Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 18, 2021

Імітація демократії

Автор:

|

Листопад 19, 2015

|

Рубрика:

Імітація демократії

Вибори в Україні — зовсім не таємні

Демократія — найгірша форма правління, не рахуючи всіх інших, які людство спробувало до цього часу. Ця фраза Вінстона Черчилля — ідеальний аргумент на захист демократії. Хоча б тому, що решта апологетики народоправства — менш переконлива. Цим афоризмом надуживають, але з вуст українців він досі звучить наївно. Бо перед тим, як захищати українську демократію, її спочатку треба побудувати. А от з цим в Україні — великі проблеми.
Найкраще патології української (недо)демократії видно під час місцевих виборів. Саме на локальному рівні вони набувають найвульгарніших форм. На парламентських чи президентських виборах кожен кандидат перебуває у фокусі уваги провідних засобів масової інформації (ЗМІ), а відтак — суспільства. Особливо це стосується громадських активістів, котрі здіймають ґвалт за найменшої нагоди. До певної міри, це зобов’язує всіх дотримуватися політичних формальностей.
Інша справа — вибори місцеві. Якщо ситуація в Києві та кількох великих містах так-сяк відстежується суспільством, то в провінції цей чинник не спрацьовує. Організований громадянський протест можливий у Києві, Львові чи Харкові, але не у сонних райцентрах, де громадський актив може розміститися за одним столиком кафетерію. Незалежні ЗМІ — сторожовий пес демократії — навіть у Києві більше гавкають, ніж кусають. Про беззубих провінційних сірків годі й казати.
Міжнародна спільнота, від якої залежить визнання легітимності новообраної влади, також не сильно переймається місцевими виборами. 1,5 тис. іноземних спостерігачів — радше формальність, ніж намагання всерйоз контролювати виборчий процес. Утім справа не лише у формальному дотриманні процедури. Головна проблема українських виборів у тому, що ці процедури часто наповнюються зовсім недемократичним змістом, і вибори перетворюються на імітацію народоправства.
Вибори — це процедура делегування певних повноважень певним особам. Під час передвиборчої кампанії кандидати проходять співбесіду з громадою, намагаючись довести свою компетентність, лояльність і презентувати власну програму дій. Але професійна придатність кандидата мало цікавить українського виборця. Тому на всіх рівнях влади є повно напівписьменних ленінських «куховарок», котрі керують державою на хлопський розум.
Те саме стосується програм, які ні до чого кандидатів не зобов’язують. Адже механізмів відкликання обранців в Україні немає. Та й не схоже, щоб пересічного виборця це аж так турбувало — на 24-му році незалежності створення такого механізму змушений ініціювати Президент. Тому вибори — це фестиваль популізму, який цього року став зовсім гротескним — один кандидат на посаду мера обіцяв навіть реформувати армію.
Не дивно, що пересічний виборець голосує за кандидата так само, як голосує за того чи іншого учасника «Євробачення». Через це коридори влади наповнені людьми, котрі належать до фаху «просто хороший хлопець». На місцевому рівні це виглядає ще примітивніше. Судячи з агітації кандидатів і мотивацій виборців, далеко не всім зрозуміла різниця між обранням людини на посаду та присвоєнням їй звання почесного громадянина міста.
Та це — не найгірший варіант. Принаймні у такій ситуації хоча б зберігається елемент вибору, хоч й безглуздого та беззмістовного. Набагато гірше, коли у формі виборів відбувається легітимізація неофеодального панування. Якщо на загальнонаціональному рівні неофеодалізм більш-менш старанно маскується під лаштунками багатопартійності, то на місцевих виборах цю проблему видно, як вошу під мікроскопом.
Ні для кого не таємниця, що чим глибша провінція, тим сильніша там влада місцевих князьків. Тисячу років тому вони обстоювали свої претензії на владу вогнем і мечем, а зараз змушені раз на чотири роки крутити електоральну рулетку. Результат не гарантовано, зате виживають усі учасники. Така боротьба може тривати роками, але виборцям у ній належить роль оракула, чиї химерні присуди дозволяють феодалам не проливати своєї блакитної крові.
Там, де немає конкуренції, обходяться без інтриги. У такому випадку вибори — це просто ритуал легітимізації влади певної особи чи клану. За участь у цьому ритуалі посполиті отримують матеріальне заохочення. Кандидати просто купують лояльність виборців за відремонтовану школу, полагоджену дорогу тощо. Відповідно, і місцеві мешканці розглядають вибори як нагоду випросити у феодала те, що мер цивілізованого міста і так мав би забезпечити.
Зрозуміло, що все це не має жодного стосунку до народовладдя. Тому будь-які українські вибори є імітацією. Відтак їх можна вважати «сфальшованими» безвідносно до формальної чистоти процедури. Тонни агітаційної макулатури та метушня на дільницях — лише імітація демократії, якщо процедура не наповнена реальним політичним змістом. Тобто допоки українська демократія не стане представницькою у повному сенсі цього слова.
Для цього потрібна лише дрібничка. Громадянам потрібно навчитися артикулювати спільні інтереси та примушувати обранців виконувати те, що їм доручили виборці. Тобто громадянам слід стати суб’єктом управління країною — і не на кілька холодних місяців чергового Майдану, а завжди, всюди і на всіх рівнях.

Максим Віхров, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply