Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 26, 2021

Павло Казарін: «Крим — це заповідник пізнього Януковича»

Автор:

|

Листопад 26, 2015

|

Рубрика:

Павло Казарін: «Крим — це заповідник пізнього Януковича»

Павло Казарін

Уже майже два роки Автономна Респубіка Крим (АРК) живе під російською окупацією, а офіційний Київ так і не сформулював адекватної й ефективної позиції держави щодо її анексованої автономії. Якщо, звісно, не брати до уваги ритуально повторюваного гасла «Крим — це Україна», від промовляння котрого проблеми півострова та його мешканців не вирішуються. Про брак політичної волі й осмисленої стратегії повернення Криму розповідає Павло Казарін, публіцист із Сімферополя.

«23 роки Крим був українським, але ментально Україною не став»
— Чому на півострові вдалося реалізувати сценарій «Кримської весни»? Там справді були значні проросійські натсрої? Чи все це — результат прямого збройного вторгнення Російської Федерації (РФ)?
— Якби у справи не втрутилася РФ, в АРК нічого не було б. Навіть восени 2013-го, коли Янукович вів Україну в Європу та казав, що ми обов’язково підпишемо Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, у Криму не виник російський Майдан із проросійським порядком денним. Крим ніколи не був суб’єктом ухвалення рішень. він завжди погоджувався з тим, що йому спускали згори. Якби не РФ, мітинґи в АРК ще потривали б кілька тижнів, і все б затихло. Але чому все таки сталася окупація? Якщо глянути на карту, це — зручно суто географічно. Умовно кажучи, перекрити перешийок із материком — і все. А Донецька та Луганська області мають величезний кордон із РФ. Якби провернути кримський сценарій на Донбасі, уявіть, скільки там потрібно було б виставити російських прикордонників, аби перекрити рубежі, відгородивши анексовані території від інших областей України. У Криму це зручніше логістично. Є військова база, армійська інфраструктура, вузький перешийок і, звісно, символічний аспект. Бо Горлівка й Єнакієве не мають такого значення, як Севастополь і Керч або південне узбережжя Криму з його царськими палацами. Але найголовніше те, що 23 роки Крим був українським, але ментально Україною він не став.
— Після «приєднання» АРК до РФ у частині суспільства була доволі сильна ейфорія: «Да хоть камни с неба! Мы на Родине!». Чи йде ця хвиля на спад, чи досі відчувається її інерція, а всі негаразди пояснюють «тимчасовими труднощами перехідного періоду»?
— Населення АРК — неоднорідне. 20 % — це ядро проукраїнськи налаштованих громадян — кримські татари, кримські українці та кримські росіяни. Друга група — проросійське ядро. Їх десь 35-40 %. Вони завжди — за Росію, незалежно від того, бідна вона, чи багата. Коли Київський міжнародний інститут соціології на початку лютого 2014-го запитував респондентів: «Чи хочете ви об’єднання України та РФ в одну державу?», 41 % кримчан відповіли «так». А третя категорія людей — це ті, хто за стабільність, за повний холодильник і «тільки не було б війни». Їм байдуже, під яким прапором жити. Головне, щоб тканина їхнього існування була міцною, комфортною та передбачуваною. Це для них Янукович писав на своїх білбордах фразу «Тому що стабільний». І якщо РФ налякає їх більше, ніж у лютому-березні 2014 року вони злякалися України після Майдану і розстрілу «Небесної сотні», вони прийдуть на референдум і проголосують за українські прапори.
— Як змінився суспільно-політичний клімат на півострові після анексії? Чи став Крим жити за новими правилами? Він став більше Росією, ніж сама Росія, чи вдалося зберегти щось із часів української вольниці?
— Деякі соціальні практики, які існували в Україні, наприклад, звичка, що з центром можна домовлятися, збереглися. Однак треба зрозуміти, що АРК — це заповідник пізнього Януковича. Якщо Україна пішла далі й якось еволюціонує, то Крим застряг у лютому 2014-го, в тій реальності, від якої Україна намагається втекти. З одного боку, у кримчан є звичка в якихось речах опонувати владі. Однак вона — не настільки тотальна.

«Коли корабель не має заявленого курсу, жоден вітер не буде йому попутним»
— Які сигнали, крім гасла «Крим — це Україна», має дати Київ своїм громадянам на окупованому півострові, котрі вимушено взяли російські паспорти, а частина — свідомо відмовилися від них?
— У Криму живе 2,4 млн людей. І практично в усіх є російські паспорти. Для того, щоб відмовитися від цього документа, РФ виділила чотири тижні. Пишеш відмову від російського громадянства, а РФ дає тобі посвідку на проживання у Криму на п’ять років. Якщо в тебе є такий документ, можна, як мінімум, влаштувати дитину в садочок, віддати у школу, викликати «швидку» хворій бабусі чи самому звернутися в лікарню. На весь Крим було всього три пункти, де приймали заяви про відмову від російського громадянства. Черги туди стояли значно більші, ніж ці точки могли опрацювати.
Всі інші були змушені отримати російські паспорти, які видавали без вилучення українських. Тобто 2,4 млн кримчан носять у кишенях по два паспорти. Були ідіоти, котрі публічно рвали українські паспорти, але якщо ви їх порвете, спалите чи викинете, українського громадянства не позбудетеся ж. Це рішення ухвалює Президент, а процедура розтягується десь на рік.
Якби в мене була можливість радити Міністерству освіти та науки, я б рекомендував на пільгових умовах приймати кримських абітурієнтів в українські вищі навчальні заклади (ВНЗ). Адже РФ дає максимальні пільги для кримських випускників. Теперішнє покоління вступників — це люди, котрі народилися після 1991 року, вболівали за українські футбольні клуби, росли за України та не пам’ятають радянської реальності. Москва ж намагається це покоління приватизувати, забрати його собі. А Києву варто боротися за 17-річних кримчан, аби їх інкорпорувати в Україну. У чому проблема? У Криму видають шкільні атестати російського зразка, котрі в Україні не визнають. У підсумку виходить, що мешканець Москви може приїхати і вступити в український ВНЗ, а сімферополець — ні. Крім того, дуже складна процедура отримання альтернативного українського шкільного атестата. Потрібно виїжджати на материк і там складати зовнішнє незалежне оцінювання. Питання ускладнюється ще й тим, що немає офіційного транспортного сполучення з Україною, для виїзду дітям потрібен дозвіл батьків.
Якщо Україна хоче боротися за покоління майбутнього, треба давати їм можливість учитися на материку. Бо коли у Криму абітурієнт робить вибір на користь українського, а не російського ВНЗ, це свідчить про позицію його сім’ї, яка не піддається на тотальну пропаганду. Цей момент є надзвичайно важливим. Така проблема є, але її не вирішують.
Крім того, варто розв’язати бюрократичні питання. Наприклад, якщо у кримчанина народжується дитина, йому видаються російське свідоцтво. Якщо ж зареєструвати новонародженого у Генічеську чи Херсоні, можуть виникнути проблеми. Проблема України в тому, що в неї немає ні політики щодо АРК, ні людей, котрі б серйозно ним займалися. Це може бути МінКрим, або Міністерство у справах окупованих територій, або представник президента в АРК. Останній інститут є в Херсоні, але він не працює.
— Наскільки доцільним і реалістичним може бути проект створення на частині Херсонщини АРК із усіма владними інститутами (Верховною Радою, Радою міністрів, представництвом Президента, поліцією, прокуратурою та Службою безпеки), які після деокупації були б повернуті на півострів?
— Можливість офіційного Києва впливати на ситуацію в АРК — практично нульова, крім нот протесту Міністерства закордонних справ. Якщо російські силовики когось затримають у Сімферополі чи Севастополі та почнуть судити, як Олега Сенцова, то Україна ніяк не зможе заступитися за нього. Не бачу сенсу створювати віртуальний замок на піску в Херсонській області. Насамперед стоїть питання про інтенсифікацію роботи прокуратур щодо АРК та Севастополя. А тут — узагалі цікавий момент. Справа в тому, що Крим і Севастополь були двома різними адміністративними одиницями. Так-от, прокуратура Криму створена, а Севастополя — ні. У Херсоні є постійний представник Президента в АРК, але ми не знаємо, чим він займається.
Дуже важливою є робота з кримчанами, котрі опинилися у ролі внутрішньо переміщених осіб. Наприклад, кримчани не мають права голосу на місцевих виборах. Коли корабель не має заявленого курсу, йому жоден вітер не буде попутним. Ми розуміємо, що багато державних інституцій працюють украй неефективно. І нерідко громадянське суспільство підміняє собою державні структури, як ми спостерігали у 2014-2015 рр. на прикладі волонтерських рухів. Найбільшою проблемою офіційного Києва є відсутність стратегічного підходу до вирішення проблем АРК, а це вже — питання політичної волі.
Розмовляв Сергій Шебеліст, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply