Новини для українців всього свту

Monday, Jan. 24, 2022

Історії про людей Купуватого

Автор:

|

Грудень 18, 2021

|

Рубрика:

Історії про людей Купуватого
Сцена зі серіалу «Чорнобиль»

В усьому світі існує хибна думка, що у Зоні відчуження в Чорнобилі з 1986 року ніхто не проживає. Я вирішила запитати у близьких найпершу асоціацію з Зоні відчуження. Один приятель написав: «Аварія на ЧАЕС, смерть». Семирічна сестра сказала: «Сталкер, мутант, радіація». Тато: «Батьківщина, природа, дикі звірі». Бабуся: «Люди, пам’ять». Одразу відчуваю різницю сприйняття чорнобильської теми між поколіннями.
Останні роки світ активно говорить про Чорнобиль. Сотні тисяч людей мріють поїхати на екскурсію в околиці Прип’яті. Десятки відео в Інтернеті зі заголовками «екстрим, жах, страх». Та чи така зона відчуження насправді?
На літні канікули я завжди їздила до татового с. Зорин Іванківського району (до 1987-го — Чорнобильського). Потім деякі знайомі навіть боялися до мене доторкнутися. «Радіація вбиває!» — казали вони. Звісно, я знала, що радіація шкодить здоров’ю людини. Але ж моя сім’я живе там. Усі здорові та щасливі. Є люди, які просто живуть у себе вдома. Просто ведуть господарство, читають книги, спілкуються з рідними. Живучи в цьому винятковому місці не Землі, люди спершу навіть не здогадувалися про надзвичайний інтерес усього світу до їхньої Батьківщини.
2009 рік, переглядаю фотоальбом у бабусі в гостях. На фото я дворічна і вона в медичному халаті. Тоді бабуся працювала в Чорнобильській МСМЧ-16 (єдиний медичний заклад на всю Чорнобильську зону відчуження). З 1994-го до 2000 року працює фельдшером по самоселах Купуватого, Поташева та Городища.
Весна 2018-го. Я в медпункті с. Купувате, де 18 літ тому працювала мою бабуся. В документаціях із неймовірною цікавістю шукаю її підписи. Вона розповідає, як дорогою на Опапичі за нею завжди спостерігав вовк. Сім кілометрів пішки. Дивуюся, звідки в ній так багато сміливості й відчайдушності. Зустрічаємо її давню знайому — Ганну Заворотню. Разом вони згадують, як клеїли шпалери у Ганни вдома, як моя бабуся купувала їй тюль.
15 листопада 2021 року, телефонний дзвінок. Розмову бабуся почала з новини про день народження своєї подруги, Галини Сущенко, їй виповнилося 72. Галина працювала завідувачкою бібліотеки в Купуватому, прожила там до 2000-го. Бабуся згадує веселе святкування 50-тиріччя Ганни в Купуватому. Танці, близько 40 гостей, подарунки. Святкування дня народження в зоні відчуження! Проте словосполучення «Чорнобильська зона», «Зона відчуження» я чую від неї рідко, а слово «самосели» — тим паче. Багато людей із тієї місцевості не ділять своє життя на «до» та «після» 1986 року. Вони у себе вдома. Радіють, сміються, мріють, люблять.
Моя бабуся з легкістю називає їхні імена та роки народження. Софія, Ганна, Марія, Марія, Марія, Сергій, Марія, Галина, дід на прізвисько Залісець, Василь, Ольга. 1945, 1932, 1926, 1951, 1943,1938, 1968, 1932, 1950, 1954. 11 жителів Купуватого — 2021 року. Вона подумки прогулюється кожним подвір’ям села.
Бабуся знає не лише медичну історію кожного, а й особисту. Василь та Ольга Романов — подружня пара. Василь — однокласник мого діда Михайла. Дві Марії — мати з донькою. Бабуся згадує, як до Марії Ільченко хотів завітати її син із сім’єю, яка проживала в Узбекистані. На контрольному пункті в’їзду/виїзду в Страхоліссі їх не пустили, довелося йти пішки лісом 10 км, несучи доньку Катрю на руках. Малеча захворіла на бронхіт. Моя бабуся її лікувала.
«Пам’ятаю, як 1995-го ми святкували хрестини Марини. Того дня в Купувате приїхали науковці з Японії, їздили на мотоциклі «Мінськ» і гуляли разом із нами». Досі не розумію, що шокувало мене більше: японці на «мінську», чи хрестики в зоні відчуження через дев’ять років після аварії.
Марина народилася в Купуватому. Хрестили її того дня в Чорнобильській Свято-Іллінській церкві. Маринина бабця, Софія Безверха, досі проживає в зоні. Марина — не єдина дитина, народжена в Чорнобильських селах після 1986-го. Хлопчик на ім’я Богдан народився вже у Городищі 1995 року. «Ще пам’ятаю, як 1996-го все Купувате гуляло весілля».
Родини, хрестини, весілля. Життя цих людей не зупинялося ні на хвилину. З Горностайполя раз на тиждень приїжджала автолавка, раз га два тижні всі їздили в Іванків на базар, раз на місяць привозили пенсію. Звісно, я запитую, на що хворіли місцеві. «Два діди занедужали на рак легенів, але люди там майже не хворіли, вони співали».
Вже разів із десять чую від бабусі про неймовірні співочі таланти Чорнобильщини. Чую про «схібосольність», щирість, простоту. Люди не боялись, і завжди з радістю говорили про життя, невважаючи себе інакшими. У бабусі з роботою в зоні пов’язані винятково позитивні спогади.
Люди Купуватого продовжують своїм прикладом показувати, наскільки потрібно любити своє життя та землю своїх предків. Пишаюся цими людьми, пишаюся своєю сім’єю. Пишаюся кожним, хто пам’ятає та знає Чорнобиль.
Хочу, щоб ми не сприймали зону відчуження, як світ із фільму жахів. Щоб не запитували: «Там страшно?» Хочу, щоб казали: «Там моя душа, моє натхнення». Чорнобильська зона — це порятунок від буденності. На Землі так мало залишилося місць, де ти можеш залишатися собою, відчувати тишу, знаходитися в гармонії з природою. Знаю, що моя сестра виросте та більше не згадає мутантів. Вона знатиме про людей, про зовсім іншу, справжню зону.
Як повідомляв «Міст», у Чорнобильському реакторі відновились ядерні реакції.

Олександра Шевчук

About Author

Meest-Online