Новини для українців всього свту

Friday, May. 20, 2022

Юлія Ілюха: «Харків тепер ніхто й ніколи не назве «ватним»

Автор:

|

Травень 04, 2022

|

Рубрика:

Юлія Ілюха: «Харків тепер ніхто й ніколи не назве «ватним»
Юлія Ілюха

Письменниця Юлія Ілюха більшу частину свого життя прожила в Харкові. І тепер, як і більшість його мешканців, над усе хоче повернутися в своє місто, щоб допомагати його відбудовувати. Вона вважає правильним казати «після перемоги», а не «після війни». Авторка роману «Східний синдром» (2019) розповіла, яким бачить зранене обстрілами місто і як повномасштабне вторгнення змінило погляди містян.

Повністю вцілілі вулиці і геть розбиті райони
— Де вас застало вторгнення 24 лютого?
— Вдома на Салтівці (дільниця міста. — Ред.). Я пізно лягла, десь о першій годині ночі, а о п’ятій прокинулася від вибухів. Дрижали рами, дзвеніли шибки. Чоловік сказав: «Почалося!». Син плакав. Ми дуже швидко зібралися, щоб їхати в область, до моїх батьків. Разом із друзями, в яких зовсім маленька дитина, виїздили з міста. На кільцеву повернули, а там уже кацапська колона їде. Не знаю, як нам пощастило, Діма (приятель родини. — Ред.) миттєво газонув, і ми помчали вперед.
— А ви в повномасштабну війну вірили?
— Як і більшість, ні. Могла припустити, що буде спроба прориву, посилення бойових дій у Луганській і Донецькій областях, що намагатимуться захопити контрольовані Україною райони. Та ввечері 23 лютого мені зателефонував один знайомий і сказав, що його джерела в Службі безпеки України підтвердили: вночі все почнеться. Ми тоді посміялися, мовляв, вранці побачимо. Побачили…
— Зараз ви повернулися до волонтерської діяльності — збираєте кошти, купуєте то турнікети, то акумулятори для рацій, то медикаменти сортуєте…
— Волонтерством я займалася з 2014-го. Разом із подругою-тезкою, яка є медикинею, збирала тактичні аптечки. Більше пів тисячі укомплектували щонайменше. А потім на них перестав надходити запит, тож 2017 року ми цю діяльність згорнули. І я зосередилася на тому, що мені хотілося, — писати, в мене стали виходити друком книжки. Не думала, що доведеться повертатися до волонтерства, та й не хотіла цього, але коли повномасштабна війна, хто, як не кожен із нас. Старі волонтерські зв’язки залишилися. Пишуть, телефонують, просять щось передати. Ось привезли 30 коробок медикаментів із Рівного. Мій чоловік і його друзі вступили в територіальну оборону Харкова, й я почала щось їм діставати. Не самотужки, звісно, цим займаюся, мій товариш має автівку, без нього я б не впоралася.
— Більшу частину життя ви прожили в Харкові. Яким побачили місто після авіаударів і постійних обстрілів?
— До війни я не дуже любила Харків й останнім часом нерідко думала, що хочу переїхати до Києва. Але зараз ніде не хочу жити, крім Харкова. Вперше повернулася до міста десь за два з лишком тижні після початку повномасштабного вторгнення. Очікувала знайти все в набагато гіршому стані. Бо коли бачиш в Мережі лише фото руйнувань, думаєш, що геть усе в руїнах. Але виявила, що руйнувань і справді, дуже багато, але вони не такі масштабні, як я собі намалювала. Є райони зовсім зруйновані. Приміром, Північна Салтівка. Там картина жахлива. Я живу на межі цього району. І в нас картина не так шокує. А є райони, де непошкоджені цілі вулиці, і якби не порожні тротуари та дорога, можна було б подумати, що все гаразд. Зараз, коли потеплішало, люди виходять на вулиці, інколи машин стає так багато, що здається, час вмикати світлофори. Дуже сподіваюся, що площа руйнувань не збільшиться, а те, що зруйноване, ми відбудуємо.
— Місто тримається на людях…
— Коли вперше поверталася, думаючи, що зараз буду плакати за зруйнованим Харковом, мені на заправці подарували великий букет тюльпанів. Абсолютно несподівано. Незнайомий чоловік. І це було одне з найприємніших дарувань квітів у моєму житті. Людяність проявляється в різних дрібницях та увазі. А феномен волонтерства, який виник і поширився 2014 року, вилився в потужну другу хвилю. Люди об’єднуються, щоб триматися та пережити ці страшні часи. До прикладу, в моєму будинку світла та газу не було тиждень. Сусід поїхав до сестри в інший район, там приготував величезний баняк макаронів із м’ясом, привіз, роздав літнім людям із під’їзду й усім, кого біля будинку зустрів.

Харків’яни переходять на українську
— Політичні погляди харків’ян змінилися?
— Нам раз і назавжди треба усвідомити, що, по-перше, РФ — це ворог, і ворог по-друге і по-третє. І вона ним і залишиться. Ми жили в мирному Харкові і знаємо, що про нього казали, мовляв, «ватне» місто. Знаємо, що любили заявляти проросійськи налаштовані жителі: «Це російське місто». Та ці наративи вже недійсні. Харків виборов своє право вже ніколи не називатися «ватним». Тепер ніхто й ніколи його так не назве. Я багато з ким спілкуюся. Люди, які до 24 лютого заявляли про свою аполітичність чи нейтральність, тепер такими не є, розуміють, що росіяни вбивають українців. Місто стало дуже українським. Люди намагаються розмовляти українською, переходять на українську, коли нею заговорює співрозмовник. Єдині квіти, з якими тут можуть зустрічати окупантів, це похоронні вінки.
— Українців шокувала пропаґандистська стаття «Що нам родити з Україною?», опублікована нещодавно в Російські Федерації (РФ). У ній виправдовують терор проти всіх, хто не підтримує Росію…
— Вони діють так само, як і на початку минулого століття. Тоді знищували українців, і тепер знищують. В перші дні війни мене, як і багатьох, здивували слова рашистів, що вони очікували взяти Київ за три дні і зустріти людей, які вітатимуть їх квітами. Тобто вони вже настільки далекі від нас ментально, що не розуміють: ми геть інші. Навіть після наших двох Майданів до них це не дійшло. В них один поліцай біжить із кийком за натовпом, а в нас — одна людина боролася з «беркутівцями». Зараз їм із екранів кажуть, що в РФ небувалий «вибух патріотизму». Але мародери не можуть бути патріотами. От я читала про вбитого росіянина, у якого в кишенях, крім «айфонів» і золотих прикрас, знайшли помаду для губ і булавки для волосся. Та що ж це таке? Просто орда, яка звикла грабувати, ґвалтувати, вбивати, орда, яка жила так завжди.
— На письменництво наразі, мабуть, зараз немає часу, а що буде з вашою творчістю після війни?
— Взагалі не думала, про що писатиму. Навесні в мене мало вийти три книги: підлітковий роман і дві дитячі повісті. Я дуже їх чекала, сподівалася презентації на «Книжковому арсеналі» в Києві. Зараз розумію, що роман уже дуже застарів: в ньому йдеться про дівчинку Лайлу, мулатку зі «сірої зони» на Донеччині, яка разом із мамою переїздить до мирного Харкова. До повномасштабного вторгнення я почала писати еротичний роман. Мене постійно питали, коли ж його закінчу. Та з 24 лютого не написала його ні рядочка, лише два вірші. І матеріали для іноземних медіа, щоб донести інформацію про те, що відбувається в українському Харкові. Загалом усі думки зайняті тільки війною. Мабуть, потім прийдуть ідеї для творчості, доречні для нашої перемоги. Я не кажу «після війни», а кажу «після перемоги».
— У нас слова про напрямок для російського корабля стали національним девізом. Чула думку від науковців, що не варто аж так засмічувати мову, бо це постійно слухають діти. Ваша думка не тільки як письменниці, а як мами?
— Зараз відновлюється навчання в сина. Вчителька хоч і виїхала з Харкова, але знайшла можливість займатися дистанційно. До цього вона записувала відео з поясненнями та давала завдання. А тепер виходитиме у Zoom. І я спіймала себе на думці, що треба б погомоніти з Іваном, щоб він, бува, не почав там одразу кричати «Путін…» (сміється). Я навіть не зможу полічити, скільки разів на день мій син це повторює. Й я не можу заборонити йому, бо, по-перше, це правда, а по-друге, як на мене, непедагогічно забороняти дитині казати те, що кажеш сама. Як на мене, треба це прийняти. Думку про очищення від цього мови абсолютно не підтримую. Я це кажу в т. ч. як дитяча письменниця, яка щодня стала стільки матюкатися, що не передати, бо неможливо все, що роблять із нашою країною вороги, інакше описувати та переживати. Але Івана попрошу, щоб перед вчителькою стримувався.
— Вірите, що після війни наша країна стане кращою? Позбудеться якихось одвічних проблем у соціумі, політиці?
— Мені б дуже хотілося в це вірити. Українці вміють об’єднуватися в часи, коли постає велика загроза. Так було на Майдані, так було 2014-го, це відбувається зараз. А потім, коли велика загроза минає, ми якось розпадаємося і починаємо чубитися один з одним. Як на мене, це велика небезпека для всіх нас. Зараз треба підтримувати армію, вірити в усіх, хто тримає зброю в руках і захищає країну, допомагати цивільним людям. І після перемоги залишатися в єдності.
Розмовляла Юлія Байрачна, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», 79-річна волонтерка мріяла навчитися стріляти.

About Author

Meest-Online