Новини для українців всього свту

Tuesday, May. 11, 2021

Олесь Янчук: «Намолене місце не продається»

Автор:

|

Листопад 03, 2016

|

Рубрика:

Олесь Янчук: «Намолене місце не продається»

Олесь Янчук

Свій 60-річний ювілей відсвяткував Олесь Янчук, найсміливіший режисер українського кіно. Адже він першим показав на великому екрані страшну правду нашої історії. Його фільм «Голод-33» був створений задовго до того, як в Україні вшанували жертв Голодомору на державному рівні. А стрічки «Залізна сотня», «Нескорений» та «Атентант. Осіннє вбивство в Мюнхені» розповіли про трагічну долю бійців УПА та боротьбу патріотів за нашу державу, що опинилася поміж двох аґресорів — гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР.
— Держкіно профінансувало зйомки вашого нового фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри». Про що саме ця стрічка?
— Події фільму присвячені короткому періоду, коли в Україні була проголошена народна республіка. Не випадково виникла й назва «Таємний щоденник». Завдяки цьому конструкція сценарію збудована так, що ми маємо змогу переноситися в різні історичні періоди. Починається фільм з паризької еміґрації Петлюри, що тривала з 1924-го до травня 1926 року, коли в травні кремлівський агент Самуїл Шварцбард його застрелив. У стрічці будуть винятково українські артисти.
— Такий щоденник був насправді?
— Ми його вигадали, але він цілком міг бути, адже Петлюра добре володів епістолярним жанром.
— Де відбуватимуться зйомки фільму?
— Переважно в Україні, хоча заплановані й кілька знімальних днів у Парижі.
— Фільм історичний, отже матимете нагоду скористатися реквізитом з кіностудії?
— Так, у наших фондах зберігається понад 100 тис. одиниць одягу, тож все, що можливо, використаємо, але дещо потрібно буде й пошити, особливо для головних героїв.
— Ви постійно висвітлюєте в своїх роботах «білі плями» вітчизняної історії. Як знаходите теми, адже чимало з тих подій були відомі лише історикам?
— Моя мама — вчителька історії. Тому мене з дитинства цікавили події давнини, про які вона мені розповідала. Ми майже півстоліття перебували у специфічному режимі існування. Радянська окупація України спаплюжила всі процеси, які відбувалися в нашій державі. Комуністи приховували від нас сторінки правдивої української історії. Зі Симона Петлюри, про якого зніматимемо фільм, зробили погромника, ворога народу та злочинця. Хоча це абсолютно не відповідає дійсності.
— Чим керуєтеся при виборі героїв фільму, бо в усіх ваших роботах персонажі наче приречені фатумом на страждання і загибель?
— Коли ми робили стрічку «Нескорений» про долю Романа Шухевича, то чудово знали, що там трагічний фінал. І в бійців «Залізної сотні» — також. Так історично склалися обставини, а нам було важливо розповісти про це у фільмі.
— Вам дали 130 млн грн на реконструкцію Національної кіностудії імені Довженка. Їх уже освоїли?
— Ми їх навіть не отримали, хоча й подали план реорганізації кіностудії. Згідно з указом, який підписав ще Леонід Кучма 1994 року, національна кіностудія має підтримуватися державою. Ми ж маємо величезні надбання! Крім костюмів, тут є старі авто, яким по 50-70 років, і вони всі на ходу. Нещодавно одна британська кіногрупа знімала в Україні історичний фільм «Вбити Сталіна». Вони орендували у нас ретро-машини і дуже раділи, що їм не потрібно було привозити цю техніку зі собою. Також маємо понад тисячу одиниць різноманітної зброї. Ці надбання не можуть просто лежати на підлозі, а мають зберігатися відповідним чином. Кіностудія опікується й павільйонами, де знімалися легендарні фільми. Це — специфічні приміщення, які потрібно ремонтувати й утримувати. Але зараз студія не отримує жодної фінансової підтримки з боку держави. І мене це дуже дивує.
— Хто ж вас поставив у такі умови?
— Ми підлягаємо Міністерству культури, де гроші на кіновиробництво розподіляються Державною агенцією з питань кіно. Ми до них звертаємося, як і всі інші приватні студії. Коли я був незалежним продюсером і шукав кошти на фільми, то лише раз звернувся з проханням про фінансування до міністерства, коли створював стрічку «Владика Андрей», бо не зміг зібрати сам всю суму. Був дуже вдячний за підтримку. Я бачив реакцію на свою роботу людей не тільки в Україні, а й за кордоном, де фільм демонстрували на різних кінофестивалях — в Іспанії, Польщі, США, Канаді, Росії, Австралії. Усюди публіка була зворушена. На все інше я знаходив недержавне фінансування.
— Після заборони в українському прокаті російського кіно у кіностудії з’явилися замовлення на продукцію для телебачення?
— Та де там, більше того — кілька років тому студію хотіли штучно довести до банкрутства: все що студія подавала на конкурси сценаріїв, Держкіно відхиляло. Нам казали, що всі сценарії — нецікаві.
— У вас біля центрального павільйону стоять машини телеканалу «1+1». Вони тут свої серіали знімають?
— Ні, тільки шоу. І ми радіємо, що вони приходять за послугами: хоч якась фінансова підтримка для студії. Раніше тут вирувало справжнє життя — щороку знімалося 12 повнометражних фільмів і 18-20 телевізійних. Тоді тут вільного місця не було, всі павільйони були розписані по годинах. Але за 25 років незалежної України ситуація змінилася на гірше, бо в державі не було відповідного ставлення до національного кінематографа: бракувало розуміння, що кіно — велика сила, яка психологічно й ідеологічно впливає на людей. Якби у нас були фільми в належній кількості, то зовсім іншим було б і сьогодення. Адже українську історію можна було б показати у великій кількості патріотичних серіалів. Тепер люди не ходять у кіно так масово, як колись. Бо квитки недешеві, і кінотеатрів небагато — трохи більше 400 на всю Україну. Тому «Таємний щоденник Симона Петлюри» робимо як фільм для прокату, так і як серіал.
— Крім безгрошів’я, що заважає українському кіно звестися на ноги?
— Легше сказати, що не заважає…
— А чи не можна скористатися досвідом того ж «Мосфільму». Як там вдалося підняти студію?
— Та студія теж була в дуже поганому становищі. Однак уряд Росії дав на модернізацію кінофабрики 154 млн USD. Не на створення фільмів, а на модернізацію! А це — нова апаратура, відповідні технології, словом, уся технічна база. І зараз «Мосфільм» уже гроші з бюджету не отримує, бо має на чому заробляти. А про довженківську кіностудію держава просто забула. Я вже два роки проводжу тут екскурсії високим чиновникам. Всі кажуть, що студію потрібно підтримувати, однак діло не йде.
— Можливо, вас так примушують продати студію в центрі міста та переїхати на територію області?
— Таке вже не раз пропонували. Мовляв, тут така дорога земля. Та я відповів, що на території Києво-Печерської лаври земля ще дорожча. У нас унікальна історія, місце, освячене найвідомішими митцями, яблуневий сад Довженка. Яка тут надзвичайна енергетика! Такого не купиш і не побудуєш знову, бо на це потрібен час, роки творчості, пошуку та мистецького страждання. Намолене місце не продається.
— Зараз на кіностудії є молоді режисери?
— А куди вони прийдуть? Ми подали 14 проектів на фінансування Держкіно, відбирали сценарії, а комісія Держкіно має той самий склад, що й раніше. Її члени працюють вже не один рік, і нас вони не підтримують. До того ж, не розумію, чому на першому етапі голосування за фільми відбір відбувається таємно. Адже йдеться про гроші платників податків. Це має бути абсолютно прозоре голосування. І тоді будемо бачити, хто за що голосує.
Розмовляли Ліліана Фесенко та Людмила Українка, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply