Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 17, 2021

Олеся Островська-Люта: «Ми живемо за законами суспільства 1950-х»

Автор:

|

Січень 20, 2021

|

Рубрика:

Олеся Островська-Люта: «Ми живемо за законами суспільства 1950-х»

Олеся Островська-Люта, директорка «Мистецького арсеналу» в Києві, розповіла про больові точки української культури.

Культура фінансово неприваблива
— Усі роки незалежності говорять про основну проблему культури — брак фінансування. Це справді так?
— Коли почав діяти Український культурний фонд (2017), у культурному середовищі побутував такий жарт: у нас більше грошей, ніж культури. Гроші, безумовно, потрібні. Культура, як і наука, коштує дорого. Зокрема, це престиж на міжнародній арені, ідентичність. Але ми живемо зі законами, створеними для суспільства середини 1950-х, для тоталітарної, постсталінської чи пізньосталінської країни. Є маса регулювання, що походить із 1930-х рр. І це геть не відповідає тому, яким є суспільство сьогодні. Настільки невідповідне, ніби ми замість шапки одягаємо черевик. Але зміна законодавства потребує дуже копіткої, тривалої роботи, щоб не закласти наступних глибоких конфліктів усередині суспільства.
— Ми говоримо зараз про законодавчі зміни?
— Це лише одна проблема. Але вона дуже комплексна і не формальна. Це проблема перегляду суспільних норм, які не збігаються з життям суспільства. Друга проблема — сам ринок праці у сфері культури. Він дуже довгий час був не надто привабливим через низьку оплату (знову повертаємося до грошей). Низька оплата, нераціональні вимоги. Коли ми намагалися внести зміни в класифікатор професій, з’ясувалося, що там є такий фах, як гіпнотизер, але немає такої професії, як модератор круглого столу. Тому модератору неможливо офіційно заплатити, хіба видати його за гіпнотизера. Тому немає ні кваліфікованих кадрів, ні талановитих людей на посадах, або їх недостатньо. Цей ринок праці фінансово непривабливий.
— За 5 тис. грн не дуже попрацюєш у музеї…
— Також є великий прошарок людей, які достатньо кваліфіковані, але знецінені. Наприклад, старі (не за віком, а за досвідом) музейні працівники. Вони тримають музеї на собі. Тому ми не бачили колапсу музеїв і не бачили масштабних втрати музейних колекцій. Та з боку суспільства їхня праця непомітна і часто знецінена. А спробуй залучи нових людей, котрі наперед очікують знецінення.
— Чи в Україні якісна освітня підготовка кадрів з культури?
— Якщо у нас є якісна освіта для підготовки фахівців в ІТ-сфері, то мала б бути такою для будь-якої іншої сфери. Але ІТ — привабливий ринок праці, а культура — ні. Третя проблема — застаріла інфраструктура. Наші прекрасні музеї містяться в чудових пам’ятках архітектури, які перебувають у жахливому стані. За 100 років в Україні не збудували жодного музею, крім музею на Грушевського. Національний художній музей збудований на початку ХХ ст. ще до постання України навіть як частини СРСР. Музей Леніна, теперішній Український дім — зараз в аварійному стані, бо будувався одразу з порушенням норм — до конкретної дати. «Мистецький арсенал», Музей Майдану, Меморіальний центр Голодомору, Національний заповідник «Бабин Яр» — всі недобудовані.

Жодна культурна інституція не є самоокупною
— Але попри це, в Україні є дуже багато музеїв…
— Львів має дуже багато музеїв, це, можливо, найбільша концентрація музеїв в Україні, крім Києва. Але в інших містах — не так. Наприклад, у Донецьку до війни Художній музей був розташований на першому поверсі п’ятиповерхового будинку, у колишньому магазині килимів. Краєзнавчий музей був у колишній музичній школі. Тоді як у Львові справді багато музеїв, і це чудово, бо вони мають значення для всієї України. Скажімо, коли в «Арсеналі» робили виставку про культуру Японії, вгадайте, де знайшли найцікавіші предмети?
— У Львівському історичному музеї?
— А також у Львівському етнографічному музеї. Але коли ми подивимося на найуспішніші фінансові інституції культури — жодна з них не є самоокупною. Ні Лувр, найвідвідуваніший музей світу, ні Британський музей. Всі вони мають дотації від уряду і від донорів. Тож очікувати від українських інституцій культури, що вони будуть фінансово успішними, означає штовхати їх у сферу популярної культури.
— Кіч у його найгіршому розумінні…
— Боюся, що це може бути наслідком, адже це призведе до швидких тактичних рішень — потрібен натовп людей, котрі куплять квитки. А як залучають дітей: спершу вони приходять із батьками або зі шкільним класом. І це великий виклик для українських інституцій культури.
— У мене дуже жахливі спогади про шкільні екскурсії…
— У всіх такі. Це репресивний дискомфортний досвід, якого не хочеться повторювати. Тому мають навчитися, що треба бути приязним простором. Це дуже складно, бо це не частина наших суспільних навичок. В «Арсеналі» ми маємо медіаторів — це люди, котрі працюють на виставці, щоб трішки розказати про неї відвідувачам. Їхнє завдання — підійти та запитати: чи ви хотіли б, щоб я розповів вам про цю роботу? У більшості випадків люди цього не люблять, відчувають це як тиск, бо треба робити зусилля, треба спілкуватися з кимось незнайомим. Але якщо буде екскурсія, можна просто слухати.
— Аудіогід?
— Ми щойно цього року запровадили аудіогіди і ще не маємо достатньо статистики. Хоча я закохана в наш аудіогід, але не знаю, чи як його сприймають наші відвідувачі. Ця спонтанна приязність — дуже важкі навички для українців. Це одна з причин, чому досвід такий тяжкий. Друга причина — наша школа. Культура взаємодії в школах також дуже репресивна. Вчитель змушує 30 бевзів щось робити. І діти знають, що їх змушують —культура як форма тиску. Це щось неприємне, що вони мають зробити. Навіть якщо в музеї буде чудово, той факт, що вони змушені, нівелює все. 2017 року ми мали дві великі виставки: «Музей новин» і виставку Олександра Гнилицького. Люди могли відвідати їх за одним квитком. І на виставці художника вони поводилися нетипово — торкалися усіх картин. Деякі картини треба було реставрувати після цього. Виставка «Музей новин» мала багато реклами на телебаченні. Це привело в «Арсенал» багато людей, котрі зазвичай в музеї не ходять. А нова публіка має інші моделі поведінки. Я була зі своєю донькою, їй було тоді років 12-13. І вона мені каже: «Ти розумієш, що в «Арсеналі» все не виглядає, як у музеї, люди думають, що вони в торговому центрі». У нас є відділ досвіду відвідувачів. Їхнє завдання — дивитись на все очима відвідувачів, і це — секрет «Книжкового арсеналу». «Книжковий арсенал» — це радісне занурення. Людина може поводитися як фланер, хтось бачить тут книжки, тут виставку, тут читання, тут концерт, а там багато знайомих, які обіймаються. Чому локдаун — такий великий виклик для книжкового ярмарку? Бо Інтернет не дозволяє пережити цієї насолоди, це інший досвід. А якщо немає цієї насолоди, немає й сенсу.

Культура — двосічний меч
— Дуже важливе питання для українського суспільства, що перебуває у війні, — культура і пропаганда. Наскільки ці речі сумісні чи несумісні?
— Культура — двосічний меч. Вона може згуртувати, об’єднувати — ми досі любимо українські повстанські пісні, вони написані саме для цього. Також вона може стигматизувати, роз’єднувати та проклинати — тими ж піснями й іншими літературними творами.
— А ми можемо ми ставити культуру в позицію протиборства з кимось?
— Ні, що це не може бути основою державної політики. Культура є простором розвитку, а не зброї. Поет може написати дуже запальний, войовничий вірш. Але це не предмет регулювання, це питання політики, а не творчості. А регулювання творчості називається цензурою.
— Українська культура цікава за межами України?
— У чомусь цікава, у чомусь — ні.
— Що ми як держава робимо для того, аби культура була цікавою?
— Щоб наша культура стала цікавою назовні, вона повинна бути цікавою всередині.
— Через Український інститут?
— Український інститут має трохи іншу місію: з одного боку, стимулює те, що відбувається всередині й виробляється всередині, але водночас розповідає про ці процеси назовні.
— Український авангард 1920-х рр. має спричинити шалену цікавість?
— Треба також розуміти, що в світі є маса всього цікавого і ми не зробимо якогось перевороту. А чи викличе у мене надзвичайний захват албанський авангард 1920-х рр.? Якби я побачила виставку, то, може, було б цікаво, але щоб я в черзі стояла, то ні. Світ дуже розмаїтий і цікавий. Тому важливо знайти інституції, з якими цікаво працювати назовні, які вже вміють розмовляти зі своїми аудиторіями. Тоді не доведеться вчитися з ними розмовляти. Але ми точно більше культурно присутні на міжнародній мапі, ніж десять років тому. Адже раніше це були індивідуальні митці, запрошені за чиїсь гроші до участі в чиїхось подіях. Тепер це змінилося.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply