Новини для українців всього свту

Tuesday, Jan. 25, 2022

Тарас Дронь: «Глядач іде в кіно за емоцією»

Автор:

|

Грудень 31, 2021

|

Рубрика:

Тарас Дронь: «Глядач іде в кіно за емоцією»
Тарас Дронь

Фільм Тараса Дроня «Із зав’язаними очима» уже більше року збирає призи на міжнародних кінофестивалях і лише тепер вийшов у широкий кінопрокат в Україні.
— Ви вже досвідчений режисер, але цей фільм фактично можна назвати вашим повноцінним дебютом. Які відчуття?
— Справді були інші фільми, в яких я був співрежисером, співсценаристом тощо. А цього разу, коли заходиш у кінотеатри і бачиш афіші з фільмом, якому ти віддав п’ять років свого життя, маю якесь щеміння таке дуже делікатне, якесь відчуття, можливо, легкої ейфорії чи чого.
— А комерційні які очікування маєте від прокату?
— В умовах обмеження залу через вакцинація, куди багато людей просто фізично не можуть потрапити, важко говорити про комерційні очікування. Головне — це показати роботу якомога більшій кількості авдиторії, почути якісь відгуки й узагалі на цю тему побалакати.
— Але ж кіно — комерційна індустрія, що має окупитися, чи це не принципово?
— Комерційна індустрія існує хіба в Голівуді, і навіть там дуже рідко вистрілює. Насправді кіно — не комерція, хіба його зумисне роблять, аби заробити. Авторське кіно ніколи навіть себе не окупило не тільки в Україні, а в усьому світі.
— Головна героїня вашого фільму — професійна спортсменка боїв змішаних єдиноборств?
— Атож.
— І реальні бої є?
— Вони всі виглядають реальними, хоча насправді вони є чимось іншим.
— Але там достатньо жорсткі сцени боїв. Марина Кошкіна справді все без каскадерів робила?
— Жодних каскадерів. Була піврічна підготовка, кожен день — біг, тренування, «груша», падіння, розбиті носи, синці. Вона принципово хотіла все сама зробити. Я теж був за те, щоб це прожити, відчути все на собі і по-справжньому зіграти.
— А є перспективи для телебачення?
— Зараз ведемо перемовини з одним із найбільших телеканалів. І сподіваємося, що вони візьмуть нас і ми покажемося по телебаченню.
— Вочевидь, після завершення прокату…
— Так, звісно. Є й ще онлайн-кінотеатри, з якими також ведемо перемовини.
— Ви ж не відразу стали режисером?
— Справа в тому, що у моїй родині нікого нема нікого з творчої галузі, хіба брат займався музикою. Тож я навіть не знав, що так можна. З іншого боку, не шкодую, що моя перша освіта — захист інформації, я навіть при погонах працював в Університеті внутрішніх справ. І це досвід, адже режисер — це той, хто має мати що розказати. І коли я в 27 років збагнув, що вже просто не можу не знімати, то пішов звідти і 32 подався вчитися за кордон.
— Багато людей бояться наважитися зробити такий крок…
— Для цього потрібна відвага — почати все спочатку. Часто ті, хто пробує, сходять із дистанції, бо це велике навантаження.
— Ви сказали «подався вчитися» — хіба можна навчити мистецтву?
— Навчитися ідеї не можна, але можна інструменту, драматургії можна. Певна річ, до цього можна дійти самому, але тоді знадобилося б ще 20 років. Навчаючись у кіношколі в Лодзі (Польща), одній із найкращих у світі, за два роки я дуже швидко второпав, як це працює. А потім все це вкладаєш в це себе.
— Насильство в сучасному кіно виправдане?
— У кіно повинне бути виправдане абсолютно все.
— Але чому його стало більше?
— У мене насильство винятково психологічне. І це потужна емоція. Адже кіно — це передусім емоція. Глядач іде в кіно саме за нею. Він у житті впродовж, не проживає стільки, скільки може прожити за дві години. Відповідно, потрібно мати інструменти, за допомогою яких якомога швидше можна з взаємодіяти глядачем. А насильство — один із найміцніших інструментів.
— У вашому фільмі події відбуваються після завершення російсько-української війни і перемоги України. Ви вірите в це?
— Аякже. Ми весь час у це вірили, і зараз я також вірю. Україна теж повинна перестати бути жертвою, постійно бідкатися і жалітися на себе. Потрібно йти далі. Я дати не називав, адже не пророк. Але вірю в те, що це станеться.
— Донбас у вас відвоювали, а Крим ще ні…
— У Криму якраз відбуваються мітинґи, це два чи три місяці після війни.
— Ви багато їздили фестивалями — як іноземці сприймають російсько-українську війну?
— Завжди отримую відгук: ми розказали про війну без війни і дуже тонко, дуже специфічно знайшли на неї рішення. Вони теж уже десь надивилися на війну і не тільки на нашу.
— Подейкують, що наступний свій фільм «Дім за склом» ви знімаєте на плівку. А чому?
— Плівка своєю картинкою, своєю есенцією, своєю формою, своєю пластикою пасує під цю історію. Але плівка вимагає значно глибшої роботи, вносить певні обмеження — в мене є один чи два дублі, я не маю дуже багато кадрів, не маю можливості знімати з усіх ракурсів.
— Ви ж самі собі робите штучні обмеження…
— Я роблю це для того, щоби добре думати і добре підготуватися. Насправді це етап розвитку. Адже цифра — це дуже зручно, вона розслабляє, там можна все потім поправити. З плівкою так не вдасться, бо це дуже дорого.
— Ви так само працюєте і як продюсер…
— Більшість своїх фільмів продюсував я. Продюсерів, здебільшого, кілька. Я один із них, бо також добре розумію виробничий процес, розумію, як це все виглядає, й беру активну участь у процесі виробництва.
— Самому не хочеться знятися у власному фільмі?
— В своєму фільмі другому я буду в кадрі.
— Забракло акторів?
— Ні, просто знімали в гелікоптері і не було для ще одного актора місця, тому ним став я.
Розмовляв Олег Онисько, Zaxid.net

About Author

Meest-Online