Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 27, 2021

Спогади крізь роки

Автор:

|

Жовтень 15, 2021

|

Рубрика:

Спогади крізь роки

Більшість того, про що хочу розказати, стосується подій повоєнного, третього Голодомору 1946-1947 рр., який пережив мій батько Пилип Григанський. Він народився 1940-го в багатодітній сім’ї Петра й Юзефи Григанських в с. Горіхове Коростишівського району Житомирської області, і події тих страшних перших повоєнних років закарбувалися у його дитячій пам’яті на все життя. Влада замовчувала і заперечувала шокуючі факти навмисної організації третього Голодомору, власне, як і попередніх, тому за совітів ми говорили про ті події лише наодинці, остерігаючись репресій із боку КДБ. Пригадую, коли був малим, кілька разів на свята заходила розмова про голод, але одразу хтось із старших уривав, бо діти почують, десь розкажуть і лиха не оминути. Детально, в подробицях, батько розповів про пережите аж наприкінці 1990-х рр.


Комуністичний режим відповідальний за три смерті у нашій родині. Двоє братів мого батька, дітей моєї бабці Юзефи Григанської, померли немовлятами, не проживши навіть року. 1933-го смерть забрала Віктора, 1946-го — маленького Антіна.
1937 року заарештували і розстріляли без суду і слідства безпосередньо в Житомирі разом із 11 односельцями мого прадіда Андрія Григанського, сільського коваля, за фальшивим звинуваченням у підготовці «білополяцького заколоту» і шпигуванні на користь іноземних держав. Про місце його захоронення дізнатися було неможливо, але місцеві пошепки переказували, що страчених скидають у підземні штольні, таємнича мережа яких розкинута не тільки під містом, а й за його межами.
Ця історія у всій гостроті її траґізму сколихнула пам’ять нашої родини у середині 1970-х рр. Так сталося, що мій тато в числі інших був залучений як зварювальник до ліквідації аварії при зведенні новобудови в Житомирі, неподалік від річки Кам’янка. Під час виконання робіт якоїсь миті земля в котловані почала стрімко наповнюватися з якогось підземного витоку водою, що несла в собі достатньо добре збережені численні трупи людей. Здерев’янілих від жаху людей моментально прибрали з об’єкту. А за кілька днів тата й усіх інших, хто став свідками цієї моторошної події, викликали у КДБ і взяли розписку про нерозголошення баченого. В подальшому робітникам перед спуском у котлован видавали алкоголь, аби вони могли завершити роботи. За чутками, якими сторожко обмінювались учасники травмпункту, то були трупи закатованих у часи радянських репресій і скинутих у підземні штольні.
Про походження цих катакомб із кам’яними склепіннями й ознаками фортифікаційних споруд, у висоту багато з яких такі, що там вільно міг би скакати вершник на коні, існує багато наукових гіпотез. Розвідками про катакомби активно займалася група місцевих спелеологів у 1990-х рр., та її очільник чомусь раптово помер у 30 років, і пошуки припинилися.
Хоч у підземеллях знаходять артефакти трипільської культури і предмети побуту епохи слов’ян-язичників, все ж найбільше вчені сходяться у тому, що підземна мережа сполучень — місто під містом — була зведена у польсько-литовський період України, а вдосконалена і розширена далеко за межі міста у ХVIII ст. ченцями єзуїтського монастиря. Запасні виходи катакомб часто виходили до якогось схилу або до берега річки. Вочевидь, котлован новобудови десь порушив цілісність катакомби, яка на той час уже була затоплена. Можливо, провидіння хотіло нагадати живим про траґедію, пам’ять про яку не повинна стиратися в поколіннях.


Мені завжди було цікаво слухати сімейні спогади про пережите. Найбільше про історію родини розмовляли з татом. Особливо болісними були його спогади про голод 1946-1947 рр. У війну наша сім’я зазнала чимало лиха. Село ще на початку окупації спалили німці. Згоріла й їхня хата. У Житомирських лісах діяв активний партизанський спротив, яким керували брати Цендрівські. Але одна річ, коли партизани підривали ворожі потяги чи організовували бойові операції десь у лісі чи в полі. А інша — коли вбивали окремих німецьких офіцерів чи солдатів. Тоді фашисти влаштовували люті розправи над усіма жителями навколишніх сіл. Приводом для спалення Горіхового стало вбивство кількох офіцерів та їхньої супутниці Маші з Коростишева, яка співпрацювала з німцями і була розвагою для офіцерів. Їх партизани підірвали в автівці біля с. Мар’янівка, це поряд із Горіховим. У Мар’янівці за це розстріляли кожного третього жителя, а Горіхове спалили. Мали розстріляти й горіхівських, але Господь милував. Всіх, кого захопили, звезли до Житомира, серед них і мою бабцю з дітьми. Але за якийсь час відпустили. Хтось сказав, що німці мали допитувати їх у Гестапо про зв’язки з партизанами і ще мали намір знайти організаторів нападу на автомобіль із офіцерами. Але горіхівських відпустили, а спалили Мар’янівку, бо організатори були саме звідти.
Бабця випросила дозвіл для себе і дітей жити в кутку колишньої колгоспної стайні. Там і тулилися до весни. А коли підсохла земля, бабця викопала землянку неподалік у лісі і перебралася з дітьми до неї. Вже по війні дід Петро, повернувшись після тривалих поневірянь шпиталями через поранення, взявся будувати хату, хоч зводити її було непросто.
Після «визволення» в село прийшов Голодомор. Порівняно з Голодомором 1930-х менший за кількістю загиблих, але не менш траґічний — з високою смертністю, засудженими і страченими за колоски з поля як вороги народу, з людоїдством і трупоїдством.
Встановити точну кількість жертв нереально: живих свідків тих подій на час, коли стало можливим статистично опрацьовувати жахіття тих років, майже не залишилось. А книги реєстрації запису актів громадянського стану по багатьох селах і районах не вели або знищили. Для прикладу: за даними Житомирського архіву, повністю відсутні книги реєстрації актових записів про смерть громадян за 1932-1933 рр. по Баранівському, Ємільчинському, Коростишівському, Лугинському, Любарському, Овруцькому, Олевському, Попільнянському, Червоноармійському (Пулинському) районах і по містах Бердичів і Новоград-Волинський. За різними дослідженнями, у 1946-1947 рр. тільки у часи інтенсивного вилучення хліба від голоду померли понад 1 млн людей, в основному селян, які цей хліб вирощували. У багатьох місцевостях скрутне становище й голод продовжувалися майже до кінця 1940-х рр.
За рахунок смертей передусім українських селян комуністична влада «атстраївала еканоміку народнавa хазяйства» і вивозила сільськогосподарську продукцію у країни Європи так званого соціалістичного табору для побудови в них режимів, лояльних до політики СРСР. Для цього за вказівкою з Москви прислали річний план здачі зерна для України на 1946 рік у 5 440 000 т.
Україна стала головним постачальником зерна для Ленінграду (тепер — Санкт-Петербурґ), а для Москви — овочів. Вивозили з голодуючого українського села продукцію і до інших регіонів РРФСР. Зерно, овочі й інші харчі дарували або постачали за мізерними цінами у сусідні країни. Для прикладу: 1946 року Радянський Союз відвантажив 350 тис. т зерна до Румунії, лише до Берліна відправили 50 тис. голів худоби, 969 тис. т зерна та 60 тис. т інших харчових продуктів, а в 1946-1947-х рр. до Польської Народної Республіки вивезли 900 тис. т хліба. Таку політику забезпечення сільгосппродукцією виконували щодо Албанії, Чехо-Словаччини, Угорщини, Болгарії, Франції, Фінляндії й інших країн.
Із селян вимагали зерно, зерно і знову зерно. З колгоспу і з кожної садиби. Зерно у колгоспі давали лише наприкінці року, за трудодні, жодних грошей. Крім цього, обклали кожне господарство непосильними податками. Їх накладали на худобу, курей, бджіл, на кожне фруктове дерево у саду, навіть на саджанці. Неспроможні сплачувати надвисокі податки, селяни потай вирізали домашніх тварин і знищували власні сади. Відкрито вирубувати дерева не дозволяли, тому їх, плачучи, підливали окропом. За податки вимагали здати яєць більше, ніж курка була спроможна знести. Та й що вона могла знести без зерна. Також податки накладали на бджіл, від свині треба було здати шкіру, яка йшла на офіцерські чоботи, і щетину на помазки для армії. Щоб хоч якось прогодувати сім’ю, дід кілька разів потай смалив порося у льосі, щоб ніхто не бачив. Він дуже ризикував, бо якби про це дізналися збирачі податків, то не минути йому тюрми, а родині — заслання в Сибір. Селом регулярно ходили комуністи й їхні посіпаки. Де лише дим, то вони йшли туди й усе забирали. То діти були вічно голодні. Tато казав, як починали розбирати порося, то він хапав хвоста й утікав. Це була його здобич, за ним ніхто не гнався за неї.
Податки в Горіховому виписував єврей-бухгалтер, його поплічником у цій справі був голова колгоспу, етнічний росіянин із Сибіру, присланий до України у складі так званих 25-тисячників, щоб «гнути» лінію партії на селі. Вони двоє разом із міліцією і місцевими донощиками, в основному, з числа місцевих п’яниць і ледарів, були і організаторами, і виконавцями голодомору у нашому селі. За невиконання норм із хати вимітали все їстівне, що знаходили, то було покаранням. Саме партійне та державне чиновництво, а також їхніх посіпак забезпечували харчами через систему закритих спецрозподільників.
Знову — неможливі до виконання норми заготівлі зерна, знову — покарання за невиконання плану і вилучення всього їстівного, що тільки побачили при обшуку, з кожної оселі. Знову, як під час Голодомору 1932-1933 рр., військові сторожові загони виставляли біля сіл, не дозволяючи селянам покидати межі свого населеного пункту, щоб щось із речей виміняти на їжу або шукати заробітку у місті чи в іншій місцевості. Закон від 17 березня 1937-го забороняв селянам покидати колгоспи без попередньо підписаної угоди з іншим роботодавцем, що позбавляло їх права на вільне пересування, по суті, права врятуватися від голодної смерті.
Податки треба було сплачувати й грошима, а в колгоспі грошей не платили. Щоб отримати гроші, доводилося з городиною пробиратися лісами до Коростишева на базар. У вихідні міліція часто чигала на переправі через річку Тетерів і не давала переправитися до міста, відправляючи жінок назад до колгоспу на «добровільні» суботники. Бабця розказувала, як якось міліціянт вирвав кошики з городиною й яйцями з рук у жінок і покидав їх до річки. На плач однієї жінки, що у колгоспі грошей не платять, а треба заробляти палички трудоднів, щоб наприкінці року отримати якийсь мішок із зерном, він заявив: «Вам хоч центнер дай, хоч нічого не дай — все одно не здохнете».


Щодо трудоднів — то особлива розмова. Попробуй його ще заробити. Фіксували паличкою у зошиті ланкового. Бригадир ставив його на своє бачення і на бачення керівництва колгоспу. Інколи після повного дня голоднoї роботи у полі ставили 3/4 палички, пів палички, часом і чверть палички. Таку систему застосовували як штраф: за якісь «провини» чи «недоліки» людям рахували день тяжкої роботи як половину, третину або лише четверту частину дня.
Щастило, якщо у господарстві була корова і вона приводила теличку, тоді її можна було залишити собі або продати. Якщо бичка, то його треба було вигодовувати рік, а потім здати до колгоспу. Корова у батьковій родині, на жаль, привела бичка. Його назвали Малюком. Бичок виріс малим (тому й Малюк), але дужим. Бабуся примудрилася випоїти бичка майже без молока, відварами трав. Молоком вигодовувала дітей, інакше б померли, як батькові брати. До Малюка звикли як до члена родини. Після того, як його забрав колгосп, батько зі старшими братом і сестрами часто ходили його провідати.
Корови та воли були у колгоспі головною тягловою силою, бо всіх коней у воєнні й повоєнні роки реквізували на потреби армії. Коні були лише у голови колгоспу, орали коровами — вдень у колгоспі, а вночі на своєму полі, вихідний був тільки один — неділя, але часто змушували працювати й без вихідних. Нерідко у вихідний або після роботи у суботу колгосп організовував «суботнікі» та «воскрєснікі», не відпрацьовувати які було не можна.
З коровою пов’язана ще одна історія у житті бабусиної родини, яка ледь не закінчилася траґедією. На той час виснажені від голоду були всі — і люди, і худоба. Бабця мусила, як і інші, йти з власною коровою на оранку. Корова, хоч і цяпала молока геть трохи, але її берегли. Бо і в плуг її впрягали, і молока від неї просили, бо треба було передусім найменшенькому, Антіну. Татова сестра, а моя тітка Марійка на той час мала 14 років, і була зобов’язана нарівні з дорослими працювати на всіх колгоспних роботах. Якось їдучи з поля на підводі з мішками з половою, думаючи, що ніхто не бачить, вона скинула по дорозі з воза 1,5 мішка для корови. Її вистежили та заарештували, коли повернулася за ними. На той час найпоширенішою категорією «злочинів», за які простих селян висилали в Сибір або й засуджували на смерть, були «саботаж хлібозаготівель» (коли люди не мали чим платити податки), «зрив збиральних робіт» (якщо людина не вийшла на роботу, навіть якщо це було через хворобу чи виснаження від голоду), а під формулювання «шкідництво» міг втрапити кожен і за будь-що. Крадіжку будь-чого з колгоспу прирівнювали до крадіжки державного майна.
Репресивна машина спрацьовувала з особливою оперативністю, суди були показові і відбувалися без зволікань. Долі людей вершила на свій розсуд «трійка»: стандартно головуючим був начальник місцевого НКВС, членами — місцевий прокурор і перший секретар обласного чи крайового комітету ВКП (б). За Кримінальним кодексом від 1926 року крадіжка державного майна відносилась до тяжких злочинів нарівні з насильством, убивством та спробою вбивства, за нього підлягали покаранню особи, починаючи вже з 12-річного віку. Неповнолітніх було заборонено розстрілювати, але Марійці «світило» не менше десяти років. Бідна бабця куди тільки не бігала і кому тільки не падала в ноги, щоб Марійку не судили. Мабуть, її материнські благання почуло небо. Хоч суд відбувся, але вироку не оголошували. Рішення суду мали підписати всі члени «трійки». Але одна жінка з неї відмовилась підписати судове рішення, а без її підпису воно було неправомірним. Мабуть, їй було це непросто прийняти, бо переказували, що розплакалась у процесі судового засідання і сказала, що хай її теж засудять, але відправляти за полову для корови 14-річну дитину в табори на Сибір відмовляється. Так Марійку обійшла стороною доля каторжанки.


А голод наростав. Сталінська політика хлібозаготівель насправді стала узаконеним грабунком села державою. За невиконану зернову норму спеціальні комісії майже щодня ходили від хати до хати і забирали всі харчі, які тільки знаходили. Конфіскаційні заготівлі, стягнення з селян непомірних податків, неповна оплата або неоплата трудоднів перетворили хліборобів у жебраків.
По війні розвелося багато в’юнів, у кожній придорожній канаві. Їх та іншу рибу ловили руками. Був іще ставок біля села, але у ньому нікому не дозволяли нічого ловити. Коли риби не стало, ловили і вживали в їжу щурів, слимаків, жаб, вужів. Але й вони з часом закінчилися. З безвиході їли траву, кору дерев, після зими раділи знайденій у полі напівгнилій картоплі з минулого врожаю, потім — недозрілим колоскам, але за них судили, це вважалося крадіжкою колгоспної власності. Влітку і восени ще якось перебивалися, а з настанням зими 1946-1947 рр. голод знову почав лютувати у селянських хатах.
Надзвичайно високою була дитяча смертність. Матері ходили з малими дітьми попід вікнами, вимолюючи для виснажених малюків хоч якоїсь їжі. Багато хто відвозив дітей у місто, в надії, що їх заберуть у дитячий будинок, а там хоч якось годували. Голод убивав у людей розум і пробуджував звіряче. Людоїдство та трупоїдство стали задокументованими фактами тих жахливих часів. Тому раділи, як спасінню, першій траві: лободі, калачикам, кропиві, корінню пирію, варили молоду кору дерев — ними й харчувалися. Ближче до літа ліс рятував ягодами та грибами.
Казали, що в Західний Україні голоду не було, але тo далеко й як туди потрапити? По війні у нашій місцевості майже біля кожного села у лісі стояла військова частина, яка патрулювала лісові стежки і дороги і не давала селянам ходити на «багатші села» шукати, де репресії не були такими тяжкими і можна було виміняти щось на їжу або заробити. Біля Горіхового теж поставили військову частину. Військові розмістилися між селом і Горіхівським болотом, із якого не давали ловити рибу. Воєнні перепиняли заробітчан, повертали назад до колгоспу, а харчі забирали. Зі слів бабці, налаштовані вони були більш миролюбно, ніж у перші два голодомори, та це як на кого втрапиш — могли часом і пристрелити. Дороги патрулювала міліція, а людей залишали вмирати у своїх селах.
З того часу весна залишилась для тата улюбленою порою року. В пам’яті закарбувалося: якщо перезимував — житимеш. Йому було шість років, коли найнявся пасти колгоспну череду, і то було щастя, хоч і непросте для такого віку. В селі до шестирічних висували багато дорослих вимог. Поки пас, то шукав собі харчів у лісі. Він знав усіх малих птахів, де чиє кубло шукати і в яку пору вони відкладають яйця. Всі їстівні трави, де дикі бджоли, де яблуня-дичка. Знав, де шукати горішки ліщини, які у той час ледь прокльовувалися паростками, тоді вони були особливо солодкі. Але все ж відчуття голоду мучило щодня.
Часом тата підгодовували військові. Він мав гарний голос і ходив їм співати. За це солдати часто давали йому кусень хліба. Від постійного недоїдання тато перестав рости й тривалий час був найменшим у класі, коли пішов до школи. Про школу — теж своя оповідь. Тато любив шкільні заняття, сам варив чорнило з шишечок вільхи, хоча йому часто діставалося від старших дітей, бо був малий і слабкий, щоб давати достойну відсіч у дитячих бійках. А брат Віктор не завжди міг заступитися, бо до школи ходили по черзі — мали одну пару взуття на двох. І то лише взимку, бо решту часу працювали в колгоспі. Школа була в іншому селі — Шахворостівці, за 5 км від Горіхового. Особливо лячно було повертатися у присмерках, бо дорога пролягала через ліс із вовками. По одному не ходили. Розказували, що там вовки навіть одного солдата з’їли, від нього знайшли лише обгризені ступні з гомілками у кирзових чоботях десь у посадці.
Тато почав сам давати відсіч аж підлітком, коли йому минуло 13, коли став наздоганяти однолітків у рості та вазі. Згодом гени взяли своє, виріс дужим і високим, як і його вбитий чекістами 1937 року дід Андрій.
1947-го помер маленький Антін. Він весь час волав від голоду, а груди у бабці давно були порожні. До нового врожаю було ще далеко. Дід знайшов у полі мертвого лелеку. Мабуть, і вони теж вмирали з голоду. Колись казали, що знайти мертвого бусла — це знамення великого горя у сім’ї. За повір’ям, його треба було викидати. Але у колисці від виснаження помирав маленький Антін. Бабця зварила ніжку птаха та дала йому смоктати. Так він із тією ніжкою у роті і помер. Але інші діти вижили.


Є ще одна історія, про яку варто згадати. У нашому роду було особливе вміння знаходити гриби. Знання про врожайні грибниці передавали з покоління в покоління. Прадідова сестра збирала їх навіть, коли мала за сто років.
Коли «освободітєлі» вчергове вигрібали з хати все їстівне, бабуся Юзя ходила до лісу по гриби. І щось приносила в кошику навіть тоді, коли односельці вважали, що в лісі визбирали до останнього гриба. Я вже не згадаю, що було тою останньою краплею, яка ініціювала випадок, про який хочу оповісти. Повсякденність власного життя заповнює пам’ять, і подробиці тих подій, як вогонь у багатті, потихеньку починають згасати і стають менш яскравими у своїх деталях.
Не знаю, коли то було — чи коли маленький Антін ще був живий, чи вже по його смерті. Діду Петру на той час вдавалося пройти крізь загороджувальні кордони чи то на багатші села, чи то в Київ щось виміняти чи заробити для прожитку, і від нього вже хтозна скільки часу не було жодної звістки. В черговий раз «активісти» що знайшли, те й забрали, хоча й забирати не було чого. Бабця Юзя рушила за грибами, але, як на те, нічого не знайшла. Чи то їх не вродило на той день, чи інші вже визбирали. Зате ліс ряснів мухоморами. Бабуся казала, що стало невимовно страшно повертатися ні з чим додому й далі дивитися, як вмирають виснажені діти. Вони вже навіть і не просили їсти, лише голодне страждання читалося в їхніх очах. В розпачі й безнадії назбирала мухоморів. Склала у баняк, зранку до обіду тушкувала у печі. А сама тим часом викупала дітей, одягла усім чисті сорочечки. Вирішила: якщо вже йти з цього світу, то разом, чистими і ситими. Нагодувала дітей, поїла сама. Діти після обіду стали спокійними і повільними, як сонні мухи. Майже одразу попросилися спати. Заснула і бабця, певна, що завтра для них не настане.
Усі прокинулися за добу, наче нічого і не було. Хтозна, що спрацювало. Чи то було Боже провидіння, чи не всі мухомори отруйні. Але в подальшому бабця використовувала мухомори тільки для трунку мух. І завжди застерігала малих, коли розставляла приманки: не те, що їсти, навіть не торкатися, бо то отрута.
Андрій Григанський, штат Огайо. Свідчення записала Надія Бурмака

Раніше «Міст» публікував спогади Марії Слободяник.

About Author

Meest-Online