Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 3, 2022

Павло Алдошин: «Найважче — це втрата своїх»

Автор:

|

Вересень 23, 2022

|

Рубрика:

Павло Алдошин: «Найважче — це втрата своїх»
Павло Алдошин

Війна, що триває довше за вісім років, для декого залишалася непоміченою до 24 лютого. Герой Павла Алдошина у фільмі «Снайпер. Білий ворон» також не одразу помітив, що зло вдерлося в його дім. Актор родом із Генічеська, як і герой фільму, не міг подумати, що його рідна Херсонщина може опинитися в окупації. Зараз він захищає Україну в лавах Збройних сил України. Коли стрічка вийшла на екран, Павло перебував на фронті.
— Як почалася ваша робота над цим фільмом?
— До моєї агентки дійшла інформація, що триває кастинг на українську військову драму, і мене захотіли спробувати на головного персонажа. Вирішальною в отриманні моєї ролі, як сказав режисер, стала моя пісня, яку колись записав і виклав у YouTube. Режисер сказав: «Якщо він так мислить і відчуває, то покаже Миколу на екрані».
— Як би ви описали вашого персонажа?
— Мій герой — це людина, яка дуже сильно любить свою землю. І це не просто слова. Він любить землю нагально — тоді, коли їй щось потрібно. Для нього любов — це давати. Він робить усе для того, щоб його земля квітнула. Коли на землю, яку хотів зробити квітучою, прийшла російська загарбницька армія, йому нічого іншого не залишилося, як створити умови, щоб ця земля квітнула, а потім її засівати.
— Ваш герой перебував би зараз на фронті?
— Стовідсотково. І прототип героя зараз на фронті. Більшість свого часу він на фронті. Служить із 2014 року. Коли я спитав у нього, що змінилося після 24 лютого, він відповів «нічого». Для нього війна почалася не 2022-го, а 2014 року.
— У вас раніше не було ні бойового досвіду, ні досвіду військових ролей. Як готувалися до цього?
— Я ніколи не служив у війську, але це завжди було моєю мрією. Не опинитися в армії, а відчути на собі, що таке військова система. Мій запит був почутий.
— Вас консультували нацгвардійці?
— Ні, мене тренували люди з організації «Дике поле». Вони займаються військовою підготовкою. Також там військові отримують підвищення кваліфікації. Там працюють справжні професіонали, які передавали свій досвід мені.
— Наскільки складною була фізична підготовка?
— Я дуже хотів отримати максимум від занять, на які ми погодилися з продюсером і режисером. Я не страждаю слабким тілом, завжди підтримував його у формі, тож мені це допомогло не перевантажуватися, але все одно було фізично важко. Те, що я робив під час вправ, виходів, завдань — незвичне для цивільної людини. Це і голод, і виживання, і пересування по різній місцевості, полем, лісом, болотом. Під час цього стрільба, маскування — навички, якими має володіти снайпер.
— Наскільки ці навички допомогли вам у теперішній службі?
— Зараз вони рятують мені життя. Це була підготовка перед великою повномасштабною війною.
— Фільм розповідає історію про 2014 рік. Наскільки змінилася ця війна?
— Єдине, що змінилося, це наявність важкого озброєння, яке нам надають західні друзі. Все решта — те ж саме. Російська армія намагається окупувати територію України. Українці, які з цим не погоджуються, чинять опір. І роблять це дуже успішно.
— Наскільки ваші емоції у фільмі відрізняються від реальних, коли зараз ви самі на війні?
— Є сцени, які я б зараз зробив інакше. Це вже усвідомлення не через логіку, а через кров.
— Яким був ваш перший бій?
— Це було в Мощуні. Одразу м’ясорубка. На той момент ми звикли до вибухів, мін, кацапських гелікоптерів, які над нами періодично шастали. Це полегшило наше перебування там, але це був бій без комунікації і це була «каша». Було дуже емоційно, бо це було вперше. Дяка Богу, тоді всі наші, хто виїхав, повернулися.
— Що найважче дається на службі?
— Втрата своїх. Це дуже тяжко переживати. Якщо не хочеш, щоб було боляче, максимально не зближуйся з людьми. Водночас ми всі стоїмо один за одного, тому тримати дистанцію дуже складно. Все решта можна пережити.
— Що найбільше мотивує продовжувати боротьбу?
— Прийти у своє село переможцем. Принести у своє село повітря, якого там зараз немає через те, що там зараз перебувають російсько-терористичні війська. Хочу подивитися людям в очі. Тим, хто їздить зараз на машинах із літерами Z. Тим, хто каже «нехай би Росія, аби не стріляли, аби не бомбили». Не розумію, як вони продовжать жити на цій святій для мене землі. Мені хочеться подивитися їм в очі і спитати: «Ця земля дала вам усе, а ви так її зраджуєте?». Люди, які не поважають свою землю, прапор, країну — це трутні, пристосуванці. Вони не є корисними для цієї землі, не оздоблюють і не кохають цю землю.
— Серед ваших знайомих є такі люди?
— Я знаю їхні імена, координати, чітко, поіменно.
— Але, на вашу думку, більшість людей все-таки проукраїнські і чекають на Україну?
— Мене цей факт дуже ображає і непокоїть, але в Генічеську є багато сепаративних настроїв. І ця проблема більша, ніж росіяни. Московитів виженемо. А коли це заблудла українська душа — велике питання, що з нею робити.
— Чи поділяли ви у своїй кар’єрі позицію, що культура і мистецтво поза політикою?
— Вважаю, що кожен має нести відповідальність за рівень власного сумління та свідомості. Якщо цей митець робить для перемоги України у війні більше, ніж міг би робити на фронті, — будь ласка. Якщо він вбачає в цьому свою силу і розкривається в цьому до останньої краплі поту, — також. Я відчув, що можу бути ефективнішим на фронті, бо маю певні навички, які можуть бути корисні.
— Але мистецтво не поза політикою і не поза війною?
— Колись я міркував так: «Не думай про війну, війни не буде. Своїми думками про війну ми її продовжуємо». Мені за це не соромно, бо зараз думаю інакше. Коли вдарило 24 лютого, мене нормально так трусонуло. Я ж думав, що якщо вірити, що війни не буде, то її і не буде. А вона є. Так само думав і про митців. Ніби митець спілкується з астралом, завжди перебуває в етері, тому має транслювати щось надвисоке, недоступне іншим людям. Але це помилка. Якщо митцю прилетить ракета в будинок, нічого він уже думати не зможе.
— В чого зараз бракує нашим митцям для наближення перемоги?
— Якщо чесно, я зараз поза контекстом того, що відбувається в культурному житті. Можу лише сказати, що я зараз відчуваю до культурного середовища. Відчуваю, що зараз під час війни всі ці спроби культурних діячів створити щось вагоме в мистецтві — нездійсненні. Вагомого зараз в мистецтві бути не може. Зараз у нас дуже активний фронт. Він змінюється щохвилини. Щось вагоме ми можемо зробити, лише переосмисливши події, вийшовши з цього простору, відволікшись від нього. Коли будемо спостерігати минуле збоку, а не перебувати в ньому зараз.
— Тобто після перемоги?
— Авжеж. Спершу буде хвиля «переможності». Будемо пів року чи рік вигадувати щось на тему перемоги, а от потім почнеться щось дуже вагоме, свідоме, чисте. Може, десь незручне, але глибоке і потрібне. Душа очищатиметься від багнюки, лайна, металу, солярки, пластиду та вибухівки, які висипалися на нашу землю, через фізичне очищення землі. Українці будуть викопувати, розміновувати, повертати безпеку землі. Те саме буде відбуватися на культурному фронті.
— Чому глядачеві потрібно піти і купити квиток на фільм «Снайпер. Білий ворон»?
— Бо це кіно, яке на своїх початках було задумане режисером як кіно про свідомість нації. Кіно про те, що нація усвідомлює сама себе з приходом війни на її землі. Це тотальне, глобальне усвідомлення, що гуртує всю націю, має вилитися в поході в кінотеатр.
— Що перше зробите, коли Україна переможе?
— Сподіваюся, що на той момент буду дієздатний, зможу говорити і телефонувати. Я б хотів зателефонувати своїй дружині і з нею помовчати або просто сказати їй «дякую». Ця людина для мене і для перемоги України в цій загарбницькій війні Росії зробила дуже багато. Потім я зателефонував би своїм дітям і сказав: «Ви можете повертатися».
Розмовляла Олена Барсукова, УП

Як повідомляв «Міст», постріл зі снайперської гвинтівки обірвав життя військового медика.

About Author

Meest-Online