Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 14, 2022

Володимир Галайчук: «Упирі легко ображаються»

Автор:

|

Серпень 05, 2022

|

Рубрика:

Володимир Галайчук: «Упирі легко ображаються»
Володимир Галайчук

Упирями українці називали тих, хто забирав життєву силу. Не всіх відьом вважали поганими, а русалок ніколи не уявляли з хвостами. Про розповів Володимир Галайчук, автор книжок про українську мітологію, демонологію та календарну обрядовість.
— Центральне місце в українській мітології посідає культ предків. Маємо образ ходячих мерців. Хто вони, звідки взялися і чи треба було їх боятися?
— Треба, й їх боялися. Термін «ходячий мрець» мені не дуже подобається стилістично, хоча важко сказати інакше. В сучасній літературі використовують слово «ревенант», а мені подобається термін «безпірний покійник». Але з культом предків я би цього не пов’язував. Культ предків передбачає поклоніння людей, які ним опікуються. А покійниками, які ходять, ставали люди, які вмерли наглою смертю, раптово. Вони чогось у цьому житті не встигли зробити, тому приходять, щоб завершити свої справи.
Упирі, відьмаки теж по смерті будуть ходити. Самогубців, тих, хто за життя грішив багато, які чинили непотребні речі, Господь не приймає. У Любашівському районі одна жінка розповідала, що у них був «колдун», помер і потім приходив. Все село бачило. Приходив до своєї хати. Стане на куті, зіпреться, цигарку скрутить, пів дня постоїть, а потім зникає.
— А якщо говорити про упирів, що це за істота?
— Коли я вперше їхав у Карпати, дуже обережно до цієї справи підходив, перед тим у книжках читав про упирів. Виявляється, все не так страшно: вони серед нас, як і відьми. З упирями треба було бути обережно. Бо він може щось недобре зробити. До нього треба поважно звертатися, бо упирі легко ображаються. А десь упиря сприймали за знахаря. Ідеш до нього і він поможе. Правда, за якусь плату.
— Тобто упир — це жива людина?
— Атож. А от коли він помирає, якщо почав ходити, добра від нього чекати не варто. Після смерті упиря з’являються моровиці, посухи, різноманітні пандемії тощо. Тобто мертвий упир набагато небезпечніший. З приводу того, чи це наш український вампір, він інколи п’є кров, але не часто. Насправді люди кажуть, що упир потинає. Навіть є конкретна назва — потинач.
— То він убиває?
— Він забирає силу. Людина спадає на силі і до місяця може зійти на той світ. Гадаю, тут йдеться про захворювання, про які колись не знали. Бо начебто бачиш, що людина ходить здорова і повнокровна, а за місяць її нема. Мабуть, якийсь упир потяв. Уявлення про упирів більше характерні для заходу України. А люди, які ходять після смерті, — загальноукраїнське поняття. Якось на Поліссі я питав бабцю, чи чула вона слово «упир»? Вона відповіла, що так. Питаю: і що вони робили? А бабця каже: вночі в комору залізе і сало ссе.
— Чи можемо сказати, що ця народна демонологія домінувала над християнством?
— Вийшла добра книжка Катерини Диси «Суди над відьмами» на основі реальних справ. Там, де кажуть «упир», не кажуть «відьма», а кажуть «упириця». Там, де кажуть «відьма», кажуть «відьмак». Тож спалення упирів теж треба сприймати крізь призму судів над відьмами. Могли присудити спалення, у цій книжці навіть є конкретна справа, де засудили до спалення, але потім замінили на кару мечем.
— Коли траплялися епідемії і різні пошесті, винуватців вбачали у нечистій силі, упирях чи в комусь іншому?
— Тут навіть упир не стільки вчинив сам, як одне явище намагалися пов’язати з іншим. Він наче несвідомо це робив, та по смерті він має забрати з собою скількись людей, після нього люди мруть. Раніше пересічні люди не знали про інфекції, принаймні, у селах, бо в містах у ХІХ ст. з цим вже було трохи легше. Пояснювали для себе як могли. Сталася якась біда — винна нечиста сила. Упир чи відьма пов’язані з нечистою силою? Отже, вони винні.
— І до яких ритуалів вдавалися?
— Способів було чимало. Оборювали село — робили магічне коло, аби не заходила якась хвороба. На Поліссі казали, що треба гасити весь вогонь у селі, аби ніде ні жаринки не було, тоді запалити так званий живий вогонь, чиркаючи дерево до дерева, в архаїчний спосіб, взяти від нього вогню до кожної печі і хвороба минеться. На Поліссі була поширена практика «обиденого полотна» — витканого за один день. Паралельно чоловіки йшли до лісу і мали виготовити хрест. Потім його встановили, полотно зачепили і хвороби нібито мали минути.
— Й як Церква давала собі раду з такими народними уявленнями?
— Священників готують до таких ситуацій. Бо коли ціла громада потребує помочі, то хто тоді найліпше може допомогти, як не душпастир? Є спеціальні молитви від граду, від посухи. Загалом розраховують на Боже слово. Мені траплялося спілкуватися з панотцями, які знали, що якщо їх хтось тягне під час служби Божої за епітрахіль, це не просто так. Одна бабця з Камінь-Каширщини казала, що треба було з осики пліт зробити, обгородитися, і тоді нечиста сила не пройде. Питаю: від кого чули таке? А вона: мені священник сказав. Церква з проявами демонології бореться. Вона залучена до життя громади, тож ігнорувати цього не може.
— А якщо говорити про ще один із центральних образів української демонології — чорта. В Європі чорт — абсолютно неґативний персонаж, а в українській мітології він збитошник, і з ним можна дати собі раду…
— У нас також є уявлення, що чорт — це однозначно зло, антагоніст Бога. Але українці, — люди з гумором, тому є низка сюжетів, коли дідькові добряче дістається. Його дурять, де тільки можна, б’ють, душі ніякої він не отримає, ще й битий піде з місця угоди. Цей персонаж може бути великим, грізним, а може бути маленьким і смішним — як котик чи баранчик якийсь.
— У російській мітології одним із ключових персонажів є «лєший»…
— «Лєший» — це лісовик, у нас він теж є.
— А якщо ми говоримо про образ української русалки? Наскільки я розумію, це один із найпозитивніших образів?
— Якби я запитав, — як ви уявляєте собі русалку?
— До пояса жінка, далі — риба…
— Наші русалки інакші. Дуже рідко трапляється образ із хвостом. Існує з десяток варіантів походження русалки. Це може бути дівчина, яка померла на русальному тижні, після Трійці. На Волині поширений варіант, що то запита дівка. Коли її запили — домовилися про весілля, звінчали, до одруження вона померла, стане русалкою. Ті, хто бачили русалок, розповідали, що вони всі йшли гуртом — і виглядали так, якими їх поховали. Полотно біле — вони в білому вбрані. Було й уявлення про русалку як вродливу дівчину — якщо вона помирала до заміжжя, її ховали вбрану, як до шлюбу. В цьому вона потім і буде ходити, бо де візьме щось інше?
— Але русалка не завше пов’язана з водою?
— В Україні є й такий варіант, але він не настільки частий. На Поліссі збереглися місця, де дуже добре пам’ятають про проводи русалок. Трійця — русалки йдуть з могилок, і деяка йде до ріки, бо каже, що треба їй вмитися, щоб чистенька була. А потім у четвер на русальному тижні сушилися. Інша йде до лісу гойдатися на гіллі, чи в житнє поле. В село теж заходили. Русалок бачили скрізь. В русальний тиждень проходили, а потім їх треба було провести на кладовище.
— А щось лихе русалки могли вчинити?
— На заході Полісся одні можуть казати, що русалочка — янгол, має крила, і побачити це — на щастя, добро тобі буде. Водночас у сусідньому селі скажуть, що борони Боже її побачити, вона по житу зі залізним товкачем ходить. Хто в жито буде заходити, того вона затовче або залоскоче до смерті.
— А якщо говорити про образ непростих, хто це?
— Якщо загалом, це люди, які щось знають. До непростих можна зачислити тих же упирів чи відьмаків. Але позаяк ми для них маємо свою назву, то непростими називають людей, які не виявляють свого особливого знання. Але несподівано ми дізнаємося, що у них воно було. Десь хтось зачепив такого чоловіка — і всі знають, що він непростий, бо тому, хто зачепив, потім щось сталося. Деякі категорії людей належать до непростих апріорі — ковалі, мельники, музиканти, особливо скрипалі. Та найбільше будівельники. Якщо ти дуже хороший у своїй сфері, то ти точно щось знаєш, і, певно, непростий. Сокиру в руках начебто кожен може тримати, але лише хтось хату здатен поставити. Якщо навіть повінь надходить, то вона не розвалиться, а хтось так поставить, що хата завалиться за кілька літ.
— Серед непростих важливу роль відігравали ті, хто могли впливати на різні явища природи…
— У Карпатах є колоритні назви — хмарники, градобурники, гонихмарники. Всі пам’ятають фільм «Тіні забутих предків». Юрко був мольфаром, наказував стихіям, теж був градобурником. Люди, які начебто були в цьому дуже сильні, виходили за межі села з освяченим ножем. Про декого дізнавалися ситуативно. Скажімо, пас собі чоловік худобу і діти біля нього. І тут хмара йде, він каже: діти, от хмара дуже сильна, женіть худобу додому, а мені виріжте осикових прутиків. Вони так і зробили. І тільки до села добігли, хмара надійшла на те місце, де пасли корови. Люди прийшли дивитися, а він тими патичками позначив певний периметр і там льоду стільки було, що два місяці чудувалися. Були такі, які виходили з іконою перед хмари. Інколи били у призначений для цього дзвін. Могли мізинці схрещувати і так хмару відвести.
— А якщо говоримо про карпатських мольфарів, це назва непростого?
— Мольфар — назва, притаманна для Гуцульщини. На Покутті для таких людей використовували означення упир.
— Тобто упир — це мольфар?
— Авжеж. Бойки сказали б, що це земляний бог. Богувати — у значенні чарувати. У селі Шешори Косівського району жив дуже сильний Гой. Я розмовляв із його донькою. Вона розповіла, що тато вмів змовити рани, вмів до зубів, як болять, вмів, якщо корову збавили, допомогти, і міг гадюкам сказати. До нього щось приходило й по горищу бігало, домашній дідько ніби йому допомагав.
Розмовляв Віталій Ляска, «Локальна історія»

Раніше «Міст» розповідав, як знайти місця сили в Карпатах.

About Author

Meest-Online