Новини для українців всього свту

Friday, Jun. 18, 2021

Світлана Алексієвич: «Ми переплутали добро зі злом»

Автор:

|

Жовтень 22, 2015

|

Рубрика:

Світлана Алексієвич: «Ми переплутали добро зі злом»

Світлана Алексієвич

Лауреатом Нобелівської премії з літератури цього року стала Світлана Алексієвич, білоруська письменниця українського походження. Вона народилася в теперішньому Івано-Франківську 31 травня 1948 року. Пізніше родина переїхала в Білорусь. З початку 2000-х рр. письменниця живе в Італії, Франції та Німеччині.

Кожна людина знайде собі виправдання
— Зараз багато сперечаються про 1990-ті рр. і ваша книга «Час секонд хенд» — чи не єдине масштабне висловлювання про цей час у великій літературі…
— Звісно, це — реванш за 1990-ті, та іноді мені здається, що це — реванш за все, що не виходить у Росії. До 1990-х, гадаю, країна не була готова. Як вона не була готова до 1917 року, так вона не була готова до перебудови. В 1990-ті казали: ми говоримо — народ мовчить. Зараз він заговорив і стало страшно. Коли японці знімали фільм за моїми книжками, і ми поїхали в Іркутськ, зайшли в якийсь музей, а там карта, на якій загоряються місця, де були табори. І ці табори — скрізь! Вся земля горить. Ми застали людей, котрі розповідали, як приводили куркулів, із жінками, з дітьми, давали одну лопату й одну сокиру на 20 осіб і кидали їх у сніг. А в цей час були президентські вибори, перший раз мали голосувати за Путіна. І коли японський режисер запитав, за кого будете голосувати, всі сказали: за Путіна. Він спочатку не зрозумів, він же з КДБ? Йому кажуть: він — єдиний, хто може навести лад. Японець тоді сказав мені: «Не розумію, що це за країна».
— 25 років тому Росія була країною, відкритою до всього світу. А тепер ті ж самі люди вважають, що Європа й Америка — якісь виплодка зла…
— Тут — глибока культурна проблема. Прості речі найлегше засвоюються. Є така книга — «Совість нацистів». Там розповідається, як поступово, впродовж десяти років, до Німеччини заповзав фашизм. Адже німці не були антисемітської нацією. Спочатку, коли їм казали не ходити до певних дантистів, чи кравців, вони йшли саме до них. А через десять років навколо вже були табори смерті. Для цього лиш треба було натискати на найпримітивніші кнопки.
Страх перед 1990-ми пов’язаний не тільки з тим, що було бідно та холодно, але й з тим, що людям довелося раптово опуститися на кілька сходинок етичної драбини. Люди були змушені робити речі, про які вони ще недавно думали, що таке неможливо. Ти живеш, працюєш у науковому інституті, знаєш, що десь є спекулянти, але це — стаття, їх за це у в’язницю саджають. Минає два роки, і ти сам уже торгуєш на ринку чобітьми, задираючи ціну втридорога. Багато людей опускалися ще нижче і піднятися нагору уже мало кому вдавалося. Програли більше, ніж виграли. Так накопичилося відчуття агресивності й якимось чином переплутати добро зі злом.
У моїй книзі «Час секонд хенд» є така історія: один із героїв ще хлопчиськом був закоханий у дорослу жінку Олю. Потім, коли вже вчився в інституті, почалася перебудова, мама розповіла, що тітка Оля донесла на рідного брата і він згинув у таборах. До того часу тітка Оля захворіла на рак, вже вмирала, він приїхав до неї і питає: «Яким пам’ятаєш 1937 рік?» А вона каже: «О, це був прекрасний час! Кращий час мого життя. Я була щаслива, мене кохали». Він питає: «А як же брат?» А вона відповідає: «Спробуй тоді знайти чесну людину». Стільки всього про той час уже було розказано, стільки книг надруковано, а у неї — ні тіні сумніву у своїй слушності.
Треба вчити дітей, треба самому вчитися. Ви закохані, а в цей час когось там на Болотній площі посадили, на реальні страшні терміни, але нічого не відбувається, всі живуть своїм життям. І ця інерція життя здатна прикрити все, що завгодно. Існує якась спайка влади й усього темного в людині, і вона дуже сприяє угодовству. І кожна людина знайде собі виправдання.
Був один дуже цікавий чоловік. Він сидів у концтаборі, вже до них підходив фронт. І коли їх бомбили, то чоловіки та жінки могли якимось чином зустрітися. І він казав, що найсексуальніше, що пам’ятає з цього часу, — це сигнал повітряної тривоги, коли можна було бігти до обумовленого місця. Потім я ще щось подібне почула. Інша жінка розповідала про табір, що її там врятувало кохання.

«Ми недооцінюємо ступінь кримінальності свідомості»
— Людське завжди перемагає?
— Завжди. І завжди людину рятує в усіх ситуаціях. Це — форма захисту.
— А самовиправдання зі сталінських часів не змінилися?
— Це все — в природі людини. Я просто кажу, що зло — це річ більш хижа, більш зручна і проста. Більше відпрацьована, ніж добро. Це вже відшліфований людський механізм.
— Є ще один клас, який ми випускаємо з уваги, коли говоримо про останні десятиліття, крім тих, хто сидів, і тих, хто охороняв, є ще ті, хто сидів за карними статтями. І цей клас у 1990-ті виявився найкраше підготовленим і його етика поширилася на політику…
— А їх було не так багато? Гадаю, ми недооцінюємо ступінь кримінальності свідомості ще в радянський час. Головні, хто грабував народ, — комсомольська і партійна верхівки. Не відверті бандити, а саме вони виявилися найкраще психологічно готовими. Знаю кілька історій, коли гроші були у головного місцевого комуніста, він був генератором ідей, а навколо працювала шпана. У моїй книзі «Цинкові хлопчики» один бандит, колишній учасник війни в Афганістані, сказав таку річ: те, що він зараз робить, вбивства й усе інше, його цьому навчили командири, а потім цьому його вчили люди, у котрих були гроші й котрі не були бандитами в чистому вигляді. Ми завжди кричали, що у нас освічена країна, виявилося — ні.

«Вільних людей я не зустрічала»
— Із розпадом СРСР, коли комуністична ідея була визнана історичною помилкою, одночасно розсипалося багато речей, які країну скріплювали: уявлення про закони, про якусь нормативну шкільну етику. Мовляв, що таке добре і що таке погано, це теж людям комуністи голову дурили...
— Я весь час мучилася — чому страждання у нас не конвертуються в свободу? У нас же прийнято звеличувати, починаючи з Достоєвського, цю магію страждання. Як там Всеволод Чаплін (ідеолог «руского міра». — Ред.) сказав: слава Богу, скінчилися ситі роки, треба людині постраждати. Але це — виродження ідеї Достоєвського. Я починаю думати, що страждання, навпаки, цементують людську душу, вона більше не може розвиватися. Я зараз пишу книгу «У війни не жіноче обличчя». Абсолютно приголомшлива, смілива жінка, три ордени Слави, це прирівнюється до Героя Радянського Союзу. Приходжу до неї, і перше, що вона запитує: «А ви були в нашому клубі, брали дозвіл у генерала?» А навіщо мені дозвіл генерала, щоб поговорити з вами? Ну, і де ці три ордени Слави? Отже, їх давали за щось інше? Так сталося і при Путіні. Убили Політковську, убили Естемірову. Де мільйони на вулицях, які вийшли б в будь-якій країні? Це все про одне й те ж — що ми переплутали добро зі злом.
— Якщо згадати героїв вашої першої книги і героїв останньої, ви відчуваєте, що люди за цей час змінилися, почали інакше розмовляти, змінилася карта їхніх почуттів?
— У людей зараз менше ідеалізму. Навіть у старших людей. Вони почуваються обдуреними, їм нічого від цього пирога не дісталося, їм нічого своїм онукам дати, крім медалей, що в коробочці лежать. А для онука це вже нічого не означає. Зараз люди про себе розповідають відвертіше, кажуть про все, як воно є. Стали відвертими, але не вільними. Вільних людей я не зустрічала. Всі так чи інакше зав’язані на радянських часах.
— Розкажіть про своїх літературних попередників Василя Бикова й Алеся Адамовича, вони чогось вас навчили?
— Навчили своєю присутністю. Биков — своєю стійкістю людської, а Адамович — це була людина європейського розмаху. Я навіть у Росії не зустрічала людей із такої широтою погляду. І це — в радянські часи, коли з цим було складно. Ставлення до моїх книг у Росії пов’язане з ставленням навіть не до Білорусі, а взагалі до цього документального жанру. Його наче й не існує. Російська культура неохоче впускає світ у себе. Може, інстинкт самозбереження спрацьовує. А світ вимагає не те щоб іншої літератури, але в мистецтві потрібно щось реальне робити.
Розмовляв Юрій Саприкін, «Афіша»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply