Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 28, 2021

Руслан Забілий: «Захоплення або знищення культурної спадщини — один із елементів війни»

Автор:

|

Липень 09, 2021

|

Рубрика:

Руслан Забілий: «Захоплення або знищення культурної спадщини — один із елементів війни»
Руслан Забілий

Український Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові створили 2009 року у колишній катівні польського, нацистського та радянського режимів. Аналогічних музеїв у Східній Європі є лише два: музей-тюрма НКВС у Вільнюсі й музей-тюрма Штазі в Берліні. Руслану Забілий — директор музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».
— «Тюрма на Лонцького» — достатньо великий комплекс, але я так розумію, що під сам музей відведена лише частина приміщення…
— Приміщення складається з трьох корпусів. Це третій, його будували найпізніше, у 1919-1923 рр., і польські архітектори проєктували приміщення саме як в’язницю. На вулиці Бандери, частково Коперника та Брюлова були колишні австрійські касарні, які будували наприкінці ХІХ ст. Увесь комплекс має охоронний номер як історична пам’ятка місцевого значення. В іншій частині, де зараз розміщується Служба безпеки України (СБУ), також були камери КДБ і Гестапо. Ба більше, весь комплекс був закільцьований. Але галереї переходів не збереглися, вони були дерев’яні й їх просто зруйнували ще в 1990-х рр. Зараз сусіднє приміщення, де колись була поліція, порожніє, лише працює невеличкий підрозділ, зайняті кілька кабінетів. Інша частина будівлі на вул. Степана Бандери також пустує, бо раніше там був підрозділ СБУ, а зараз немає, лише функціонує архів.
— А чому всю будівлю не передадуть під потреби музею й Українського інституту національної пам’яті (УІНП)?
— Основний задум був у тому, що коли 2009-го створювали музей, усі приміщення мали бути передані у сферу Інституту національної пам’яті. Тут мав бути архів, підрозділ УІНП, музей, лабораторія, можливо, ще інші організації та підприємства, які займаються діяльністю зі збереження національної пам’яті. Приміром, у нас є львівське комунальне підприємство «Доля», яке займається розкопками. Це наші партнери, вони також проводили розкопки у дворику катівні і також могли б тут працювати. Але сам процес передавання цієї частини приміщення, в якому ми зараз перебуваємо, зайняв близько десяти років. Право власності Міністерство культури отримало лише 2016 року. Щоби займатися цією справою, для подальшого прийняття рішень потрібна політична воля. Це низка перемовин між головою СБУ та директором УІНП, аби виробити якийсь механізм і план реалізації, який має затвердити Кабінет Міністрів. До такого процесу залучили дуже багато інституцій, а в бюрократизованій державі — це складний і тривалий шлях.
— Як відкриті архіви радянських спецслужб допомагають у процесі декомунізації? Наскільки тривалим був цей процес?
— У нас ці процеси розпочалися 2008-го, тоді заговорили про доступ до цієї інформації. Коли президентом був Віктор Ющенко, в системі архіву СБУ почалися кардинальні зрушення щодо доступу до документів, запустили процес розсекречення. За сприяння Валентина Наливайченка, в той час керівником СБУ був він, і звісно, Володимира В’ятровича, який тоді очолював архів Служби, ми почали активно працювати як із документами, так і над створенням музею.
— Але весь процес призупинився, коли до влади прийшов Янукович, правильно?
— Він не просто призупинився, його почали активно згортати. Почалася радикально інша епоха з різними нечуваними речами. Федеральна служба безпеки (ФСБ) Російської Федерації (РФ) затіяла перемовини з СБУ, щоб розсекречення документів КДБ, які є в наших архівах, погоджували з ними. Це мала бути міждержавна угода, щодо доступу до інформації. Дяка Богу, цього не сталося.
— Можливо, ваш арешт став причиною цього? Адже у вересні 2010-го українські й закордонні засоби масової інформації жваво обговорювали ваше затримання працівниками СБУ. Тоді справою навіть особисто зацікавився Стівен Гарпер, прем’єр-міністр Канади, сотні провідних науковців світу підписали лист на вашу підтримку. Лише після того СБУ була змушена відмовитися від риторики про «шпигуна Забілого»…
— Звісно, розголос про моє затримання спецслужбами сприяв прийняттю закону про декомунізацію і наданню можливості історикам доступу до архівів СБУ. Відкриття справи оголило велику проблему з доступом до документів КДБ. Насправді тоді, 8 вересня 2010 року, коли мене затримали, під час першого допиту СБУшники дуже цікавилися низкою істориків, які працювали в архівах. Вони постійно «наполегливо» наголошували, що займатися історією небезпечно. Насправді умови, в яких ми працювали тоді в архівах, не порівняти з теперішніми. У мене вдома є зошит, у якому списані 70 сторінок вручну за два тижні. Тоді в архівах СБУ видавали лише половину справи, у середньому 400 аркушів, а ми це все переписували і тішилися дуже. Бо фотографувати було не можна. Після мого арешту і відкриття справи стало зрозуміло, що треба все змінювати кардинально, й потрібно до цього готуватися. За той час, поки тривала моя справа, ми вивчали досвід оприлюднення архівів у Литві, Чехії, Словаччині. У цих державах, попри чималий вплив РФ, процеси розвивалися швидше. Але нам потрібно було це не тільки вивчити, а й усвідомити і переусвідомити. У результаті з’явився пакет законів, які називають декомунізаційними. Нашим завдання було не лише, щоб цей закон вступив у силу, а щоб він був дієздатним і працював. Активний прорив стався в 2014 році після Майдану — історики отримали набагато більше можливостей працювати з документами спецслужб. Гадаю, якби їх відкрили зі здобуттям Україною незалежності, можливо, ми не мали б тепер проблем, пов’язаних із анексією Криму та війною на Донбасі.
— Які ще досягнення декомунізації?
— Багато чого зроблено, але занадто мало часу, щоб зробити все, що треба. До досягнень я відношу маркування вулиць, визначних місць, пам’ятників, відкриття архівів і багато іншого. До прикладу, дуже важливим є зникнення радянської топоніміки населених пунктів. Це опорні точки для російської пропаґанди. Але декомунізація має відбуватись у багатьох сферах: в освіті, культурі, Збройних силах і, насамперед, у структурах влади. Ще одна з перемог — відзначення Дня пам’яті та примирення. Це європейська традиція вшанування. На відміну від Європи, ми маємо не лише пам’ять, а й війну. І можна провести аналогію щодо питань пам’яті та вшанувань радянських героїв і нових українських. Міт СРСР Другої світової війни — герой на білому коні, в білих рукавичках, що пачками клав нацистів. Насправді це не так, але він зараз дуже активно працює на Донбасі й Автономній Республіці Крим (АРК).
— Нещодавно ви очолили державний Керченський історико-культурний заповідник. Навіщо Міністерство культури призначило вас директором музейного комплексу на території тимчасово окупованої АРК?
— Для того, щоби контролювати питання переміщення національних українських музейних цінностей, на окупованих територіях призначили директори цих музеїв і заповідників. Це не лише я, низка керівників музеїв з усієї України у сфері управління Міністерства культури суміщають посади. Наша робота — моніторити, відстежувати та досліджувати, що там відбувається й як грабують нашу державу.
— А як можна відстежувати, якщо ви тут, а крадуть там?
— Насамперед через моніторинг засобів масової інформації. Мешканці багато пишуть у соціальних мережах…
— Може, маєте своїх контрагентів чи інсайдерів?
— Якщо чесно, маємо (сміється). Але ми в це вникати не будемо, бо ці перебувають під шаленою загрозою. А ще посади директорів кримських музеїв також створювалися для того, щоб представляти позицію України в судових позовах проти РФ на європейському рівні.
— Маєте на увазі справу щодо скіфського золота?
— І не лише її. Колекцію скіфського золота привезли у музей Амстердама на виставку ще до окупації півострова РФ. 14 грудня 2016 року Окружний суд Амстердама ухвалив рішення, що експонати кримських музеїв необхідно повернути Україні. Але 2017-го Апеляційний суд Амстердама отримав від представників кримських музеїв апеляцію.
— 22 квітня ц. р. слухання у цій справі відновили…
— Я не був на цьому засіданні, хоч і планував. У мене тоді народилася друга донька. Це дуже довгий і тривалий процес, і, мабуть, триватиме ще не одне засідання, бо з одного боку Україна відстоює свої інтереси усіма силами, а і іншого й Росія не дрімає.
— Апеляційний суд Амстердама у справі про приналежність колекції скіфського золота має винести рішення 14 вересня ц. р. Можливо, процес тоді закінчиться?
— Я налаштований оптимістично. Щодо скіфського золота, то впевнений, що його мають повернути в Україну, і розмістити в Музеї золота в Києві. Але йде війна, а захоплення або знищення культурної спадщини — один із елементів цієї війни. Зараз ми не знаємо, скільки в АРК російські археологи копають і вивозять. А працюють там інтенсивно.
— І повернути цього вже ніколи не вдасться?
— Чому ж? Удасться. Наша перемога над російськими окупантами призведе до того, що ми заберемо усі їхні ФСБшні архіви. У підвалах Інституту археології має бути все, що вивозили з України ще у 1920-1940-х рр. і зараз. Пригадуєте скандал, коли російський чи то музей, чи інститут виставив на огляд митрополичі митри? А наші історики за чорно-білим фото ідентифікували, що це українські культурні цінності, які вважали зниклими в 1920-1930-х рр.
Розмовляла Людмила Гринюк, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», студенти пропаґують українську спадщину.

About Author

Meest-Online