Роман Вінтонів — найкомічніший журналіст в Україні. Колись працював на телеканалах «Інтер», ZIK, навіть на Бі-Бі-Сі-Україна. Згодом перейшов працювати на «1+1», де приходив знімати сюжет у Верховній Раді України (ВРУ) в костюмі кролика. Але справжньої слави Роман здобув завдяки образу Майкла Щура — «канадського журналіста» з українським корінням, котрий стежить за політичними подіями в Україні. Спершу в цьому образі він тролив українських політиків безпосередньо у стінах парламенту. Але з часом тролінг переріс у повноцінне аналітично-гумористичне шоу, яке щотижня набирає сотні тисяч переглядів на Youtube.

«Намагався брехати якомога менше»
— Свого часу ви були журналістом у класичних медіа. За яких умов або у яких умовах народжувався Майкл Щур?
— Мені здалося, що різні політики перехитрили новинну журналістику. Вони навчилися вдавати з себе розумних, компетентних, красивих, стильних і змістовних. А журналістика не встигла пристосуватися до їхніх хитрощів. Журналісти не навчилися оперувати всіма інструментами журналістики, для того, щоб виводити всіх на чисту воду.
— Майкл Щур почався з програми «Чим живеш, Україно?». Були п’ять гострих інтерв’ю в ролі канадського журналіста з паличкою…
— По-перше, інтерв’ю бути не мало. Мали бути репортажі, як перша серія, у ВРУ. Але я тоді по суботах грав у баскетбол. І в суботу травмував ногу, мені гіпс наклали, і мені не можна було ходити. Ясно, що я вже не зроблю репортаж із парламенту, не побігаю там. Ми з оператором стали думати, що робити. І він каже: «Давай інтерв’ю».
— Як домовлялися про інтерв’ю? Як називалися?
— Я намагався брехати якомога менше. А це було важко у такій ситуації. То я назвався Майклом Щуром, зареєстрував електронну скриньку Майкла Щура і з неї писав. Зареєстрував акаунт у Facebook і писав, що хоче інтерв’ю такий-то і такий-то. Я ніби з української діаспори, з Канади.
— Вас дивиться політична еліта?
— Доказів немає, але якісь сигнали про це надходять.
— А є політичні табори, де вас вважають ворогом?
— Не знаю. Але мені здається, що серед політиків є розуміння, що «цього типа» ніхто не замовляє.
— Тобто, ніхто не може сказати, що ці чуваки працюють проти когось?
— «Проти когось» — так кажуть постійно. Але не «проти когось, бо їм хтось заплатив».

«Не бачу чогось однозначного»
— А Володимир Зеленський вас дивиться?
— Можливо. Я не отримував якихось там натяків на те, що про це можна казати.
— Як оцінюєте чотири місяці президентства Зеленського?
— Немає оцінки.
— Ще не сформувалася?
— Зараз не бачу чогось однозначного.
— Тобто коли ви робите свій продукт, то орієнтуєтеся в першу чергу на себе?
— Ми орієнтуємося на те, щоб бути більш масовими. Але робимо це не за рахунок того, що постійно показуємо якусь середньостатистичну дурню — екстрасенсів чи ще щось, а за рахунок того, що щось розумне чи корисне чергуємо з солодким чи шашликом. Для веганів — із рослинками.
— У президента зараз шалена популярність, він отримав максимальну владу: має свій парламент, свій уряд, свій офіс. Не здається, що зараз у державі з’являються елементи авторитаризму, а поворот у бік диктатури залежить від однієї людини?
— Що означає «здається»? Так і є.
— То куди ми рухаємося?
— Треба згадати, звідки ми прийшли.

«Джерелом усіх бід у владі є парламент»
— У нас був такий собі Віктор Федорович. Пам’ятаємо, як утікав звідси. Потім був Петро Олексійович…
— І Віктор Андрійович ще був. Коли президенти не могли нічого зробити, їм доводилося торгуватися. Така ситуація була і в одного, і в другого, і в третього. То з Кабінетом Міністрів, то з ВРУ, то ще з кимось — торгуватись треба було постійно. Можливо, це і є політика. Але які зміни в нас були? Ніяких. Мені здається, що це просто закономірно. Люди побачили, що за таких умов неможливо щось робити взагалі, навіть собі на користь.
— То повнота влади Зеленського — добро для країни?
— Це те, що ми маємо. Але мені чомусь зараз здається, що ядром і джерелом усіх бід у владі є парламент. Тому що джерело влади насправді там. Вона має всю повноту влади юридично. Та не виконувала свою роботу, але не маю на увазі, що ця робить. Що зараз буде, я ще не знаю. Бачимо лише конвеєр.
— У вас стриманий оптимізм стосовно майбутнього влади Зеленського?
— Оцінки залежать дуже часто від суб’єктивного настрою людини. Сьогодні я виспався, поїв добре, припаркувався нормально — ну, і Зеленський нормальний. Стриманий оптимізм. А завтра не висплюся: «Що ж це твориться в країні?»
— Наше суспільство дорослішає, чи ми ще на такому собі рівні «експериментаторів»?
— Суспільство вчиться. Ми вчимося спілкуватися між собою. А це найважливіше. Зв’язки всередині суспільства. Не через депутатів, не через верхівку. Тому, чим більше тих зв’язків, тим більше нам буде начхати на того, хто зверху. І тоді ми будемо йому казати, що робити. Але якщо немає таких зв’язків, тоді керують нами, нам кажуть, що робити і що говорити. Та бачу, що ці зв’язки з’являються все більше і більше.

«Мені не зовсім комфортно, коли мене впізнають»
— Усвідомлюєте свою популярність?
— Ненавиджу її. Гадаю, що це все в процесі ще відбувається, бо я маю якось так ходити, щоб мене ніхто не впізнавав. Якусь таку шапку натягнути, без окулярів ходжу.
— А люди без окулярів впізнають?
— Регочуть. Мені подобається, що люди сміються, що в них настрій покращується, це круто. Але намагаюся, щоб мене не впізнавали. Мені не зовсім комфортно, коли мене впізнають.
— «Телебачення Торонто» — це про журналістику чи більше про розваги?
— Кожен там бачить щось своє.
— Можете описати процес готування програми?
— Спершу ми дивимося все, що відбувається у медіа. Хлопці реально передивляються дуже багато годин реґіональних, центральних каналів — дуже багато. Після того, як ми це все подивилися, вибираємо теми, що в усіх на вустах. У нас є своє розуміння того, про що треба розповісти людям, щоб вони жили щасливо, знали достатньо, могли приймати якісь рішення. Потім дивимося картинку, як в Україні це показують, а як у світі, і співставляємо зі своїм розумінням.

«Ми не заробляли на себе ніколи»
— А як жарти готують? Працює якась група, що спеціально обігрує інформацію?
— Є сценаристи, котрі продукують якісь «розгони». Щось звідти, щось звідти. Дуже багато залежить від того, як це обговорюєш із людьми під час написання уже фінального сценарію — тобто ми всі сідаємо, обговорюємо, щось вносимо.
— У вас же стендап-коміки працюють…
— Якось так сталося.
— Самі прийшли?
— Ну, як самі прийшли? В якийсь момент справ у цьому проєкті стало стільки, що одна людина його не може тягнути. Я не можу сам це тягнути, тому залучав різних людей. І зараз розумію, що команда, яка пише сценарій, робить це в мільйон разів краще за мене. І мені десь важко, звісно, з цим змиритися — «я ж теж можу, я ж смішний, дивіться, я жонглюю». Але ні — вони це роблять краще за мене. І з цим треба змиритися. А це не просто. Але вони це роблять круто. Я присутній при написанні сценарію. Ми обговорюємо матеріал, із чимось погоджуюся, з чимось ні.
— Як заробляє «Телебачення Торонто»? Ви прибуткові?
— Ми не заробляли на себе ніколи, весь час подавались на ґранти, нас довго підтримував USAID, NED, інші організації. Ми весь час були на ґрантах.
— А зараз?
— Зараз ми також на ґранті, але намагаємося вийти на нуль упродовж року. Відкриваємо опцію для рекламодавців, можемо розміщувати на своєму на каналі, в Facebook, Telegram, Instagram. Зараз ведемо перемовини з кількома великими компаніями. Побачимо, що з цього вийде.
— А Youtube не дає грошей?
— Дає. Але щоб в Україні Youtube приносив достатньо для того, щоб забезпечувати всю команду, потрібні десятки мільйонів переглядів кожного відео. І не раз на тиждень, а щодня або через день. Тоді можна прибутками від реклами на Youtube утримувати навіть цілу команду людей.
Розмовляв Роман Кравець, УП