Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 22, 2021

Спогади моєї прабабусі Марії Слободяник

Автор:

|

Жовтень 07, 2021

|

Рубрика:

Спогади моєї прабабусі Марії Слободяник

Моя прабабуся Марія Іванівна Слободяник народилася 1895 року у с. Бджільна Вінницької області. Родина, як і багато інших українських родин у ті часи, була чималою: батько — Михайло Слободяник, мати — Марія Слободяник і шестеро дітей: доньки Поліна, Надія, Валентина, сини Василь, Сергій і Сашко. Сім’я була на той час достатньо заможною, бо з діда-прадіда у родині всі були добрими господарями, до праці не лінувалися, чому й дітей навчали. Батько моєї прабабусі Йосип мав свій власний млин, худобу і великий будинок. За радянської влади таких господарів назвали куркулями.
Спогади прабабусі про її дитинство були позитивними лише до того періоду, поки не почалося розкуркулення та насильницьке спонукання людей вступати до колгоспу. Радянську владу вона дуже не любила до кінця свого життя, хоч і сторожко це приховувала. Але з мого дитинства пам’ятаю, що вона ніколи не була партійною та не хотіла ніякої символіки радянської влади у хаті або дворі. Казала: «Хіба б ми так жили, якби ця влада не прийшла?» Під короткі уривчасті спогади додавала: «Скільки горя вона нам принесла!». Тільки в 1990-х рр., коли розпався Радянський Союз, прабабуся почала відкрито розповідати мені всю правду про те, як зруйнувалося її життя. Розказала, як забирали її батька до Сибіру: «Люди, чую, гукають: «Ведуть, ведуть!» Я й собі вибігла на дорогу. А там серед таких же, як він, що за роботою світу Божого не бачили, у кайданах мій батько. Хотіла підбігти до нього, але ноги паралізував страх за життя моїх дітей. Бо й мене могли б забрати. Стояла і мовчки дивилася, а серце обливалося кров’ю».
Прабабуся розповідала, що їй прийшлось згодом публічно відмовитися від рідного батька, щоб її і всю її родину не вислали услід за ним як доньку куркуля. Така відмова була публічною та передбачала «добровільну» передачу всього майна владі.
Йосипа вислали до Сибіру, він утік звідти через два роки дуже хворим. У Сибіру жив у маленькому поселенні, де у висланих не було майже нічого. Бувало так, що кілька днів не тримав їжі у роті та пив талу воду. Майже всі, кого разом із ним пригнали по етапу, померли, він сам їх хоронив, бо не було кому. Додому дістався дивом, дуже виснажений, з обмороженими ногами, бо втікав на вантажному потязі. На той час його дружина, мати моєї прабабусі, теж Марія, померла, так і не дочекавшись чоловіка. Склалося все докупи — за чоловіком тяжко страждала, голод на ній, як і на всіх, теж поставив свою чорну печатку, ще й застудилася, і не витримала тої страшної зими 1933 року. А батько прабабусі переховувався вдома майже рік, але обморожені ноги не відходили, і він помер від гангрени. Це були перші спогади прабабусі про своїх батьків. Воно їй боліло все життя.
Потім стала розказувати про Голодомор, уже докладніше. Їй завжди було важко згадувати про той період життя. Розказувала окремими епізодами, так вони мені і запам’яталися. 1933 рік був найстрашніший у житті прабабусі. Вона згадувала, що до цього всю худобу, інвентар і практично все, що зібрали на городі, — все віддали до колгоспу. Казала: «Під гаслом «Все для народу!» ми змушені були віддати останнє». Розповідала: «Пам’ятаю, як забирали худобу. Я просила залишити хоч одну корову чи порося, а вони — «Ні!». Все до останнього вибрали. Я стояла на подвір’ї з дітлахами та плакала від безнадії. Тоді годувала груддю місячне немовля, і вже за тиждень молоко скінчилося, адже почався голод. Дитятко недоїдало, кричало голодне і день, і ніч, я давала їй воду, та випрошувала залишки молока по сусідах. Донька (Поліна) вижила дякуючи сусідці, яка теж мала грудну дитину, то якийсь час годувала і мою, поки в неї було молоко. А тоді, бідна, сама стала чахнути від голоду, а згодом померла з голоду, залишивши шістьох маленьких діточок. Я прийняла двох, ще двох забрали сусіди, двоє померли. Росли її діти з моїми, як свої. А 1943-го, коли німці відходили, вони потруїли половину села. Роздавали дітям і розкидали по дорозі потруєні цукерки. Тим діткам теж дісталися потруєні «гостинці». Врятувати їх не вдалось, але то інша тяжка історія».
Прабабуся розказувала, що приходили від «совєцької власті» не один раз збирати данину. І після чергового їхнього візиту в лютий холод 1932-1933 рр. родина залишалися без крихти хліба в голодну зиму. Згадувала:
«Раз було прийшли до нас у двір якісь люди та й кажуть матері: «Записуй усе, що в тебе є, і віддавай до колхозу!». Відібрали все, що знайшли: і плуги, й інвентар, забрали весь теплий одяг і взуття)». Добре, що ще як мама прабабусина була жива, вона сховала дещо з колишніх статків, в т. ч. теплі речі. Мабуть, здогадувалась, що так буде, і сховала їх. Завдяки цьому родина вижила у повному складі, крім матері моєї прабабусі. Прабабуся згадувала, що у них у родині збереглося у ту зиму аж троє пар валянок, які дуже вчасно приховали. Тому взимку вони могли вийти на вулицю. Вона розповідала: «Зима видалася, як рідко коли було, дуже сніжною і дуже холодною. Тому валянки рятували». Прабабуся розказувала, що не раз бачила людей у 30-градусний мороз босих, ноги у них були чорні, обморожені. Бо далеко не всі змогли вчасно сховати щось із нажитого, або, якщо й дещо залишалося, то все вже виміняли на харчі. А треба було і до печі щось внести, щоб протопити, або просто голод гнав із хати у пошуках їжі.
Прабабуся згадує, як вимінювала продукти на одежу та тканину, але все одно їжі не вистачало. Голодували дуже. Розповідала, що недоїдали постійно. «Були дні, коли і крихти хліба не було в хаті. Їли все, що траплялося: кору з дерев, ловили птахів, варили стару проморожену картоплю, розривали нірки ховрахів і шукали зерно, в їжу йшли жом і дерть. У нас залишилось трохи прихованого зерна для курей, на ньому якось і виживали. Мій чоловік ловив рибу, хоча то було заборонено. Траплялося, приносив усього одну чи дві рибки, але навіть один маленький карасик продовжував життя на день. А як було виживати? І який там міг бути улов, якщо на риболовлю ходив уночі, потайки. То було дуже небезпечно. Одного разу його помітила сторожа. Жорстоко побили, зламали руку, хоч він просився, і вони були з одного села, знали, що в нього діти між життям і смертю». Рука у мого прадіда була з того часу скалічена і до кінця його життя так і не функціонувала на повну. Від голоду, казала прабабуся, постійно паморочилося в голові, набрякали ноги, по тілу йшли виразки. З’їли навіть свого собаку та котів. Прабабуся згадувала про це з особливим болем: «Я дуже любила нашого собаку. Він був, як один із нас, свій, рідний, був членом нашої родини, але одного дня довелося заради спасіння дітей прийняти тяжке рішення. Дітям я лише потім про це сказала. Він продовжив нам життя на тиждень. Потім ловили щурів, мишей, і то було за щастя, якщо піймаєш. Отак виживали».
Голод нищив у людях людське. «Я близько нікого до себе не підпускала, боялася, а то останнє заберуть», — ділилася вона. Розповідала, як боялася випускати дітей надвір, адже їх могли вкрасти й з’їсти. Прабабуся розповідала таку історію: «Одного разу пішла до сусідки, а та жаліється, що син пішов до ставка і не повернувся. Згодом вона дізналася, що того хлопчика з’їла багатодітна родина, вони і своїх дітей з’їли, і чужих ловили або заманювали».
Прабабуся розповідала, що часто від голоду люди помирали прямо на дорозі. Тих, хто помер, спеціально призначені люди збирали по селу, закидали на підводу, звозили на кінець села і там, як сміття, скидали всіх у велику яму, а коли вона виповнювалася, закопували.
Загалом прабабуся Марія не часто розповідала про ці події, їй було важко від цих спогадів і вона говорила завжди сторожко, боялася. У людей того покоління страх перед терором зачаївся у душах на все життя. Коли прабабуся розказувала, то додавала: «Щоб ви знали, що таке було з нами». І за обідом часто наголошувала, що їжа має велику цінність. Прабабуся майже ніколи нічого не викидала, і завжди вимагала від нас їсти порції до кінця.
Я особисто, вивчаючи інформацію про Геноцид голодом у 1932-1933 рр., знайшла інформацію про те, що голод панував в усіх селах Теплицького району. Так, у с. Велика Мочулка від голоду померло 687 мешканців, у с. Петрашівка — понад 300 жителів, а у с. Бджільна, де жила тоді з родиною моя прабабуся, навесні 1933-го вже більша половина жителів села лежала на цвинтарі.
Як повідомляв «Міст», підписали меморандум щодо творення Музею Голодомору.
Свідчення записала Надія Бурмака

About Author

Meest-Online