Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 29, 2021

Валентин Шелігацький: «Бідна армія не може бути боєздатною»

Автор:

|

Березень 03, 2016

|

Рубрика:

Валентин Шелігацький: «Бідна армія не може бути боєздатною»
Валентин Шелігацький поряд із бойовим літаком

Валентин Шелігацький поряд із бойовим літаком

Валентин Шелігацький в антитерористичній операції керував армійською авіацією. Під час виходу з позицій у Луганській області розпочалися найпотужніші та найвлучніші обстріли з території Російської Федерації (РФ). Після чергового попадання заряду від касетного боєприпасу «Смерча» дерев’яне перекриття бліндажа, в якому перебував підполковник Шелігацький і його підопічні, частково обвалилося. Один із вояків, котрий не мав на собі каски та бронежилета, запанікував. Його командир зняв свій бронежилет і каску, і віддав бійцю, чим врятував життя останньому. За високі показники у бойовій і професійній підготовці підполковник Шелігацький нагороджений медаллю «За бездоганну службу» ІІІ ступеня.

«Дружина навіть не знала, що я на війні»
— Як для вас розпочалась антитерористична операція (АТО)?
— До зони проведення АТО я потрапив у складі центру авіації та протиповітряної оборони управління оперативного командування «Північ». У травні 2014-го хлопці з нашої першої ротації виїхали для облаштування командного центру сектору «А». Я був у складі другої ротації.
— Які завдання довелося там виконувати?
— У складі командного центру сектору «А» я був координатором армійської авіації, представляючи центр авіації та протиповітряної оборони. Під нашим контролем була ударна армійська авіація — гвинтокрили Мі-24 і Мі-8. На нас покладалися завдання управління та контролю за діями армійської авіації під час нанесення ударів та евакуації наших поранених і, на жаль, загиблих товаришів. Також ми здійснювали взаємодію з «великою» авіацією Збройних сил України (ЗСУ).
— Скільки часу провели на фронті?
— В АТО я виконував завдання з червня по грудень 2014 року. Після цього наш центр було розформовано, управління оперативного командування перейшло на новий штат і стало називатись оперативним командуванням «Захід», а ми повернулися до Львова.
— Як рідні та близькі поставилися до вашого перебування в зоні АТО?
— Ми так стрімко почали службу в оперативному командуванні, що я не встиг перевезти родину зі Львова до Рівного. Це був листопад 2014-го. Почався Майдан, після цього — анексія Криму, а потім АТО. Тому, коли я виїхав на схід України, дружина про це навіть не знала. Для родини версія була традиційна — поїхав на навчання. Коли телефонував їй, казав, що не можу приїхати у Львів, бо інтенсивно «навчаюся». Мої дізналися про те, що я там був, уже після мого повернення додому, коли дружині потрапили на очі витяги з наказів про відрядження, які я випадково залишив на видноті.

«Військові стали відповідальнішими»
— Ви та ваші побратими нагороджені державними нагородами. Розкажіть, за що саме?
— Я отримав медаль «За бездоганну службу» ІІІ ступеня за виконання обов’язків у складі командного пункту сектора, безпосередньо за участь у подіях, які відбулися на початку вересня 2014 року. Почався відхід наших військ. У цей час уже були залишені позиції і в Луганському аеропорті, і в селищах Хрящувате, Новосвітлівка, Лутугіне, Георгіївка, наші війська відходили за Сіверський Донець. З 1 вересня наша позиція опинилася під інтенсивними обстрілами «Смерчів» із російської території, і бути там керівному складу було вже неможливо. Тому командування сектору прийняло рішення перебазувати командний пункт у безпечніше місце. У ніч на 3 вересня наш розрахунок залишили для здійснення управління військами сектору. Але позаяк управління військами повинно бути безперервним, не можна було одночасно покинути командний пункт усім, хтось мав залишатися. Тому нас 12 людей, на чолі з головним оперативним черговим залишилися підтримувати управління. З нами були підрозділи протиповітряної оборони та ще кілька інших, чий відхід було сплановано на пізніший час. Усе це відбувалось у населеному пункті Побєда Новоайдарського району Луганської області. Ситуація тоді розгорталася дуже стрімко не на нашу користь, противник міг будь-якої миті з’явитися поруч. І ми це добре розуміли. Проте залишалося стільки часу, скільки було необхідно для завершення передачі управління новий командний пункт. Ми вийшли лише після того, як отримали відповідний наказ. Виходили з Побєди під більш ніж двогодинний «салют» російських «Смерчів». Уціліли дивом, а багато хто там залишився назавжди. Саме за цей епізод командування врахувало доцільним нагородити його учасників.
— Чи змінилися ЗСУ за час проведення АТО та ставлення до них у суспільстві?
— Змінилося ставлення особового складу до виконання своїх обов’язків, військові стали відповідальнішими і зрозуміли, наскільки важливе те, що вони роблять. Тому що, на жаль, останнім часом, до цих подій, і авторитет армії в суспільстві і, відповідно, самооцінка військових занижувалися. Було схоже, що армію та державу розвалювали навмисно. Та нарешті всі зрозуміли, що незалежній Україні бути, а вільна Україна без міцної армії неможлива. Про це свідчить і ставлення людей — таке, як зараз. Я нещодавно стояв на зупинці в уніформі, і до мене підійшла жіночка й просто сказала: «Хай вам щастить!». Я подякував, хоч і трішки розгубився, але це було дуже приємно.
— Частина вашої розповіді потрапила до фільму «Побратими», що був знятий до Дня ЗСУ в рамках проекту «Військово-патріотичне мовлення» від Національної академії Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Ваше ставлення до цього та подібних проектів?
— Вважаю, що це — потрібна справа. Після довгих років занижування значення армії для суспільства, люди мають побачити, кому вони завдячують своїм спокійним життям і мирним небом.

«ЗСУ залишиться процвітати й удосконалюватися»
— Яким бачите найближче майбутнє ЗСУ?
— Беззаперечно, це мають бути забезпечена армія, тому що бідна не може бути боєздатною. Армія — це як автомобіль: в нього потрібно вкладати для того, щоб він гарно їздив. Армія має бути підготовлена, добре навчена. Просто велика зарплатня не дасть потрібного ефекту. Хтось буде використовувати ці гроші, у т. ч., і для самовдосконалювання, а хтось — для того, щоб просто нажитися. Тому вважаю, що має бути дуже активний навчальний цикл, мають бути грамотно сплановані ротації особового складу. Мають бути перспективи виїзду для служби за кордон у багатонаціональні штаби. І щоб всі ці питання вирішувалися за прозорими, відкритими та зрозумілими критеріями.
Маю досвід навчання в академії Збройних сил Турецької Республіки і бачив, як там офіцери прагнуть бути кращими, адже працює система відкритих рейтинґів, у яких кожен може побачити своє місце. Рейтинґи щопівроку оновлюються, і військові знають, для чого вони, наприклад, мають краще вивчати англійську мову, для чого їхні дружини вчать англійську. Мій колега, турецький офіцер, із котрим я був знайомий найближче, з відзнакою закінчив навчання в академії та потрапив служити в генеральний штаб. Зараз він служить у Брюнсюмі (Нідерланди), у штабі Командування об’єднаним угрупованням НАТО в Європі. Це те, чого він прагнув, і завдяки наполегливій праці над собою цього досягнув.
Маю надію, що й наші офіцери так само будуть мати службові перспективи. У нас часто буває: якщо ти добрий фахівець, командир тримає тебе біля себе, поки сам далі не піде. А треба, щоб офіцер проявив себе на посаді і йшов далі, якщо у нього все гаразд, сам вдосконалював свої навички і звільняв місце іншим. Саме такими я бачу наші майбутні ЗСУ. Коли над Україною нарешті буде мирне небо, й усі, хто її зараз захищає, повернуться живими та здоровими у свої сім’ї, щоб не плакали їхні матері, дружини, а діти не залишалися без батьків, ЗСУ, які вже стануть сильнішими, залишиться процвітати й удосконалюватися.
Розмовляла Ірина Баранова, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply