Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 18, 2021

Роман Лубківський: «Пересопницьке Євангеліє після інавгурації Кравчука зникло зі зали»

Автор:

|

Листопад 19, 2015

|

Рубрика:

Роман Лубківський: «Пересопницьке Євангеліє після інавгурації Кравчука зникло зі зали»

Роман Лубківський

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, поет і громадський діяч Роман Лубківський помер 23 жовтня у віці 74 років. Ось його останнє інтерв’ю.
— Романе Мар’яновичу, ви були 1991 року ініціатором прийняття присяги Президентом України на Пересопницькому Євангелії. Як з’явилася така ідея?
— Здається, сама історія підводила до тієї великої події різними шляхами. У багатьох країнах вже є усталені норми — президенти приймають присягу, кладучи руку на Біблію. Як було діяти нам? Перший варіант — узяти для цього Остромирове Євангеліє, бо це одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського письменства, вважається найдавнішою книгою Русі, і вона була створена у Києві. Але складається вона лише з окремих аркушів! Хоч цінність їхня величезна, проте вони не творять образу книги. Я також бачив у цій ролі й Острозьку Біблію, хоча вона в той час не мала такого резонансу (Острозька Біблія вийшла в перекладі Рафаїла Турконяка 2006-го, за що він був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка. — Ред.). Випадково на вулиці зустрів академіка Миколу Жулинського і розповів йому про свою ідею. А Микола Григорович відповів: «Я б підтримав думку стосовно Пересопницького Євангелія, тому що теперішнє село Пересопниця, яке в часи Київської Русі було столицею великого удільного князівства, розташоване недалеко від малої батьківщини Леоніда Кравчука — села Великий Житин того ж Рівненського району».
Після цього, я подумав, що таке зближення понять, як Пересопницьке Євангеліє і батьківщина Президента Кравчука може зіграти з певних міркувань і негативну роль: Леоніда Макаровича недолюблювали деякі «демократи», а ще більше — недавні колеги-партократи. Та будь, що буде.
Я підійшов до Дмитра Павличка, на той час — голови комісії Верховної Ради (ВРУ) зі закордонних справ, у якій я працював. Він же тоді очолював і групу, що вела підготовку до інавгурації Президента. Дмитро Васильович із властивим йому темпераментом почав доводити, що найголовніше вже зроблено — у Верховній Раді на місці ідола-Леніна встановлено український національний прапор. Але згодом таки став прихильником ідеї, і запитав: «Як це зробити?»
Я відповів, що свого часу Іван Онищенко, директор бібліотеки імені Вернадського, казав, що хотів би, щоб цю книгу побачили у світі, бо вона є унікальною. Того ж дня я запитав у директора, чи реально взяти в бібліотеці Пересопницьке Євангеліє, а потім внести у залу ВРУ для того, щоб Президент під час складання присяги поклав на нього свою долоню. Іван Онищенко відповів ствердно. Тому я вирішив повідомити про ідею особисто новообраному першому Президентові.
Приходжу в сесійну залу і бачу, як п. Кравчук готується до інавгурації — жестикулює, входить у роль, як людина, котра серйозно поставилася до майбутньої події. Я підійшов і розповів про свій задум. Леонід Макарович сказав, що не заперечує, але попросив порадитися з Іваном Плющем, першим заступником голови ВРУ. Дорогою до мене випадково долучився депутат Іван Заєць, котрий, дізнавшись, з якого приводу йду до Івана Степановича, забажав бути свідком розмови. Іван Плющ сприйняв пропозицію іронічно. Але я йому сказав, що може дізнатися про книгу зі статті в «Урядовому кур’єрі». Зрештою він погодився.
— Що було далі?
— Я тоді не знав, що ця книга має велику історію, і що до неї має стосунок гетьман Іван Мазепа. Якби це стало відомо комуністам, то вони не дозволили б на такій книзі складати присягу Президента. За допомогою працівників канцелярії вдалося переконати робітників, аби вони поставили спеціального столика біля трибуни, на який мали б покласти Пересопницьке Євангеліє. Далі телефоную Івану Онищенку. За кілька годин до інавгурації книгу привезли, вийняли з футляра, поклали на столику біля трибуни. Депутати, котрі перебували ближче до трибуни, кинулися подивитися на книгу, почали гортати сторінки. Директор бібліотеки сприймав це боляче, закликав обережно торкати сторінок — для такої справи годилося б одягнути рукавички. Десь працівники канцелярії знайшли дерев’яний валик і поклали між сторінок, зафіксувавши один із мальовничих розворотів.
До інавгурації книга була в кабінеті Леоніда Кравчука. Але документ, який регулював таке перебування, стосувався особисто мене: 5 грудня 1991 року я дав розписку Іванові Онищенку, що отримав від нього в тимчасове користування на чотири години Пересопницьке Євангеліє, зобов’язуюся зберігати книгу і відповідаю за це. Один примірник такого документа директор залишив собі, другий передав мені. Перед інавгурацією я попросив у секретаріаті ВРУ, щоб знайшли місце в залі для п. Онищенка, аби він спостерігав за процесом прийняття присяги і пильнував книгу.
Й ось Леонід Макарович починає виголошувати присягу. Його рука стала наближатися до того столика, на якому було Пересопницьке Євангеліє, але він не поклав на нього свою долоню. Після цього настала урочиста мить — уперше прозвучав гімн України. Потім була коротка перерва між засіданнями ВРУ.
Після перерви підходжу до Івана Онищенка і бачу: він схвильований — стоїть розгублений і каже, що Пересопницьке Євангеліє зникло! Я йому: «Я ж вас просив дивитися!» Відповідає, що на мить відвернувся, а коли глянув на місце, де воно лежало, його там уже не було. Почалася тривога. Виявилося, що працівниці канцелярії забрали книгу і заховали, а самі вийшли попити кави. Нарешті книга лягла у бібліотечний футляр. Іван Онищенко передав мені другий примірник розписки, який зберігаю й понині. Разом із першим.
— Історії зі звеличення Пересопницького Євангелія передували й інші дії. Які з них ніби готували цей крок?
— Здається, що всі події сесії першого скликання вели до того, щоб потвердити суспільне визнання Пересопницького Євангелія. Повернімося уявно у сесійну залу ВРУ. У цьому приміщенні відбувалися процеси, нищівні для нашого народу й, очевидно, там сформувалася психопатогенна зона. Якоюсь мірою так, а якоюсь — ні. Крім засідань Верховної Ради Радянської України, там відбувалися і письменницькі з’їзди. Один із них, 1966-го, був історичним. Там виступили Олесь Гончар та Андрій Малишко. Їхні промови фактично зробили великий пролом в ідеологічних твердинях режиму.
— Якось ви сказали, що таке національне піднесення було тільки на цьому письменницькому з’їзді. Чим він був особливий?
— Ми на повну силу відчули, що може сказати письменник на захист рідної мови, культури, йісторії. Пам’ятаю також післячорнобильський письменницький з’їзд, що теж проходив у приміщенні Ради 1986-го. Тоді Іван Драч сказав, що в генетичний код нашої нації вдарив атомний грім. І ось настав 1991 рік. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України настав час державних діянь. Особлива необхідність у них виникла, коли почалася підготовка до інавгурації Президента України. До моменту інавгурації мені з Михайлом Косівим вдалося домогтися зняття в залі засідань комуністичного символа — фігури Леніна.
— Як це було?
— Пропонували різні способи, як це вчинити. Ми з Михайлом написали заяву до президії ВРУ: необхідно привести інтер’єри парламенту у відповідність із прийнятим Актом про незалежність України. Подали на розгляд відповідної комісії свої міркування, а комісія довела їх до відома президії. Й остання вирішила: демонтувати фігуру та передати її кудись на збереження. Нам здавалося, що цей масивний бовван був створений із дорогого каменю — граніту чи мармуру. А виявилося, що це — підробка!
— Невже?
— Коли робітники почали демонтаж, то зрозуміли, що фігура насправді дуже легка. Зачепили гаком і відірвали її верхню частину. Виявляється, вона була зроблена із пап’є-маше. І зала набула іншого вигляду, стала інакшою. Відтак залишилася ніша. У неї було запропоновано встановити український національний прапор, який вже був фактично узаконений.
— Ваша пропозиція внести прапор у сесійну залу ВРУ викликала неоднозначні вигуки…
— У вересні 1991 року я підійшов до мікрофона і запропонував внести у залу національний прапор України. З іншого мікрофона мене підтримав В’ячеслав Чорновіл.
— А як на це зреагував Леонід Кравчук?
— Поставив на голосування. Один прапор внесли, а друге полотнище доручили встановити на куполі Верховної Ради. Шлях туди вів якимись закапелками, через горище, гвинтовими сходами. Вийшовши нагору, я відчув під ногами бляху. Глянув за край купола і побачив, що весь парк заповнили люди. Леонід Макарович казав, що треба підняти прапор над куполом, але зберегти і прапор УРСР, який там висів. Він не наважувався так різко відійти від одного і перейти до іншого. З нами піднявся також монтер, котрий дістався на купол драбиною. Він опустив прапор УРСР і до нього прикріпив український, а потім підняв їх разом. Люди внизу загули, почали обурено кричати, багато їх кинулося до входу у парламент, протестуючи проти того, що поруч із синьо-жовтим висить червоно-синій прапор. І тоді п. Кравчук прийняв рішення зняти останній і синьо-жовтий стяг розкинувся розкішно над куполом, здавалося, над усією нашою країною.
Розмовляв Віктор Мазаний, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply