Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 4, 2021

Роман Генега: «Повоєнний Львів — то повністю російське місто»

Автор:

|

Листопад 05, 2021

|

Рубрика:

Роман Генега: «Повоєнний Львів — то повністю російське місто»
Роман Генега

Як відбувалася русифікація повоєнного Львова, розповів Роман Генега, дослідник львівської історії радянського періоду.
— Чи можемо говорити, що в період із 1939-го по 1941 рік перші совіти знищили під корінь світ старої Галичини?
— Прийшовши сюди, радянська влада почувалася невпевнено. У той час перейменували заледве вісім вулиць. Частина місцевого населення навіть мало надію на радянську владу — подекуди зустрічало їх із квітами. Щоправда, коли почалися репресії, все змінилося. Та Червона армія була дуже нещасна, рушниці на мотузках висіли. Забігали в городи й їли все, що бачили. Люди думали, як вони там той соціалізм і комунізм будують, якщо самі такі нещасні? Дуже нав’язливі були: могли без запрошення прийти в гості, в одязі заходили і сиділи. Галичани не знали, що мають робити. Є леґенди про те, як вони ходили в Оперу…
— У нічних сорочках…
— Маємо підтвердження. Зокрема, донька Ватутіна у своїх спогадах розказує про те, що «наші люди тут оконфузилися». Сучасний російський дослідник моди Васильєв також згадує, як вони ходили в нічних сорочках і кирзових чоботах. Аж до 1960-х рр. у пам’ятках, які вивішували в житлових управліннях зазначали, що не можна рубати дрова в помешканні на паркеті, не можна знімати бойлери. Їхні офіцери не були еталоном освіченості, радше навпаки.
— Чому радянська влада, не маючи фактично аж надто великого спротиву, нищила українську еліту?
— Вони прораховували політику набагато вперед. Вони знали, що ОУН — найструктурованіша підпільна організація з доброю сіткою, що покривала всі західні області України. І розуміли загрози, які вони могли б становити у майбутньому. Ще однією причиною є антилюдська політика тоталітарного режиму: краще кількох розстріляти, ніж потім розбиратися. Репресії збільшили приплив людей до антагоністів радянської влади і посилили опір.
— Повоєнні роки дуже змінили Львів демографічно — євреї загинули в часі німецької окупації, поляки масово виїздили на Захід — і ми маємо величезну кількість «нічийного» житла. Як радянська влада давала собі з тим раду?
— Тоді залишилися 25 тис. вільних квартир. У перші роки їх заселяли доволі спокійно. Краще житло, звісно, припильновували партійні функціонери. Потім, коли надлишок житла швидко танув, почалися серйозні проблеми. Це було пов’язано з тим, що щороку до Львова приїжджало близько 30 тис. осіб, в основному, з Росії. Тож повоєнний Львів фактично був російським містом. Львів став українським у 1960-х рр., коли відбувалася індустріалізація, місцеве населення перетравило той конгломерат, Львів став більшим і стало більше українців. Коли фонд почав вичерпуватися, згадали про житлові норми, затверджені ще Радою народних комісарів в 1930-х рр.: на кожну людину — 13,5 кв. м. Але й їх бракувало, тому норму зменшили спершу до 9 кв. м, а потім і до 7,5 кв. м, і ця норма протрималася довше. За площу платили комірне — 44 коп. за 1 кв. м. Але навіть цих копійок люди не платили, були страшенні борги.
— А за якою процедурою можна було отримати житло?
— Якщо мав запрошення від якоїсь організації чи міністерства на роботу у Львові. Якщо сам приїхав, житла не отримував. Були спеціальні скерування, після чого люди зверталися у міську раду. Коли 1946 року вільного житла у Львові стало значно менше, запровадили чергу, яка протрималася аж до розпаду СРСР. Звісно, житло можна було й купити. Була чорна біржа, де продавали помешкання.
— В кого ж купували?
— В поляків, які виїжджали і мусили покинути те житло. Але робили це хитрим чином: за кілька місяців до виїзду поляки прописували й підселяли до себе потенційного покупця, який платив гроші. І коли поляк виїжджав, то той, хто із ним жив, успадковував помешкання. Часто з меблями, адже люди не мали змоги все вивезти. Ще була така сама схема при обміні —міняли однокімнатну квартиру на трикімнатну з доплатою. Станом на 1946 рік середня квартира на 60 кв. м коштувала 15 тис. рублів.
— А яка була середня заробітна плата?
— 1 тис. рублів. Чиновники отримували 2 тис., пересічні люди — 600.
— Чи були частими конфлікти між власниками старих кам’яниць, які залишились тут, і новоприбулими?
— Безперечно, і деякі закінчувалися траґічно — ломилися в двері, поляки не пускали, стріляли крізь двері. Для людей, які пройшли війну, вбити когось не було проблемою. Були випадки, коли обманним шляхом шукали якихось старших жінок, які там мешкали. Бо коли радянці вдруге прийшли до Львова, то зобов’язали всіх перереєструвати своє житло й отримати ордери. Це давало підставу ще якийсь час прожити в себе, але потім їх все одно виселяли. Деякі розумні люди, які мали великі оселі, переселялися в напівпідвальні приміщення і таким чином рятували собі життя. Квартиру, певна річ, втрачали, але їх принаймні не репресували, як це бувало, коли житло сподобалося якимось військовим чиновникам.
— А як другі совіти маркували публічний простір?
— 1944 року вони вже були впевнені в собі. Одне з перших розпоряджень міської ради — зняти всі вивіски вулиць, магазинів, ресторанів і зробити їх згідно з новим зразком, затвердженим міськрадою. Наприкінці 1944-го відбулося перше масштабне перейменування вулиць Львова — змінили близько 300 назв. 1945 року — ще кілька сотень вулиць. 1946-го була третя черга, а остання черга — 1950 року.
— Чи перейменування вулиць було елементом не лише радянізації, а й русифікації?
— Безперечно, адже багато тих назв етимологічно були радше з російської історії, ніж із української. Ба більше, йшла мова і про назви районів Львова, зокрема, Залізничного району, який є дотепер, він мав бути Желізнодорожним. Наче українською мовою, але етимологія російська. Проти цього виступив навіть Ярослав Галан, який був більшим росіянином, ніж самі росіяни. Навіть він казав, що у Києві є Залізничний район, то чому у нас має бути Желізнодорожний? Дослухалися, лишили в спокої. Також були перейменовані ресторани та кінотеатри. Втім, якийсь час люди ще вживали старі назви. Навіть в офіційних документах міськради стару назву писали у дужках. За таке не карали.
— Вочевидь, і пам’ятники будували?
— За них взялися аж 1950 року, мабуть, бракувало коштів. До того часу стояли старі польські пам’ятники, на їхнє місце спершу запропонували поставити якісь вази, зокрема, замість пам’ятника Собєському, поки не облаштували там фонтан. Також понищили всі сакральні пам’ятники, фігурки, в костелі Магдалини зрізали хрест. Нищенням пам’яток займалися організації, які були поруч, у випадку з костелом — Політехнічний інститут. Дяка Богові, вони зберегли той хрест, потім його реставрували та повернули. Пам’ятник Леніну думали поставити біля Андріївської церкви, але сказали, що місце для Ілліча має бути масштабнішим, тож вирішили розмістити його біля Опери.
— Вже згодом відкрили так званий Монумент слави радянській армії…
— Це вже 1960-ті. Першим повоєнним монументом був пам’ятник танкістам, в народі його називали «танком». В 1990-х рр. його дуже важко знімали. Постамент був настільки міцним, що його підірвали. Танк віддали пластунам, може, він і дотепер десь є.
— 1944 рік змінив і зовнішній вигляд містян. Чи можемо говорити про масове поширення радянської моди?
— Причина зміни і моди, і харчування криється в людях. Якщо ми говоримо про те, що по війні Львів став російським містом, то й мультикультурне середовище Львова потроху відійшло в минуле. Мода радянських людей відрізнялася від тутешньої. Це були важкі повоєнні роки, вся промисловість була орієнтована на виробництво військової техніки, тож і мода мала мілітарний стиль. Та загалом із одягом була проблема, страшний дефіцит. Доходило до того, що розривали могили і роздягали покійників. Багато одягу продавали на львівських барахолках.
— Львів до 1939 року — це місто культури, культурного дозвілля, нічного життя. Яким це все постає 1944-го?
— Розваги тоді були мізерними. Це насамперед кіно, театр, філармонія, меншою мірою — іподром, єдине місце, де працював тоталізатор і можна було офіційно робити ставки. Коней у Радянському Союзі тоді любили, привозили з різних реґіонів, проводили кінні змагання. СРСР пас задніх у виробництві фільмів і технологій. Все копіювали, в основному, в німців — те, що їм вдалося захопити як трофеї, не лише плівки, а й технології.
Німці вже мали кольорове кіно вже в 1940-х рр. Справжнє кольорове кіно, а не двокольорове, коли у фільмі «Потьомкін» червоний прапор розмальовували вручну на кожному кадрі. Трофейними називали всі фільми, навіть американські. Був протест американського уряду: ми ж союзники, чого ж ви трофеєм «Тарзана» називаєте? Дістати квиток у кіно було складно, існував чорний ринок, де ціна квитка доходила до 25 і навіть 50 рублів. При зарплаті 500 рублів це було суттєво.
— А як змінилася сфера громадського харчування?
— Прийшовши до Львова, радянська влада принесла зі собою систему громадського харчування, яку перевірили в Радянському Союзі. Перші повоєнні роки — це карткова система, яка діяла до 1947 року. Картки — це були фактично другі гроші. Ними розплачувалися під час ремонту взуття, пошиття одягу. Володіти картами понад норму було щастям. Всі ресторани перетворили на їдальні, залишили кілька ресторанів. Радянська система була глибоко кастовою. Міська рада мала свою їдальню, Управління освіти харчувалось у дитячому садку чи школі, об’їдаючи дітей, і це у важкі повоєнні роки, коли діяла карткова система. Влаштуватися на роботу в заклади харчування було справжньою проблемою. Щоб постояти біля діжки з пивом, треба було заплатити близько 500 рублів. А в ресторан, шашличну — ще більше.
Розмовляв Віталій Ляска, Zaxid.net

Як повідомляв «Міст», Львова ніхто ніколи не завойовував, але завжди всі «визволяли».

About Author

Meest-Online