Новини для українців всього свту

Monday, May. 23, 2022

Петро Яценко: «Союз радянських речей» можна розглядати як енциклопедію для дітей»

Автор:

|

Лютий 03, 2022

|

Рубрика:

Петро Яценко: «Союз радянських речей» можна розглядати як енциклопедію для дітей»
Петро Яценко

«Союз радянських речей» Петра Яценка визнали найкращою «Дитячою книгою року Бі-бі-сі-2021».

СРСР — terra incognita
— Це одна з найпрестижніших літературних нагород в Україні. Вона для вас була довгоочікувана, чи несподівана?
— Коли починаєш писати, а наступного року буде 20 літ, як вийшла моя перша книжка, то, звісно, одразу хочеш отримувати нагороди. Упродовж цих років мої книжки для дорослих читачів тричі входили в довгі списки «Книги року Бі-бі-сі» і щоразу я хотів перемогти, але переміг тоді, коли й не дуже очікував. Адже це лише друга моя дитяча книга.
— Чому ви надихнулися саме радянською тематикою? Не боялися, що молодь романтизуватиме той період?
— Я нічого не романтизую! Перед тим, як почати цю книгу, я спілкувався з підлітками, для яких тема життя в СРСР виявилася terra incognita! Тому що різниця між тим, як ми живемо зараз, і тим, як жили навіть 40 років тому — колосальна. Ми живемо зараз, як у майбутньому з фантастичних книжок того часу.
— Пригадую, як ми з подругою в дитинстві мріяли про відеотелефони, а для наших дітей — це звична річ…
— Відбувся технологічний стрибок у розвитку не лише України, а й усього людства, і, що найважливіше, наш стрибок від тоталітарного суспільства до демократичного. Для дітей — дивина те, як ми жили у 1980-ті, це для них фантастика, якийсь дикий, давній світ. Моєму синові шість років, для нього СРСР — це як для нас племена древлян чи полян.
— І тепер він починає розуміти, як насправді жилося в ті часи?
— Діти, на щастя, не розуміють обмежень, з якими зіштовхувалися радянські люди. Мій батько працював на заробітках у Тюмені й привіз звідти консервовані персики. Звідти він діставався літаком, з пересадкою в Москві, потім довго їхав на потягом, щоб привезти до Львова кілька бляшанок консервованих персиків! За 4 тис. км. А мій дід описує, як у відрядженні до Москви об’їздив усе місто, щоб знайти мамі шубку. Оббігав величезну столицю величезної держави, яка робила ядерні ракети, щоб знайти дитині шубку і привезти її до Калуша. А вони дивуються, чому наші батьки, їхні бабусі й дідусі з таким пієтетом та обожнюванням ставляться до якихось старих речей, і ховають сервізи в сервантах.
— Це ще й у нашому поколінні сидить — речі треба берегти…
— Мені було 13, коли розпався СРСР, але часто ловлю себе на думці, що економлю там, де цього не треба робити. Деякі речі бережу, дбаю про них — краще віддам у ремонт, ніж викину і куплю щось нове. Мій син уже цього не розуміє, на щастя.

Федорович був авантюристом і винахідником
— Ваша книга — ніби енциклопедія…
— Її можна розглядати як своєрідну енциклопедію для дітей. Я об’єднав квест — переміщення в просторі між Києвом і Львовом, і квест із пошуку автомобіля, який влаштовує вже померлий прадідусь своїми листами та різними повідомленнями, які записує на старий магнітофон чи фотоплівку. Я побудував оповідь так, щоб захопити якомога більше речей радянського побуту, адже речі не збрешуть. Описав і косметичні засоби, й побутову хімію, і фототехніку, і різну аудіотехніку, радіоприймачі, телевізори, швейні машинки, автомобілі, будівництво того часу, побутові предмети — килими, кришталь, різні сервізи. Все те, за чим вмирала душа радянської людини і чим вона намагалася якось прикрасити цей жахливий зовнішній світ і тягнула собі в нірку, як хом’ячок. Речі не винні, що навколо була тоталітарна держава, а люди хотіли прикрасити побут у своїй «хрущовці» з поганими кривими стінами. Та й «хрущовка» — це було щастя! Люди жили в комунальних квартирах — і навіть у тій своїй кімнатці намагалися прикрити стіну «гарним» килимом, щоб сусідів не було чути, і поставити в сервант якийсь сервіз виробництва Німецької Демократичної Республіки (бо зі західної Німеччини, звісно, вони нічого не могли купити).
— Мама мого чоловіка досі згадує чеську меблеву стінку, ніби це було щось із колекції Людовіка ІV…
— Нашим дітям зараз важко збагнути, що в СРСР навіть коли у тебе були гроші й ти міг заплатити ту ціну за гарнітур, автомобіль чи пральну машинку, не міг їх вільно купити, бо на них існували черги Все було страшенним дефіцитом.
— Нова ваша книжка буде про друкаря Івана Федоровича?
— В радянській традиції він був Іван Федоров, бо росіяни хочуть, щоб він належав їм, але коли він переселився до Великого Князівства Литовського (ВКЛ), то завжди підписувався як Федорович. До того ж, Федоров вважався людиною простого походження, а Федорович — це шляхта, у ВКЛ він отримав герб, піднявся вище соціальними щаблями і міг друкувати. Виявилося, що він не лише друкував книжки, а й, до прикладу, виливав гармати, брав участь у бійках (у магістраті у Львові лишилися скарги міщан, що він когось побив). Також у книзі буде дуже багато фактів про те, як працював видавничий бізнес того часу, аж до того, як і з чого друкар робив фарбу, який папір вибирав. Вся ця історія відбувається на тлі епохи: епідемій, ворожнечі магнатів між собою. Там є й про його сімейні стосунки, бо він разом із сином утікає з Москви.
— З нього зробили ідола, а він, виявляється, був дуже цікавою живою людиною?
— Авантюристом і винахідником! Він спілкувався з вельможами того часу і просував свої ідеї. А коли йому вже за 70 було, почав лити гармати. І друкувати почав, коли мав під 60. А коли довелося дуже швидко тікати до ВКЛ, він не з порожніми руками приїхав, а привіз усі потрібні шрифти з видавництва і цими шрифтами потім навіть у Львові друкував. Обдурив своїх колишніх працедавців, залишив їм готові шрифти, а формочки, з яких ці шрифти виливали й які коштували найдорожче, забрав.

Якщо не любиш місто, не будеш там щасливий
— Чи допомагають соціальні мережі в просуванні книг?
— Я ніколи свої твори сам не пропонував видавцям — за мене завжди це робить хтось. Приміром, кілька розділів «Львівської саги» за своєю ініціативою переклала німецька перекладачка Клаудія Дате і без мого відома надіслала на конкурс Bank Austria Literaris. Я був дуже здивований, коли отримав стипендію. Та ж сама історія з польськими перекладами — перша книжка «Львівської сага» в перекладі Івони Борушковської вийшла, хоча до видавця я не звертався. Якщо коли текст хороший, він обов’язково когось зацікавить і люди самі захочуть його видати. Тому, можливо, правильно просувати себе по-різному, в т. ч. через соцмережі.
— Якось ви сказали, що вам «цікаво писати про всю Україну, але з певною львівською специфікою». Що саме мали на увазі?
— Моя родина вельми незвична: я народився у Львові й більшість життя прожив там. А моя бабця за лінією мами народилася в Донецьку (тоді Сталіно), і велика частина моєї родини проживала там. Мені не пощастило побувати у Донецьку до того, як його захопили. Дуже гірко, що ця частина території України окупована, й я хочу її повернути. Якщо не можу зробити це фізично, то роблю це в метафізичний спосіб — через мою героїню роману «Магнетизм», яка жертвує щось для свого міста. Це дуже давній ритуал: раніше, коли засновували якусь фортецю, її будівництво починалося з певної жертви. Тут метафора — ми всі, хто живе в Києві, Львові, Харкові, Чернігові, Одесі, пов’язані зі своїм містом. Місто з нами взаємодіє, і якщо ти його не любиш, не будеш там щасливий.
— За мотивами вашого роману «Повернення придурків» свого часу поставили однойменну виставу у чернігівському Молодіжному театрі. Сподобався вам такий досвід?
— Це було 2016 року, виставу поставив у Чернігівському молодіжному театрі режисер Геннадій Касьянов, на жаль, уже покійний, і театр тепер має його ім’я. Було дуже цікаво, мене запросили на прем’єру. Я не був присутнім на репетиціях і побачив уже готову річ. Звісно, коли ти пишеш, то, можливо, уявляєш усе трошки інакше, але я був готовий. Розумію, що ніколи не буває так, аби все, що ти написав, було саме так, як ти вигадав. Мені сподобався той досвід, я люблю театр, і буде час, можливо, спеціально напишу п’єсу для театру.
— У якому жанрі ви ще не написали, але хотіли б? Може, детектив?
— Я думаю над цим. Коли 2010 року стажувався в Польщі у нобелівської лауреатки Ольги Токарчук, то вона сказала: «Чому б тобі не написати детектив? Він матиме більше читачів, ти будеш мати більші наклади». Я тоді подумав, що колись іще напишу.
— А яким найбільшим накладом виходила ваша книга?
— Важко сказати… але ясна річ, що наклади художньої прози — це не наклади книжок із психології чи довідників з кулінарії! До речі, я дуже здивувався, що перші книги, які видавав Федорович, мали наклади 1-1,5 тис. примірників. Зараз перший наклад сучасної української книжки майже такий же — приблизно 2-3 тис. Перший наклад «Союзу радянських речей» — 3 тис.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», назвали переможців «Книги року Бі-бі-сі-2020».

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply