Новини для українців всього свту

Friday, May. 27, 2022

Отець Зелінський: «Державі може стати страшно, коли люди почнуть себе поважати»

Автор:

|

Лютий 13, 2022

|

Рубрика:

Отець Зелінський: «Державі може стати страшно, коли люди почнуть себе поважати»
Отець Зелінський

Отець Зелінський — леґендарний капелан українського війська. 2006-го почав служити в Академії сухопутних військ у Львові, 2014-го першим офіційним капеланом при штабі антитерористичної операції, 2017-го — штатним капеланом 36-ї бригади морської піхоти. Остання історія вилилась у щоденник спогадів «Моя мандрівка у країну морпіхів». Тепер священник працює в Департаменті військового капеланства Української греко-католицької церкви, є радником з комунікацій Блаженнійшого Святослава, а також читає лекції в Українському католицькому університеті.

Треба зцілити рани війни
— Що б ви назвали перемогами українського суспільства зараз?
— Для мене важливішими залишаються ті, де перемагає людина. Ми все ще перебуваємо в пострадянському суспільстві, де залишається спокуса мислити категоріями «людина для держави», а не навпаки. І це також відображається на способі нашої діяльності. Спершу ми інсталюємо в нашій свідомості державу як майже метафізичну субстанцію, забуваючи про те, що Україна — це ми. Забуваючи про те, що державу ми творимо для того, аби захистити найфундаментальніші засади нашої людяності. Тож для мене була важлива кожна подія, де з’являлась людина як цілісна істота. Ось наші паралімпійці завжди залишаються одним із найяскравіших проявів тріумфу національного духу.
— 98 медалей 2021 року…
— Атож, на тлі скандалів, пов’язаних із нашою олімпійською командою, паралімпійці здивували всіх. Україна зараз перебуває на такому собі шпагаті: з одного боку, ми ніби йдемо в ногу з сучасністю, з іншого — не до кінця розпрощалися з ХХ ст. З одного боку відбувається тиск сучасності, яка розпорошує і не дозволяє зазирнути до глибин. А з іншого, на жаль, щорічна втрата нашого інтелектуального ресурсу. Багато українців, здатних творити країну кращої якості, покидають її.
— І вмирають за неї…
— Авжеж. Плюс, ми живемо в контексті таких глобальних викликів як коронавірус, паралельно в нас відбувається зміна поколінь і загострення на сході.
— Як українцям виховати в собі самоповагу?
— Найперше треба зцілити рани війни. Тут ми говоримо і про військових, і про цивільних — у кожного своя історія. Але це рани. Біль не дозволяє мислити раціонально, він змушує мислити про місце болю — а тоді з поля зору зникає якась ширша перспектива.
— Який зв’язок між загоєнням ран війни і вихованням самоповаги?
— Знайшовши шлях зцілення, ви можете розділити його з іншими. Я знаю багатьох матерів, які втративши синів і докладають максимум зусиль, аби підтримати інших матерів. Це суть суспільного зцілення: ми турбуємось про рани одне одного, не чекаючи приходу мітичної держави, яка накладе на них пластир. Так не буває. Держава має виконувати свої функції на належному рівні.

Самоповага — дуже смиренне мистецтво
— А що ще?
— Виховувати нове покоління, плекати нову свідомість на основі нових цінностей. Зараз на нашій політичній сцені з’являється велика кількість яскравих людей із прекрасними ідеями, з солідною освітою. Але їм також бракує поваги до себе, вони намагаються компенсувати це самозакоханістю. Глибоко переконані, що знають усе, а це не так. Багато інвестують, намагаються налагодити процеси, але згодом виснажуються, і повертаються — або в себе, або за кордон. А самоповага починається з усвідомлення, що моє життя і моя країна — в моїх руках. Самоповага — дуже смиренне мистецтво. Людям, які вималювали контури власного буття, мають варіанти відповідей на запитання «хто я?», буде легше відповісти на запитання «що таке Україна?». Наша історія не дозволяє нам легко знайти відповіді на ці запитання, але майбутнє державотворення в Україні перебуває на їхньому перехресті. На цьому ж перехресті є й відповідь на запитання «хто ми?». Бо ідентичність — це не даність, це те, що ми генеруємо у процесі подолання загроз нашому розвитку.
— Ухвалений Верховною Радою України Закон щодо служби військового капеланства ви назвали проривом крізь ментальність пострадянського суспільства. За що така висока оцінка?
— Робота над цим законом розгорталась на тлі певних сумнівів чи непорозумінь з боку старшого покоління, сформованого в радянському чи пострадянському ментальному просторі. Перша претензія — у нас Церква відокремлена від держави! Але вона так само відокремлена у США, Німеччині, чи Франції і це не заважає розвиненим ліберальним демократіям пріоритезувати права і свободи громадянина, не перешкоджаючи секулярності самої держави. Цей закон має допомогти військовослужбовцям реалізувати право на задоволення духовно-релігійних потреб. Одне з наших природних прав — на свободу сумління та віровизнання. І військова служба накладає обмеження на його реалізацію. До слова, мене часто питають, чи зустрічав я атеїстів на війні.
— Зустрічали?
— Так. Ремарк казав, що на війні атеїстів не існує, а я кажу, що існують, я їх бачив, можу показати, в яких шанцях. Ми живемо в сучасному світі, де люди мають власні погляди або цілу систему поглядів. Проте погоджуюсь, що війна змінює систему людських пріоритетів.
— А кого більше — атеїстів чи вірних?
— Статистика свідчить, що майже 70 % українців довіряють Церкві. І маємо більшість вірних у Збройних силах також.

Нікого з РПЦвУ на фронті не зустрічав
— Релігійні потреби, як і люди, бувають різними. Що закон каже про капеланство Російської православної церкви в Україні (РПЦвУ)?
— Нічого.
— Він не дублює заборону 2018 року?
— Ви про закон «Про свободу совісті та релігійні організації»? Він функціонує, там є поправка, яка забороняє релігійним організаціям, керівний центр яких розташований на території держави-аґресора, бути присутнім на територіях військових частин.
— Як ви ставитеся до цієї заборони?
— Питання національної безпеки мають регулювати органи, що відповідають за національну безпеку. Ми знаємо конкретні приклади 2014 року — де саме священнослужителі, які підтримували дух спротиву українській державі, переховували зброю. Це навіть не питання закону, це питання національної безпеки.
— А як відсторонення священників РПЦвУ від капеланства відбувалося 2018-го?
— Я в той час був на фронті й, щиро кажучи, нікого з РПЦвУ там не зустрічав.
— З чим ви асоціюєте війну?
— З болотом, кілометри болота від позиції до позиції. І в цьому болоті доводиться жити і спати. Війна — це стоптана десятками кілометрів земля. І там дуже важливо працювати з духом людини, з її психікою. Я був штатним капеланом у бригаді морської піхоти. Коли регулярно обходив позиції вздовж передової, усі незадіяні до бойового чергування воїни збирались, і я розказував їм історії про звитягу, давніх греків і всілякий інший епос. Місія військового капелана — бути поруч, аби прихилити небо. Ти тут, і це не тому, що тобі хтось поставив печатку у військовому квитку, а тому, що ти людина.

Маємо взяти ініціативу до своїх рук
— На передовій переймаються тим, що вбивають, фізично знищують людей?
— Зараз дуже рідко є таке, що людина бачить того, кого їй доводиться вбивати — тепер кущі стріляють у кущі. Найскладніше, мабуть, снайперам, але на загальному тлі це винятки. Істинним орієнтиром стають цінності. Коли людині є діло до власних цінностей, вона може дати собі відповідь на запитання «навіщо?». Не чому, а навіщо. Це впливає на безпеку її психічного стану, запобігає розвитку посттравматичного стресового розладу. Комусь це вдається, але комусь — ні. У Збройних силах Канади, США є посібники з військової етики. Читаєш і думаєш, як ми вже вісім років даємо собі раду?
— Наскільки в цьому контексті Україна далека від Канади чи США?
— Ми сьогодні і ми 2014-го — величезна різниця, але це ще навіть не екватор наших можливостей. Але всі наші спроможності, забезпечені ціною важкої праці багатьох людей, не матимуть жодного значення, якщо ми не реформуємо власну свідомість. Це найважливіша реформа. Зокрема, для українського війська.
— Нещодавнє опитування соціологічної служби «Рейтинґ» довело, що кожен третій українець у випадку повномасштабного вторгнення Росії готовий взяти зброю в руки і піти захищати свою країну. Про що це свідчить?
— Про те, що ми виросли, стали більш зрілими, зрозуміли, що держава — це не просто ситуація, в якій ми опинилися. Наша держава — це моє життя, іншого в мене немає. Події, які відбуваються в Росії чи Білорусі, чи ті ж громадяни Білорусі, які приїжджають в Україну шукати притулку, вказують, що нам є що захищати. Люди, які бояться щось захищати, бути собою, поважати себе, чекають, коли держава надасть їм права, все ще є. Але зміни неминучі, питання лише — у якому напрямку. Тому маємо взяти ініціативу до своїх рук і виховувати нове покоління. Воно не народиться, його треба виплекати.
Розмовляла Ольга Кириленко, УП

Як повідомляв «Міст», капеланів в Україні прирівняли до військовослужбовців.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply