Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 9, 2021

Василь Махно: «Критична маса української прози дуже мала»

Автор:

|

Жовтень 29, 2021

|

Рубрика:

Василь Махно: «Критична маса української прози дуже мала»
Василь Махно

Василь Махно — найбільш плідний український письменник за межами України. Вже впродовж 20 років він живе і працює у Нью-Йорку. Його видають в Україні, США, Польщі, Німеччині. Його поезії та прозові твори не раз отримували різні нагороди та премії.

Фотографії в мандрівках — щоденник
— Ви презентували свою збірку «Одновітрильний дім» на цьогорічному Форумі видавців у Львові. Що в ній такого нового, що ви презентували її за океаном?
— Попередню збірку я видав 2017 року, це був «Паперовий міст», потім була книжка мого найповнішого вибраного «Поет, океан і риба». Зі 2017-го до 2021 року писав нові вірші. Що нового? Для мене завжди було важливе філософське осмислення світу, в цій збірці з’явилися мотиви музики — образ естонського композитора Арво Пярта, якого я відкрив для себе за останні п’ять років. Також захотілося написати про моїх батька та маму. В «Одновітрильному домі» є вірші «Кропива», «Мама співає» й інші родинні чи інтимні поезії, але вони виходять за рамки цієї родинної інтимності, бо кожен може знайти в них щось своє.
— А що це за назва — «Одновітрильний дім»?
— Це метафора вірша, який пливе. Ти його написав і він уже живе своїм життям, рухається під своїм вітрилом.
— Ваш есей «Уздовж океану на ровері» подає життя як подорож. Вважаєте цю ідею лейтмотивом усього свого життя, чи мандрівки — просто гобі, спосіб відшукати натхнення?
— Подорож — це наша родинна карма. Почалося з того, що сім’ю мого батька насильно переселили з Надсянщини 1945-го на Тернопільщину. Це сталося добровільно-примусово після Ялтинської конференції. Радянські органи вивозили українців з території, яка належала Польщі, переважно на Тернопільщину, Івано-Франківщину і Волинь. Я також багато переїздив. Зростав на Тернопільщині, п’ять років жив у Кривому Розі, звідти ми повернувся до Тернополя, а звідти переїхав аж до Нью-Йорка. Для мене подорож — культурологічна константа, яка має дуже важливий елемент, адже багато віршів народилися або написалися саме після подорожей. Під час самих мандрівок не пишу, лише фотографую.
— На обкладинці вашої першої збірки оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов», яка стала книгою року «Бі-бі-сі» 2015 року, розміщена ваша світлина, вашими фотографіями повністю проілюстрована збірка «Уздовж океану на ровері». Що для вас фотографія?
— Фотографії допомагають зафіксувати мить. Це своєрідний щоденник. Для мене дуже важливі деталі. Я їх фотографую, і потім із них можна вибудувати цілу розповідь або пережити емоційно ще раз той імпульс, який відчув.

«Після фільму про Махна хоч до школи не йди»
— Як вам живеться з таким прізвищем?
— Ще у школі, коли демонструвалися ті фільми, де Борис Чирков грав Нестора Махна, мені наступного дня в клас можна було не з’являтися. Ареал поширення цього прізвища охоплює східну Україну, звідки воно й походить. Але я з інших Махнів, західних. У СРСР носії цього прізвища не дуже зручно почувалися. Уявляєте, як було людям із прізвищем Бандера чи Петлюра?
— Ви дитинство мріяли про ровер. Що для вас означає велосипед?
— Це метафора подорожі, часу, а з іншого боку — спогад про дитинство, бо він для мене був дуже важливим. У дитинстві я його не мав, але дуже хотів. Навіть уже не можу пригадати, чому в нас його не було. Я придбав собі ровер уже в Нью-Йорку.
— Кілька есеїв в «Уздовж океану на ровері» складаються з одного речення. Чому вирішиом використати такий прийом — одну метафору написати складніше, ніж великий за обсягом текст?
— Звісно, складніше написати більший текст. Питання в тому, що кожен обсяг тексту — короткий чи довгий — несе певну інформацію і настрій. Як на мене, одне речення, після якого далі йде порожня сторінка, дає читачеві можливість на цьому білому полі зупинитися і замислитись.
— Ваш перший роман — «Вічний календар». Це не просто великий за обсягом текст, а родинна сага, що об’єднує життя багатьох поколінь. Яке з них було описувати найважче, а яке було найближчим?
— Найважче було описувати першу частину — османський період, а найближчою історією вважаю третю, адже там багато реальних прототипів серед моїх родичів, сусідів, людей, яких зустрічав.
— Який пласт історичної літератури слугував для створення цих образів?
— Це частина наукової літератури про Османську імперію, яку видавали в Америці англійською. Коли я писав про Першу світову війну, то дізнався, що існує щоденник турецького офіцера, який безпосередньо брав участь у воєнних діях на Галичині. Я знайшов цю книжку, але була видана турецькою, а я її не знаю. На щастя, щоденник переклали польською. Мені було цікаво, як турецький офіцер бачив Галичину, цих людей, воєнні події. Також мені довелося придбати книжку про чортківських рабинів.
— Коли зрозуміли, що готові до великого тексту?
— «Вічний календар» виріс із мого об’ємного есею «Кури не літають». Там я згадую і про польських панів, і про те, що ми понад 20 років були під османами. Потім у моїй уяві з’явилася структура роману, рішення, що має бути три частини, хоча протягом писання багато змінилося.
— З часів відновлення Незалежности майже кожен прозаїк мріє написати «великий український роман». Чи ставили перед собою таку мету, починаючи «Вічний календар»?
— Я такої мети не ставив, починав писати, покидав, повертався до писанини. І так чотири роки. Коли вже його дописував, то збагнув, що це буде справді великий за обсягом твір, де будуть витати ідеї землі. Мені хотілося поєднати глобальний вимір із локальним, вкласти в ці топоніми всю історію України. Зараз працюю над іншим романом. Там будуть і Америка, й Україна, а також три біблійні розділи, вставлені в основний текст. Мені хочеться, з одного боку, показати протистояння поміж християнством і юдаїзмом, а з іншого — головного героя зі складним життєвим досвідом.
— А головний герой живе на Статен-Айленді (там живе сам п. Махно. — Ред.), він українець, письменник?
— Атож, він письменник, українець, але живе не на Статен-Айленді, а в іншому місці. У нього дуже цікава історія потрапляння до Америки. А біблійні розділи пише, бо хоче створити головну книжку свого життя. Постійно перебуває між Україною й Америкою: спершу розлучається з дружиною, сходиться з ізраїльською професоркою літератури, потім зустрічає 25-літню жінку, його закручує вир подій. І він хоче написати цей важливий текст. Коли закінчує — відлітає до України.

«Як не напишу вірша, то наче чогось бракує»
— Відомий український поет Богдан Рубчак, який також жив у Нью-Йорку, ще 2007-го написав блискучу передмову до вашого першого «Вибраного». Чому звернулися саме до нього?
— Ми були знайомі і час від часу зустрічалися у Нью-Йорку. 2002 року він запросив мене до Іллінойського університету на конференцію, щоби я там виступив з персональним літературним вечором. А коли в мене виникла ідея видати перше «Вибране» віршів, то я подумав, що якби передмову написав такий блискучий ерудит зі тонким літературним смаком, як Рубчак, то це було би для мене за честь.
— А з ким із представників нью-йоркської групи підтримуєте дружні взаємини?
— Я мав доволі близькі й теплі стосунки з Богданом Бойчуком. Він земляк, із Тернопільщини. З Юрієм Тарнавським підтримую добрі стосунки.
— Вам близькі ідеї цієї групи?
— Сама ідея реформації української поезії і літератури загалом, яку хотіли зробити вони, і багато чого їм вдалося, — симпатична та життєдайна, певною мірою феноменальна. У повоєнній еміґраційній літературі були окремі представники, але щоб така група ровесників, які народилися в Європі, але дозрівали тут і зберегли потребу писати українською мовою, — явище справді унікальне.
— Ви починали як поет, потім почали творчий пошук у малих прозових жанрах, а 2019-го наважився на об’ємний роман. Чи заважає це реалізації інших творчих задумів?
— Я завжди одночасно пишу кілька книжок. З віршами вже давно зрозумів, що вони — імпульс. І коли довго не пишу вірші, то маю таке відчуття, що чогось у цьому світі бракує. Зараз поставив роман на павзу і більше пишу есеїстику. Попередня назва: «Енциклопедія імен, міст, птахів та усякої всячини».
— Часто письменникам не подобається екранізація їхніх текстів, адже під час створення фільму зміщується фокус і подекуди втрачається початковий авторський сенс. Чи не відбулося це саме оповіданням «Капелюх, дактилі, сливи»?
— Загалом я задоволений, сценарій відбиває сенси, структуру оповідання і передає те, що я сказав. Не вважаю, що не можна ні на йоту відхилятися від початкового тексту, лишень усе мусить бути збалансовано і працювати на загальну ідею.
— Цікавитесь українською й американською політикою?
— До певного сенсу, але не так, щоб аж надто. Українською навіть більше, ніж американською. Мені здається, що Америка — країна утрамбованих інституційних і політичних нюансів, де багато залежить від того, хто президент, але не в усьому. А для України — це дуже важливий момент, особливо в контексті теперішньої війни з Росією.
— Чому потужна українська діаспора у Нью-Йорку така розрізнена, розбита по таборах?
— Так історично склалося. Політичні ідеї, які сповідують ті чи інші групи, різняться між собою. Здавалося б, що після здобуття Україною Незалежности, мали би відбутися братання і загальна любов, але ці ідеї передаються з покоління в покоління і якось запліднюють молоді голови. Не бачу в цьому нічого страшного, адже таке ж подрібнення, лише в ширших масштабах, спостерігається і в Україні. Важливо, аби ця опозиційність не набула такої ворожнечі, яка заважала б діалогові, можливості вислухати одне одного й обрати кращі ідеї, що працювали б, хоч як би це пафосно звучало, на ідею України.
Розмовляв Володимир Ільченко, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», раніше Василь Махно казав, що українська література — цілком добротна, а мотлох є всюди.

About Author

Meest-Online