на парламентських слуханнях щодо дотримання прав ВПО, переселенці анонсують повноцінне розгортання діяльності ініціативи вже в березні. Станіслав Федорчук, один зі засновників проекту, у матеріалі для проекту ПереселенецьUA зазначав: «Уже 13 березня ми плануємо акцію, якою хочемо привернути увагу до тих проблем, які існують у сфері прав переселенців. Саме цього дня два роки тому на проукраїнській акції в Донецьку було вбито нашого активіста та патріота Дмитра Чернявського. Досі не оприлюднені результати розслідування цього злочину. Ми повинні вимагати притягнення до відповідальності чиновників за їхню бездіяльність. Є в нас і своє бачення вирішення ситуації у Донецькій області й ми маємо намір вимагати залучення наших представників до мінського процесу».
Серед інших конкретних цілей УНРДЛ, викладених у Маніфесті, — «перепис українського Донбасу з числа переміщених осіб, а також тих, хто мешкає на вільній і прифронтовій території, відновлення конституційних, виборчих, соціальних, економічних і релігійних прав осіб, котрі стали жертвами російської аґресії та нікчемної політики державних інституцій, відповідальних за це, створення передумов для обрання представників до органів влади тощо».
Ще одним важливим консолідуючим завданням є об’єднання розпорошених спільнот і організацій ВПО в один потужний кулак, що унеможливило б іґнорування інтересів переселенців. Аби увійти до ради, достатньо зареєструватися на відкритій платформі, пред’явивши документи, що засвідчують Донецьку або Луганську прописку. За словами п. Федорчука, «уже зараз є пропозиції до створення місцевих осередків органу в таких містах, як Миргород, Львів, Київ і Дружківка».
І хоча триває дискусія стосовно юридичного формату, але він — не такий важливий. Для
прикладу, Меджліс кримськотатарського народу не зареєстрований як юридична особа, проте має величезний вплив та авторитет.
Попри, здавалося б, очевидну користь від створення УНРДЛ, схоже, не всі в українській владі зацікавлені в такому кроці. На жаль, довели це парламентські слухання, що, за словами автора Маніфесту, попри наявність певних слушних промов, скидалися радше на статистичну звітність про виконану роботу, ніж на обговорення проблем і шляхів їхнього вирішення у майбутньому. «Це — профанація обговорення. Ні уряд Яценюка, ні Верховна Рада, ні Адміністрація Президента не зацікавлені в тому, щоби почути український Донбас. Вони готові й далі спілкуватися з ахметовими, з клубами олігархів, і надалі проводити непрозору політику щодо майбутнього Донеччини та Луганщини, далі гратися в мінські, нормандські, мюнхенські домовленості без українського Донбасу і в такий спосіб демонструвати, що всі люди, котрі виїхали звідти чи залишилися там, не мають права на майбутнє», — вважає п. Федорчук.

Сила звички
Причини глухоти української влади насправді досить прості та людські. Тут має місце сила звички, що у вищих чиновників подекуди скочується аж до рівня умовних рефлексів собаки Павлова, коли йдеться про будь-які перемовини в принципі, бо в них вони з часу накопичення первинного капіталу асоціюються виключно зі словом «порєшать», яке залучення «шісток» у вигляді громад не передбачає. Й елементарна лінь. Бо масштаб проблеми з переселенцями — справді великий, а віддача у вигляді голосів на виборах — відсутня через їхню прописку.
Не слід забувати і про гроші. Адже бізнес декотрих тамтешніх олігархів на окупованій території досі працює. Як існує й замовчувана (хай і вимушена) співпраця з терористами в енерґетичній галузі, контрабанді (уже не вимушена, але вигідна). Тим часом кожне називання бандитів у краватках чи без «глава ДНР», із лапками чи без, з уживанням уточнення «так званої» ДНР чи без нього, лише леґітимізує терористів і вбивць. Тоді як постійні спроби замовчування ініціатив інших мешканців окупованого реґіону лише живить стереотип про «окремішність Донбасу та заперечення української природи його населення».
Було б надзвичайно корисно, якби всі українці, незалежно від реґіону, об’єдналися навколо ініціативи УНРДЛ і надали їй максимально можливу підтримку. Інакше професіонали підкилимних перемовин із числа «еліти» вкотре знайдуть під цим килимом не так давно забуті власні граблі, на які обов’язково знову наступлять.

Роман Лихограй

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply