Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 24, 2021

Світлана Алексієвич: «Мілітаристський код у ментальності росіян спрацював миттєво»

Автор:

|

Березень 17, 2016

|

Рубрика:

Світлана Алексієвич: «Мілітаристський код у ментальності росіян спрацював миттєво»

Світлана Алексієвич

Імперія, здавалося, впала, але її дух — живий. Насильство для людей у Росії прийнятне, крові може бути ще більше. Про війну писати більше неможливо. Треба писати про кохання. Про це міркувала білоруська письменниця українського походження Світлана Алексієвич на своїй першій зустрічі з читачами у Берліні (Німеччина) після присудження їй Нобелівської премії з літератури за 2015 рік.

«Путін сказав: навколо — вороги»
Ми знали, що наші солдати (у Другій світовій війні. — Ред.) перемогли, але не знали, якою страшною була ця війна. Як і всі війни, які вела радянська імперія. Все це подавалося звільненням, світовою революцією, що станеться ось-ось. І цей дух мілітаризму насаджувався з перших років життя людини: в дитячому садку, в родині, в школі, на радіо та телебаченні.
Це була мілітарна країна. Її вже понад 20 років немає, але коли я буваю в Москві, особливо у травневі дні, бачу парад і як до нього готуються, то мені здається, що нічого не змінилося. І коли Путін зовсім скинув всі свої маски і став тим, чим ми його знаємо тепер, він знайшов єднання з народом, викликав знову цю мілітаристську пам’ять. Він сказав: нас принижують, ми — велика країна, нам потрібна велика Росія, навколо вороги.
І нас, людей Перебудови, хто не зрадив її ідеалам (а таких уже не так багато залишилося), просто вразило, наскільки миттєво спрацював у ментальності росіян мілітаристський код. Для 96 % людей Путін став великою людиною, а українці, Європа й Америка стали ворогами.
І тоді я згадала, коли була як письменник на війні в Афганістані. Тоді бачила, як приїжджають звичайні вчорашні радянські школярі, і через короткий час починають убивати. При цьому не відчувають ніякого гріха та провини. Мене вразило, що людське життя нічого не варте. Варта тільки ідея і тільки держава. А чоловічка як одиниці просто не існує.
Відбулася Перебудова, і величезна маса людей розвалилася. Здавалося, ніяк не можна було її зібрати знову. І раптом включаються мілітаристські гасла, мілітаристський код, і це миттєво знову стає єдиним народним тілом. І те, про що я тільки здогадувалася, коли писала книгу «Цинкові хлопчики», раптом на власні очі побачила через 30 років знову. Ось як це робиться! І ось чому так потрібні ці військові паради, вся ця напівправда про перемогу, яка була здобута дуже дорогою та жахливою ціною, бо людські життя клалися абсолютно безжально. Виявилося, що це все — глибоко сидить у людях, що вони це вбирають, що це для них — єдиний спосіб у чомусь брати участь. Окремо вони не можуть жити, їм обов’язково потрібна якась надідея.

Живемо з відчуттям поразки
Мені здається, що я вже не могла б поїхати на війну. І не могла б увійти, як це робила колись, у палату в госпіталі, де лежать хлопці без рук чи ніг. Не уявляю, як би я поїхала в Сирію. Моє переконання, що треба вбивати ідеї, а не людей. Ми маємо розмовляти один із одним, а не вбивати один одного.
Усе, що про це людське божевілля, освячене століттями, я змогла сказати, вже сказала. Я сама виросла і жила серед утопій, у тій реальності, на яку її перетворили. Ми жили серед катів і жертв. Я навіть розуміла людей, котрі в 1990-ті рр. бігли купувати не Солженіцина, а нову кавомолку чи пральну машину. Вони таким чином, мені здається, лікували себе цим новим світом. Пам’ятаю, прийдеш у гості, і людина, соромлячись, каже: я раніше стояв ночами, щоб підписатися на хорошу книгу, а тепер нова пралька принесла мені таку ж радість. І це було відчуття людей, котрі все життя сиділи в таборі, і раптом їх випустили.
У 1990-ті ми були романтиками. Гадали, що людина вийде з табору і стане вільною. А виявилося, що не може вчорашня табірна людина завтра стати вільною. Виявилося, що свобода — дуже довгий шлях. Але це ми зовсім нещодавно зрозуміли. Насправді, ніхто з нас не був вільним. Зараз ми, звісно, розраховуємося за свій романтизм. Бо опинилися зовсім не в тому місці історії, про яке мріяли. Тому живемо з відчуттям поразки.

Крові може бути ще більше
Може, тільки зараз імперія відходить. Але вона йде з великою кров’ю. Може, навіть, крові ще буде більше. Коли я була в Афганістані, то всім задавала одне запитання: «Яке у вас право вбивати іншу людину?» І дивувалася, що люди про це навіть не замислювалися. Поки один із офіцерів штабу мені тихенько сказав: «Будьте обережні, тут можна отримати кулю в спину. Бо ви говорите мовою, яка у нас заборонена». Тобто, питання гріха та провини було довірено державі.
Можливо, це — головна риса людини, існуючої в тоталітарній системі: величезна братська могила, а винен тільки Сталін і Берія. А величезна кількість маленьких катів десь безсловесно і безслідно зникає. Ніби не було мільйонів охоронців і тих, хто писав доноси, стежив і вбивав.
Гадаю, що це — громадянська війна така. Поки ще не стріляють. Ось щоб нейтралізувати небажані організації, знайшли такий спосіб: раз вони пов’язані зі Заходом, отже, вони — агенти іноземної розвідки.
Я не можу дивитися російське телебачення. Кілька разів увімкнула, і те, що почула, збивало з ніг. Абсолютно нормально, коли ведучий каже: «У нас тепер така зброя! Захід не помітив, як ми озброїлися, ми здатні залишити від Америки жменю попелу!». Захід — ворог, Обама — ворог. Десь спалили його опудало, й юрба вітала це радісно. І нехай у нас буде порожній холодильник, головне, що «Крим наш».
Дуже просто сказати, що винен тільки Путін. Гадаю, що ідеї, які він проголошує, падають на ґрунт, бо на них чекало суспільство. Коли так швидко не вийшла свобода, не вийшло таке гарне життя, як на Заході, з’явилася лють. І, звісно, ця ненависть мала знайти собі вихід.

Імперію поховав Чорнобиль
Цікаво влаштований наш світ, коли саме зло є формою пізнання і формою звільнення. Афганістан і Чорнобиль виявилися потужними детонаторами розпаду імперії. Чорнобиль поховав імперію. З’явилися чорнобильські марші, які збирали сотні тисяч людей в Україні та Білорусі. Вже з цим КДБ не міг упоратися, вони вже не могли тримати народ у такій покорі, як раніше.
Книгу про Чорнобиль можна було написати дуже швидко. Я писала більше десяти років, бо хотіла зрозуміти нову грань, яку перейшло людство. Людство ще не усвідомило, але стало очевидним, що воно не своє місце займає в природі. Воно не оцінило своєї сили, не зрозуміло, що в цій боротьбі природою ми якось інакше маємо жити.
Я запитала себе: «А далі що?» Тепер розмовляю з чоловіками та жінками і про кохання. Але навряд чи це така щаслива тема. Мені запитав шведський король: «Що далі пишете?» Я відповіла: «Книжку про кохання». Королева. котрі стояла поруч, зауважила: «Світлано, мені здається, що це — також війна». І дуже уважно подивилася на свого чоловіка.
Звісно, зараз іде війна в Україні, бомбардування в Сирії. На це митець може дивитися тільки з розпачем, бо не знаю, чи багато може мистецтво. Але, можливо, без книг цей чоловік був би ще страшнішим.
Спочатку мене привітав німецький президент, потім французький, потім Горбачов і тільки потім — Лукашенко (президент Білорусі. — Ред.). А вже через два дні він сказав, що я звожу наклеп на білоруський і російський народи. Вручення премії не показувалося по білоруському та російському телебаченні, бо я на першій же своїй прес-конференції сказала: все, що відбувається в Україні — це окупація. Тут же виступив Пєсков (прес-секретар Путіна. — Ред.), котрий сказав, що я не володію інформацією.

Премія — захист
Миттєво навколо мене створилася непроникна обстановка, влада стала робити вигляд, що нічого не сталося. Що Нобелівська премія — це така ж, як і ті, що дає Лукашенко. Але реакція народу була приголомшливою. В день, коли оголосили переможців, вони виходили та цілували один одного. Кажуть, у місті розкупили все шампанське, це було свято. Варто мені з’явитися десь, підходять абсолютно незнайомі люди, дякують, плачуть, що про нас, білорусів тепер дізнався світ.
В якомусь сенсі Нобелівська премія — це захист. Я завжди казала те, що думаю, але зараз у нас — дуже погані часи. Говорити те, що думаєш, дуже важко. Не всі можуть сказати те, що можу я. Що стосується мого особистого відчуття (з приводу премії. — Ред.), то я цей стан ще не «обжила». Він — дуже незвичайний, занадто великі тіні. Але це — підтримка, бо влада так само не приймала й усіх інших нобелівських лауреатів. Це були люди, котрі вискакували зі системи. І система не могла володіти ними, тому цього не прощала. Чесно кажучи, те, що називається гарним словом «слава», вимагає дуже багато сил, міцного здоров’я, яких у мене немає, і спокою духу.
Записала Ольга Танасійчук, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply