Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 1, 2022

Репресії супроти науковців. Що далі?

Автор:

|

Серпень 24, 2022

|

Рубрика:

Репресії супроти науковців. Що далі?
Біля Меморіалу жертвам Голодомору у Вашинґтоні

Вдатися до ніби неактуальної теми Голодомору 1932-1933 рр. під час кровопролитної російсько-української війни мене спонукав лист вельми поважаного мною (і багатьох із нас!) колишнього в’язня совєтських концтаборів Семена Глузмана, а нині — незаперечної совісті всього українства.
Адже на тлі все ще триваючих злочинів російської воєнщини щодо цивільного населення України Голодомор 1932-1933 рр. (як і чомусь забуті Голодомори 1921-1922 і 1946-1947 рр.) потрібно розглядати в контексті безперервного геноциду українського народу, який здійснювала й далі здійснює імперська Росія в будь-якій обгортці. Звісно, встановлення фактичних розмірів винищення українців потрібно не тільки наскрізь занедбаній сучасній українській історіографії, а й може придатися майбутнім поколінням українців із метою, в тій чи іншій мірі, упокорення московських ординців. На жаль, цього не хочуть чи не можуть збагнути певні функціонери від культури та історичної пам’яті.
Отже в листі-зверненні С. Глузмана, довголітнього президента Асоціації психіатрів України, члена товариств та асоціацій психіатрів багатьох країн світу, йдеться про те, що в Міністерстві культури України й Українському інституті національної пам’яті (УІНП) триває «погана, мерзенна війна професійних бюрократів із професійними істориками, які захищають результати своїх досліджень. Музей Голодомору — об’єкт цієї війни» (тут і далі в перекладі з російської).
І знову за п. Глузманом, але вже в стилі детективного серіалу: «Нещодавно разом із професором, д-м історичних наук Володимиром Сергійчуком попросили міністра культури Ткаченка прийняти нас з метою обговорення неприємної та багато в чому парадоксальної ситуації, що склалася навколо Музею Голодомору. Міністр нас прийняв. Але… запропонував не розпочинати розмови без директора УІНП Антона Дробовича. Довелося чекати. Дивно, ми хотіли поговорити з міністром. Через десять-п’ятнадцять хвилин у кабінет увійшов Дробович. Основним речником був він, не міністр. Звинувачення було спрямоване на «неправильно підраховані цифри жертв Голодомору».
Варто зазначити, що згадані «чинуші» не тільки знехтували думкою низки авторитетних українських істориків, а й довголітніми архівними дослідженнями світила української історіографії В. Сергійчука, що засвідчують багаторазові збільшення кількості жертв Голодомору 1932-1933 рр. До всього ще й звільнили з посади генерального директора Музею Голодомору Олесю Стасюк, кандидатку історичних наук, дослідницю Голодомору-геноциду 1932-1933 рр., до речі, 17 вересня 2021 року відзначену спеціальною подякою прем’єр-міністра України «За вагомий особистий внесок у забезпечення розвитку музейної справи, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм»?!
Але, мабуть, ціна спокуси для згаданого безвідповідального офіціозу надто велика. Тим паче, коли можна використати подібний прецедент, який відбувався в підсовєтській Україні. А саме: небажані для большевицької влади результати перепису населення СРСР 1937 року, що свідчили про жертви Голодомору 1932-1933 рр., засекретили, а організаторів репресували. То ж чому б цьому офіціозові не повторити подібне, коли Президент України Зеленський разом із усією країною живуть винятково війною та з єдиною думкою про поміч Збройним силам України?!
Вочевидь, у цивілізованому світі (виявляється, що Україна до нього ще не належить!) ті чи інші суперечки у науковій сфері належить розв’язувати професіоналам, а не вирішувати випадковим чиновникам, тим більше — в тоталітарному дусі.
І насамкінець. Мабуть, у житті кожного є трагічні дати, до яких щорічно нас повертає незатерта й постійно ниюча пам’ять. У мене їх дві, які безпосередньо стосуються одного з українських геноцидів: смерть прабабусі Емілії та сестрички-ангелика Наталочки. Ось один із таких епізодів із моєї незакінченої книжки з умовною назвою «Під свинцевим небом бездержавності»: «Усе своє життя бабця Міньця прожила в більшому чи меншому достатку. Однак у передсмертні години рідні не змогли виконати її останню просьбу: дати щось поїсти. Бо в домі не було нічого: тільки глипали голодними оченятами її маленькі правнучки. Прецінь у Галичині (і не тільки!) лютував Голодомор у 1946-1947 рр., третій із черги совєтський експеримент — народовбивство голодним мором».
Не даймо затерти з нашої історичної пам’яті злочини геноциду супроти українського народу!
Марта Онуфрів, довголітня журналістка, авторка книг, уціліла жертва Голодомору 1946-1947 рр.

Раніше «Міст» розповідав, що відбувалося напередодні Голодомору-геноциду в Україні.

About Author

Meest-Online