Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 17, 2021

Валентин Бадрак: «Котарбінський був генієм, котрий знав, що робить»

Автор:

|

Лютий 09, 2021

|

Рубрика:

Валентин Бадрак: «Котарбінський був генієм, котрий знав, що робить»
Валентин Бадрак

Наприкінці 2020 року в київському видавництві «Брайт Букс» побачив світ новий роман Валентина Бадрака «Собор. Київське перехрестя Вільґельма Котарбінського». Він не оминув увагу критиків та увійшов до підсумкових річних рейтинґів, як одна із десяти найкращих робіт за 2020 рік.
— Можете ближче познайомити із вашою новою книжкою?
— У ній я вперше звертаюся до минулого України, до значних, але досі прихованих для широкої авдиторії подій із творчого життя Києва. Це історичний роман, присвячений розписам Володимирського собору у 1885-1896 рр. І романі перебіг подій читач дізнається через погляд ї польського художника Вільґельма Котарбінського.
— А чому Котарбінського?
— Багато хто вважає, що Котарбінського незаслужено забули, і його творчий внесок заслуговує на більшу повагу. Відомий літературознавець й історик мистецтва Ілля Зільберштейн якось зауважив: «У мистецтві російського модерну було два генії: Врубель і Котарбінський. Врубель був генієм, котрий не знав, що робить, а Котарбінський був генієм, котрий знав, що робить».
— Щоб написати роман про реальну історичну постать, треба добре вивчити біографію, знати звички, вподобання, мотивацію вчинків. Де шукали потрібну інформацію, користувалися архівними матеріалами, чи листуванням?
— Я знайшов старі видання про Врубеля та Васнєцова. Дуже мені допомогли співставлення фактів і психологічних характеристик.
— Скільки у романі від документального образу Котарбінського, а скільки художнього домислу?
— Кожен мисливець за образом має орієнтуватися передусім на відомі факти — вони надають чітке уявлення про справжній психологічний портрет. Коли він загалом готовий, з’являються, так би мовити, рамки дій. Інтуїція автора, звісно, також має значення. Колись ретельно вивчав, як працюють найкращі письменники-біографи — Ірвінґ Стоун (Джек Лондон, Зиґмунд Фрейд), Карлос Рохас (Пікассо, Далі), Йоахім Фест (Гітлер). Тож буду наполягати, що Котарбінський реальний на 90 %, хоча інколи доводилося себе стримувати.
— Але в романі йдеться не лише про Котарбінського…
— Звісно, це не роман про Котарбінського. І навіть не про Володимирський собор, Київ чи Україну. Це твір про людську місію, і філософія польського митця дуже добре пасує для незвичної, але достатньо яскравої ілюстрації. Насильницька русифікація України та Польщі, Валуєвський циркуляр, Емський указ, нарешті, заборона у рік святкування 900-ї річниці хрещення Русі вживання в офіційних установах української мови та навіть хрещення дітей українськими іменами. Усе це було спресоване у одній ємній фразі імперського міністра Петра Валуєва: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії». Не залишилася у книзі без уваги й акція, а точніше — спецоперація імперської Москви з встановлення на Софійській площі пам’ятника Богдану Хмельницькому. Зокрема, збоченість ідеї у вибитих на ньому зовсім не сакральних словах, написаних імперськими технологами від імені українського народу: «Хочемо під царя східного, православного». До речі, Котарбінський, як ніхто інший, розумів різницю між вірою та релігією, а релігійний важіль впливу імперії на парафіян Південно-Західного краю (як тоді називали Україну) відчував кожною клітинкою своєї душі.
— У своїх книжках ви присвятили чимало уваги дослідженню особистостей. У чому родзинка особистості Котарбінського та чим вас вразив цей художник?
— Особистість завжди багатогранна та суперечлива, обов’язково має сильні та слабкі місця, які майже завжди — родом із дитинства. До прикладу, мій улюблений письменник юнацтва Джек Лондон був безперечним зразком волі та справжнім чоловіком, не кажучи вже про його шедеври, але при цьому залишався інфантильним у площині психічного розвитку. Еріх Фромм, один із найбільш вагомих психоаналітиків та філософів нашої цивілізації, змінив свідомість мільйонів людей, а сам наприкінці життя вчинив навпаки — взяв участь у політичній кампанії, тобто справі, яку вважав марною. Це я про те, що особистість кожен із нас сприйматиме за різними критеріями. Котарбінський не йшов проти вітру, як Вінсент ван Ґоґ. Не купався у променях слави, як Рафаель. Був нескінченно далекий від побожного Віктора Васнецова. Найбільш близьким йому був Михайло Врубель — він мав схожий багаторівневий світогляд: жив миттю, але думав про вічність. Але Врубель жив надривно, у розладі з собою, тоді як Котарбінський знайшов шлях до себе. До речі, не в останню чергу завдяки Києву та Володимирському собору. За внутрішнім покликом Котарбінський дуже схожий на Леонардо да Вінчі — такий же самітник, так само невиправний дивак, так само зосереджений на спокійному пошукові істини.
— Маєте на увазі, що Котарбінський, як і колись Леонардо, залишається незрозумілим і не до кінця прийнятим?
— Цей польський хлопець пережив нещасливе кохання, і це була майже заборонена любов, до кузини. Таке інколи буває у житті. Щоправда, на відміну від інших, він вважав, що його зрадили близькі люди. Батько, дядько та й сама кохана, котра змирилася з жорстким рішенням старших. Вгамувати нестерпний біль удома, під Варшавою, було майже неможливо, тому Вільґельм подався шукати творчого щастя у Римі, зосередившись на власних творчих поривах. Він не тільки вирулив із вирів душевної кризи, але й досяг чималих успіхів. Отримав золоту медаль за найкращий малюнок від Академії Святого Луки, низку замовлень від східних багатіїв. А ще — пережив клінічну смерть від голодного тифу, і часом було так важко, що якось довелося вкрасти хлібну булку. Його врятували брати Свєдомські, котрі переїхали із далекої Росії до Рима у пошуках творчого щастя. І з того часу вони майже не розлучалися, настільки міцною стала дружба. А ще — після потрапляння у темний тунель смерті Вільґельм став бачити те, що не могли інші люди — інфернальне. І багато що відобразив на своїх оригінальних, інколи надзвичайно дивних полотнах.
— Кажуть, кожна творча особистість має власну загадку. А Вільґельм Котарбінський?
— Він багато чого знав про потойбічний світ. Довести це неможливо та й недоречно, але до наших часів дійшла така інформація: деякі полотна художника засмучували їхніх власників, впливали на їхні психічні стани. Приміром, «Могила самогубці». Або такі спогади Миколи Прахова, українського художника та мистецтвознавця: щоночі до Котарбінського навідувався невідомий інфернальний гість — чи то у снах, чи у видіннях. А художник був ще й талановитим шахістом. Вранці він розповідав дітям Прахової (останні роки жив у неї), що грав уночі та переміг. А одного ранку важко зітхнув і зізнався, що нарешті програв і сьогодні помре. Так і сталося. Містика Котарбінського, звісно, залишилася нерозшифрованою. Можливо, це справа наступних дослідників, бо я переконаний, що сакральна таємниця художника притягуватиме до його образу та його робіт ще чимало шукачів істини.
Розмовляв Петро Кернозенко, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply