Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 24, 2021

Сергій Дмитрієв: «Священник, який не любить свій народ, приречений на провальну проповідь»

Автор:

|

Жовтень 10, 2021

|

Рубрика:

Сергій Дмитрієв: «Священник, який не любить свій народ, приречений на провальну проповідь»
Сергій Дмитрієв

Світлина о. Сергія Дмитрієва з бійцями, де він сидить за столом посередині, як на Тайній вечері, облетіло весь світ. Він один із ініціаторів ідеї відкриття стіни пам’яті біля Михайлівського, яка засвідчує — всі наші втрати на війні персоніфіковані й мають імена й обличчя.

Головне надбання — Українська церква
— Як за 30 років в Україні змінилися взаємини: суспільство й священник, держава й священник. Ким він став тепер?
— Головне надбання за цей час — Українська церква. Раніше, подорожуючи Росією, я бачив, як ми відрізняємося. Архітектурою, рівнем побутової культури і культури взагалі. Будинки Курської, Білгородської, Ростовської областей виглядають інакше, ніж хатинки українського прикордоння. Багато що залишилося від тоталітарної системи, але наше суспільство лікується. В 1990-х рр. до священника ставилися краще. Я служив на Слобожанщині після семінарії. Пам’ятаю, йшов по селу, виходили бабці з хат, плакали на радощах, намагалися дати якогось гостинця. Але ті бабусі померли і стосунки з наступними поколіннями у Церкви складаються по-різному. Інколи мене вже запитують: для чого Церква, навіщо священник? Це все одно, що питати: для чого лікарня, армія, школа? Часто мені кажуть: ви не схожі на священника. Але у Польщі, Італії, чи Греції такого не скажуть.
— Цей стереотип виник через Московський патріархат (МП)?
— Ми дуже відійшли від нормального розуміння, яким повинен бути священник. Це наслідки імперської традиції, їхньої культури взаємин і церковного творення. Тому створення Православної церкви України — шанс відродити або запровадити іншу модель і культуру. Варто посилати наших священників на стажування в різні соціальні ініціативи інших релігійних організацій у Європі, щоб вони бачили просто культуру. В храмі, як і деінде, рівень культури часто вимірюється наявністю й якістю туалету. Це свідчить про рівень турботи про людину. А я хочу, щоб у наших храмах все було для людей.
— А як ви зважилися перейти з МП до Київського патріархату (КП)?
— Я служив у Польській православній церкві. Коли повернувся в Україну, в Херсон, моє ставлення було таким: головне — служити людям. Священник, який не любить свій народ, приречений на провальну проповідь і місію в суспільстві. Під час Помаранчевої революції мої богослужіння вже були українською. А коли почався Євромайдан, мені була не зрозуміла позиція ієрархів МП. Я чекав, що вони солідаризуються з Україною. Але ні. А коли почалася війна, почали вбивати людей, наших людей, вони в кращому випадку мовчали, а в гіршому — підтримували ворога. Тобто, мої церковні побратими будуть благословляти, щоб убивали мене, моїх парафіян, моїх друзів? У такій структурі мені не було чого робити.
— Це був 2013 рік?
— 2014-й. Після смерті митрополита Володимира я почекав дев’ять днів, написав у Facebook про перехід. Цьому сприяла й ще одна подія. Коли в Перевальному захопили храм КП, я сказав: якщо ми брати і ми — Церква, то МП має віддати такий самий храм цьому священнику, якого вигнали з Криму. А якщо цього не станеться, я готовий свій храм віддати КП. Минуло дев’ять днів — ніхто нічого. Й я перевів свою парафію. В МП мене шантажували, лякали, але у мене були свої важелі протидії й дуже міцна громада. І коли я вийшов після недільної проповіді й сказав, що будемо переходити в українську Церкву, а хто не згоден, може вийти з храму, ніхто не вийшов.

«Коли їду на фронт, гроші мені переказують вдови»
— Війна якось вплинула на релігійність людей?
— Для тих, хто був релігійним, війна загострила ці почуття: прийшло розуміння, для чого капелан, у церкві стало більше потреби, але ґрунт був готовий і насінини швидше проросли. Мені кажуть, що війна відродила релігійність. Але з того боку на Донбасі також війна. Чи бачимо там відродження капеланства? Ні, бо там цього не було закладено. Чи в російській армії є капелани? Ні, бо в тому суспільстві цього нема і не буде.
— Розкажіть про ваш священницький досвід на війні, є якісь сторінки, які ніколи не забудете?
— Не забуду тих, хто загинув та їхні родини. Я їх підтримую настільки, наскільки можу, наскільки мені вистачає любові та сил, наскільки це приносить користь. Я написав статус, що їду на фронт, і побачив, хто саме мені переказує гроші на мою банківську картку: 16 із 70 — це вдови тих, хто загинув на російсько-українській війні, вони переказали найбільше. І мені дуже незручно брати у них гроші.
— Є запит на духовне життя на фронті?
— Коли приїжджає священник — він представник вищої сили, що не спитає, чи ти стоїш струнко, це не генеральська перевірка. Хлопці чекають, для мене — це родина, я їжджу в одну й ту саму 30-ту бригаду.

Тайна вечеря

— Це звідти ваша світлина «Тайна вечеря»?
— Це не постановочне фото, його зробили випадково. Це було на Світлодарській дузі, під Дебальцевим. Був Великдень, ми сіли їсти о п’тій ранку. Після нічної служби всі причастилися. Ми сиділи, і фотограф, який забув фотоапарат, а на вулицю не можна було виходити, фотографував на Polaroid. Він каже: ви сидите, як на Тайній вечері, могли б розвернутися трошки? Ми розвернулися. Фотограф каже: вас 12, а не 13. А я кажу: нехай залишається 12, тоді не скажуть, що хтось із офіцерів — Юда, в українській армії Юди бути не може.
— Ваші бійці часто причащаються?
— Коли служив, у моїй парафії причащалися всі. Апостол та Євангеліє читали парафіяни, а зараз офіцери. Подячні молитви читаємо разом.

Про Бога розмовляємо всюди
— Як зараз відбуваються ваші служіння, є якась періодичність?
— Локації мого храму — у військових наметах, на опорному пункті, десь у донецьких і луганських степах, де хлопці служать, у дорозі. Мій храм може бути на трасі Одеса-Чоп, де на заправці сповідую безхатька, потім п’ємо чай із пиріжками, я віддаю йому свою куртку, щоб не змерз, і їду далі. Інколи мій храм — на Хрещатику, де зустрічаю знайомих, і наша бесіда переходить у щиру сповідь. Мій храм — в курилці Veterano Pizza, де збираються побратими. Ми розмовляємо про Бога всюди: в кав’ярні, барі, аеропорту, лікарні, в Домі Марфи та Марії, центрі для ВІЛ-позитивних людей, які й досі страждають від стигми та дискримінації, в Шелтері Св. Ольги, де живуть жінки, які постраждали від насилля. Була історія в Дебальцевому. Зі мною їхав військовий лікар, він був парафіянином МП, і каже: знаєте, я рік не причащався, я соромився до вас приходити, бо ви з КП. А тепер шкодую про це. Ми зупиняємо машину, й я в полі для нього служу коротку службу, він причащається. Розплакався, обійняв мене: дякую, радий, що вас зустрів, бо рідна Церква мене зрадила.
— Священники МП зараз уже хочуть бути капеланами, хоча 2014-го не хотіли. Є на них попит в армії?
— Ні. Якщо взяти мою бригаду, то перше запитання до священника: з якої він Церкви? Якщо з МП, його не приймуть. Зараз хлопці обізнані, знають, як ми страждали від московських попів. Якось навіть узяли в полон місцевого священника з автоматом.
— Ми всі сподівалися, що в з Українській православній церкві МП, умовно кажучи, перебісяться, після того звикнуть, що ми все одно поруч служимо. Але цього не сталося. Яким бачите процес діалогу?
— Москва буде опиратися до останнього, буде купувати архієреїв, священників, впливових людей, місцевих бізнесменів. Коли переходив в Українську церкву, мій благочинний мені сказав: все повернеться, ти робиш помилку. А я розумів, що помилка — залишатися. Протягом незалежності України МП звинувачувала клір і вірних автокефальних Церков у всіх гріхах, мислимих і немислимих. А тепер прийняти нас — це визнати свої помилки. Вони казали, що ви — розкольники, якщо вас хоча б одна Церква визнає, тоді будемо з вами спілкуватися. Нас визнали, але вони не вміють визнавати свої помилки.
— Ви вірите, що від них будуть ще священники переходити?
— Поступово — так. Та я далеко не всіх архієреїв із МП хотів би бачити в новій Церкві. Не хотів би, щоб владика Павло (настоятель Києво-Печерської лаври, затятий українофоб. — Ред.) був нашим архієреєм. Якщо не сприймають ні нашу Церкву, ні українську ідею, нехай залишаються там, де є.
— Як казав покійний кардинал Гузар: люди діляться не на конфесії, а на тих, хто любить Україну, і кому вона байдужа. Колись казали, що КП «відсталий, не дуже освічений». Їм справді бракувало освіти?
— Всюди є освічені священники та неосвічені. Апостоли ж також були неосвіченими. Головне, що на той час у КП були віруючі люди. Вони служили своїм людям, були жертовні, я відчув із ними духовне братерство.
— З якими чекали на томос?
— Я знав, що це станеться. І прийняв як таке, що мало відбутися і відбулося.
Розмовляла Лана Самохвалова, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», ПЦУ відстояла свій храм на Волині.

About Author

Meest-Online