Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 20, 2021

Степан Качараба: «Коли Колумб плив до Америки, лемко вже вертався звідти»

Автор:

|

Квітень 25, 2021

|

Рубрика:

Степан Качараба: «Коли Колумб плив до Америки, лемко вже вертався звідти»
Степан Качараба

Ким були перші українські еміґранти? Як добиралися до американських континентів? Якими леґендами аґенти заманювали галицьких селян? Про це розповів доктор історичних наук Степан Качараба.
— Коли ми говоримо про сучасну Україну, демографію, ми завше говоримо про маління української нації. Мовляв, на початку 1990-х нас було 50 млн, а зараз — трохи менше за 40 млн. Але дуже рідко говоримо про українську діаспору…
— Найбільшою є українська діаспора у США. Їй на п’яти наступають українці в Канаді. Маємо не дуже певні цифри щодо кількості українців у Бразилії, Арґентині, Параґваї й Уруґваї, але їх там багато.
— Коли українці почали селитися туди і хто поїхав першим?
— Уперше українці почали масово еміґрувати до США. Точної дати, коли вони там з’явилися, не існує, але є запевнена позиція, що нібито 1877 року представники кам’яновугільних шахт Пенсільванії вербували на Закарпатті робітників для праці у копальнях. Цю дату вважають початком відліку української еміґрації до США. Була поширеною думка, що нібито першим українським заробітчанином став виходець із сучасної Івано-Франківщини Макогон. А потім виявилось, що це був Мак О’Гон. Найімовірніше, ірландець. Наймасовіше українці еміґрували зі Східної Галичини, серед найбільше було лемків. Вони жили в надзвичайно складних умовах, і для них еміґрація до США була, до певної міри, порятунком. Та лемки їхали до США не назавжди, а на три-чотири роки, заробляли трохи коштів, поверталися до себе в гори, купували шматок землі, віддавали борги, а коли гроші закінчувалися, знову їхали до Америки. В галицькій газеті «Діло» навіть вели рубрику «Пригоди лемка у Північній Америці». В одному з повідомлень написали, що коли Колумб плив до Америки, лемко вже вертався звідти. Є величезна кількість гумористичних оповідань: що лемко зранку ходив косити, пас вівці, а після обіду їхав до Америки. І лемки дороблялися в Америці, бо були дуже організовані.
— Мали свої громади?
— Лемки — греко-католики, і коли галицьким митрополитом став Сильвестр Сембратович, теж лемко, вони звернулися до нього з проханням прислати їм священника. Тож першим душпастирем за кордоном став Іван Волянський, організатор перших греко-католицьких парафій в Америці. Він першим почав видавати українськомовну газету «Америка».
— Серед перших еміґрантів були лише чоловіки?
— Здебільшого. Але й еміґрували цілими родинами — чоловік, дружина, діти. Та спершу їхав чоловік, як тоді казали, подивитися. Так було з Іваном Пилипівським і Василем Єлиняком. Вони обоє поїхали, а пізніше Єлиняк залишився в Канаді, а Іван Пилипівський повернувся на Батьківщину, щоб забрати до Канади свою родину і родину Єлиняка.
— І розбагатіти…
— Уявлення, що українці одразу ставали заможними, омана. Насправді українці в Канаді отримували найгірші землі. Бо найкращі, у провінції Онтаріо, вже давно розібрали англосакси. А українцям мали порослі чагарниками землі в Манітобі, Альберті та Саскачевані. Треба було тяжко наробитися, щоб довести ту землю до ладу. Але українець починав уявляти себе галицьким поміщиком, бо його місцевий пан мав набагато менше землі, ніж він має в Канаді. Земля там коштувала символічні гроші.
— Тож із Галичини за океан еміґрували бідні люди?
— Ті, хто були на найнижчому щаблі соціальної драбини, зазвичай еміґрували не до США, чи Канади, а до Бразилії й Арґентини. До Бразилії через те, що тамтешній уряд після скасування рабства 1888 року був надзвичайно зацікавленим у робочій силі. Еміґрантам навіть оплачували морську подорож. Інша річ, що Бразилія — це окрема та найтраґічніша сторінка в історії української еміґрації.
— «Бразилійський гаразд» Чайковського?
— «Бразилійський гаразд» — найкращий твір на еміґраційну тематику. Там найреалістичніше описані ті муки, через які мав пройти український еміґрант, щоб опинитися в Бразилії. Українців у країнах Латинської Америки називали ґрінґо, тобто зайда, щось на кшталт цього. В Бразилії нікого рай не очікував, хоча аґентура поширювала неймовірні оповідання про добробут у цій країні.
— Аґент Сільвіо Нодаріо…
— Він пройшов пішки через усю Галичину, видаючи себе за селянина. Розказував, що в Бразилії картопля родиться така, що один чоловік її не в змозі підняти. А врожай картоплі збирають тричі на рік. Хат там ніхто не будує, бо дерева мають таке листя, що їх достатньо кілька взяти, накритися — і живеш, як у будинку. Несамовиті речі. І галицький селянин у це вірив. Йому здавалося, що його в Бразилії чекає рай. Та уявімо собі, що українець опинився в бразилійському порту Сантус. На кілька днів його садили на карантин, аби не завіз якихось хвороб, за той час йому шукали роботу. Якщо ця робота його не влаштовувала, більше її пошуками для еміґранта ніхто не займався. Лише казали, куди має їхати. Якщо відмовився від пропозиції, їдеш туди, куди скаже влада.
— Галицькі селяни їхали до Бразилії заради землі, а їм пропонували іншу роботу?
— Ні, насамперед їм пропонували роботу на землі. Найсприятливішою для цього була провінція Парана. Клімат там близький до європейського, тому українцям найбільше подобався. Але їм давали землі, переважно віддалені від шляхів комунікації. Навіть якщо галицький селянин виростив неймовірно добрий урожай, як його продати? Бразилія — це суцільне бездоріжжя. Але у найтраґічнішій ситуації опинялися селяни, коті потрапляли на плантації кави. Місцеві з них просто знущалися, люди вмирали тисячами. Еміґрація до Бразилії почалася у 1890-х рр., а коли один галицький священник приїхав до Бразилії 1897-го, то застав там 3 тис. українських могил! Частина людей померла від несамовитої спеки. Плантації там величезні, жовта пропасниця, просто жахіття. Українці не були адаптовані до таких страшних кліматичних умов: 50 градусів за Цельсієм і чорношкірий наглядач над тобою.
— Нове рабство?
— Їх так і називали новітніми рабами. Про афери аґентів мореплавних компаній можна писати не одну дисертацію. Вони були настільки значними, що селян, котрі прагнули до Америки, могли запроторити до Бразилії. 1898 року групу селян із Борщівського повіту завезли на Гавайські острови, на величезні плантації цукрової тростини. Тоді Конґрес США ухвалив рішення, щоб людей повернули на континент.
— Скільки українців виїхало за океан до Першої світової війни?
— Це була перша хвиля еміґрації — приблизно 500 тис. українців із Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. До Першої світової війни до Канади виїхало 170 тис. українців, до Бразилії — приблизно 40 тис., до Арґентини — приблизно 10 тис. А в міжвоєнне двадцятиліття 10 тис. українців із Волині опинилися у Параґваї.
— Коли громади трудових еміґрантів переросли у національні?
— Найсвідомішою національно була українська еміґрація у США. Вона була дуже великою, українці були платоспроможними. З’явилася українська преса, перші політичні організації, величезну роль у суспільно-політичному житті почала відігравати Церква. Великий вплив на творення національно свідомих громад справила вже міжвоєнна еміграція й еміґрація після Другої світової війни. Рівень освіти для українського міґранта кінця ХІХ-го — початку ХХ ст. був дуже низьким, у міжвоєнний період — вищим, а після Другої світової війни приїжджали вже люди з вищою освітою, котрі піднесли українське життя на дуже високий рівень.
— А наскільки українська еміґрація була піддатливою до асиміляції?
— Найменше — в Бразилії, Арґентині та Канаді, бо вони жили у своїх замкнутих середовищах, далеко від великих міст. А от у США працювали українці, італійці, поляки, французи, але мова спілкування була єдина — англійська. Є один анекдот. Італійцю розказували, що в США вулиці бруковані золотом. Коли ж він приїхав до Америки, переконувався в трьох речах: вулиці не бруковані золотом; вулиці там узагалі не бруковані; вулиці брукувати буде він. Тож італійці, як і українці, асимілювалися. Декотрі дослідники стверджують, що в Америці проживає 3 млн українців. Може, й так, але, скажіть, будь ласка, скільки з них послуговуються українською?
— А щось ставало на заваді тій асиміляції?
— Надзвичайно дієвим інструментом була церква. Адже священники одночасно були і лідерами громади. Мали освіту, видавали газети, навчали дітей у суботніх, недільних школах. Більшість суботніх і недільних шкіл, які організували українці за океаном, були у віданні греко-католицьких священників, але вони відчували конкуренцію з боку інших конфесій.
— Пилипів у Канаді став Пилиповим?
— В одних реєстрах він значиться як Іван Пилипов, в інших — Пилипів, а в третьому випадку — Іван Пилипівський. Але він загинув — випив на весіллі і випав у вікно, а Василь Єлиняк прожив дуже довге життя — чи не 98 років. 1947-го був одним із двох, хто отримали громадянство Канади.
— Щойно 1947 року? А до того ким він був?
— Громадянином Об’єднаного Королівства.
— Парадоксальна ситуація — українці в Україні чекають, щоб українці зі США та Канади їм допомагали…
— Та це українська держава мала б їм допомагати. Забезпечити суботні та недільні школи підручниками, організувати допомогу вчителям тощо. Але за це все треба платити, а Україні хронічно не вистачає коштів.
— Чи не є проблемою для нашої тісної комунікації з діаспорою те, що у нас заборонене подвійне громадянство?
— Звісно, українець, котрий себе усвідомлює українцем, але є громадянином США, хоче стати громадянином України, однак має позбутися громадянства США — він такого ніколи не зробить. Не бачу нічого поганого, якщо, приміром, канадський українець буде мати ще й громадянство України. Тож частина українців опиняється поза Україною.
— І той мінімальний зв’язок, який мають із з Україною, у такий спосіб обрубують…
— І на цьому все й закінчується.
Розмовляв Віталій Ляска, Zaxid.net

Як повідомляв «Міст», у Канаді згадали незаконно відселених українців.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply