Новини для українців всього свту

Saturday, Apr. 17, 2021

Олексій Тритенко: «Свій творчий шлях я почав четвертому класі»

Автор:

|

Березень 10, 2021

|

Рубрика:

Олексій Тритенко: «Свій творчий шлях я почав четвертому класі»
Олексій Тритенко

Його називають актором широкого жанру. Без нього важко уявити гумористичний проєкт «Коли ми вдома», і водночас він виконав одну з головних ролей у драматичному фільмі Ахтема Сеїтаблаєва «Хайтарма». Зараз в актора гаряча пора, бо саме тривають зйомки у фільмі «Я-Ніна» — про землячку Олексія Тритенка, телевізійну ведучу Яніну Соколову, котра переборола рак. У майбутній стрічці Олексій грає роль чоловіка головної героїні.

Зовсім різні світи
— У чому ви, як риба у воді, у комедії чи драмі?
— Почуваюся, як риба у воді, у кожній роботі. І це не високі слова, а щира правда. Бо давно звик працювати чи то у театрі, чи то на знімальному майданчику з повною віддачею. Бо це те, що я найкраще вмію робити — бути актором. І дякую Всевишньому за те, що моє гобі стало роботою.
— Одним із останніх знакових фільмів були «Крути 1918». Що було для вас найважчим у цій стрічці?
— Мабуть, випробування молодими акторами. Різність поколінь, коли намагаєшся сконцентруватися на роботі, а у них зовсім інші вподобання, інші цілі. Розумію, що всьому свій час — прийде час, і вони також будуть занурюватися у роботу з повною віддачею. Тяжко було усвідомити і пережити у фільмі усю ту велич траґедії, що сталася 1918 року, велич самопожертви молодих людей. Для мене історія цікава. Зрадів, коли режисер Олексій Шапарєв запросив мене у цю роботу. Спершу мені пропонували роль 62-річного генерала, робили проби, але режисер поглянув і сказав: «Очі молоді». І запропонував роль Аверкія Гончаренка. Вже після того, як ми зняли весь матеріал, Олексій сказав, що є аудіозаписи розмови Гончаренка. Вдячний режисерові, що не дав мені ці записи слу­хати перед зйомками, а після, щоб я не мав можливості порівнювати себе з Гончаренком і не намагався повторити його.
— Ви актор театру і кіно. Що вам ближче — театральна сцена чи знімальний майданчик?
— Якщо зможу відповісти на це запитання, то, мабуть, певною мірою закінчуся як актор. Бо театр і кіно — зовсім різні світи. На сцені у тебе немає дублів, виходиш і за дві-три години маєш зробити все, аби глядач вийшов не лише задоволений, а й переосмислений. Щоб глядач задумався і над своїм власним існуванням, і над тим, що його оточує. Звісно, той самий посил є і в кіно. Але там інша форма. Глядач у тебе сидить практично біля очей, і там ти не зможеш ввести його в оману художнім висловом. Що таке кіно? Це майже документальна річ, просто вона має художній напрямок. Але це дуже близько до очей, і актор має бути абсолютно щирим і, якщо Бог дав, професійним.

Не пропускав лекцій і добре вчився
— Ви ще й режисер. Зняли фільм «Листи до батька». Це автобіографічна стрічка? Бачите себе режисером у наступних стрічках?
— Це не автобіографічний фільм, але виник на основі моїх власних відчуттів. Ось до прикладу. Зателефонував батькові, погомонів із ним дві-три хвилини, і тато каже: «Ну, все. Даю маму. До зв’язку». А потім балакаю з мамою аж цілих пів години. І коли поклав слухавку, думаю: чого ж я так мало поспілкувався з татом? Тато розуміє, що у дітей мало часу, і йому достатньо почути, що у дитини все гаразд, а мама більше хоче знати про свою дитину, вона насолоджується голосом свого сина чи доньки. І після цього наступного дня я набрав батька, і ми близько трьох годин з ним спілкувалися. Після цього вирішив написати синопсис, який вклався у три новели, кожна з яких передає той сум чи ту недосказаність, які часто є у стосунках між батьками та дітьми. Головний меседж цієї роботи — зателефонуйте батькам. Для цього не треба багато часу.
— Із дитинства мріяли стати актором?
— До четвертого класу, та й після четвертого, я був не завжди «пай-хлопчиком». Був більшим за зростом від своїх однолітків і фізично дужчим. Це провокувало мене бути «гадом», але не покидьком. У четвертому класі моя класна керівниця, вчителька української мови та літератури Валентина Войчук, дала мені ту путівку у життя, й я став тим, ким є сьогодні. У нас був відкритий урок. Валентина Миколаївна попросила, щоб я зіграв Голохвастова. Так сталося, що свій творчий шлях я почав у четвертому класі й одразу з головної ролі. І мені це страшенно сподобалося. Мені тоді було років десять. Тож я вже майже 30 років займаюся мистецтвом. Потім почав відвідувати Палац культури у Запоріжжі, де займався у драматичному гуртку. Тому питання, куди вступати, навіть і не стояло. І лише коли закінчував театральний, за два дні до отримання диплома раптом мене осінило: «Це що, я справді буду актором? І зароблятиму цим на життя?». І був такий щасливий. Поїхав до Одеси, мене взяли у російський театр, а потім доля привела мене на Лівий берег Дніпра у театр до Едуарда Митницького. У мене було багато викладачів, котрі вкладали у мене душу і своє вміння, щоб я сьогодні став тим, ким є. Але саме Едуард Маркович повірив у мене найбільше. Якось я його запитав: «Як ви могли мене взяти — такого, яким я до вас прийшов?». Я особисто себе тоді до театру б не взяв. Едуард Маркович засміявся і сказав: «Я відчував, що у тобі є талант».
— Батьки не відмовляли, коли почули, що йдете «в артисти»?
— Мою долю вирішували на сімейній раді. Мама, здається, мріяла, щоб я вступав на міжнародні відносини, старший брат рекомендував стати бухгалтером, і тільки батько після тривалої суперечки сказав: «А може, ми в Олексія запитаємо, що він сам хоче?». І тут я сказав, що буду актором. Вони щиро сміялися, казали, що буду бухгалтером. Коли приїхали в Дніпро у справах, я захопив зі собою документи. Ми йшли повз театральний (а я добре знав, де цей інститут), попросив, щоб ми про всяк випадок зайшли. Я не відразу став студентом, тобто мене прийняли, але цілий рік я був лише кандидатом у студенти, коли мені олівцем ставили оцінки. З курсом складав іспити, а на другий курс мене вже зарахували разом із усіма. Я був вільним слухачем із перспективою подальшого навчання. Але так хотів стати актором, що не пропускав лекцій і добре вчився.

Це була магія!
— Який був найдраматичніший випадок у вашій творчій кар’єрі?
— Втрата колег. Особливо тих, кому ще зарано було покидати цей світ. Дуже важко у таких випадках повертатися до роботи. Одним із таких надзвичайних друзів для мене був Віталик Лінецький — геніальна людина. До прикладу, у нього була вистава, яка вже йшла десять років, і цю виставу завершував його монолог. Так от, усі колеги збиралися заздалегідь, аби з-за куліс побачити, як він робить цю сцену. І так тривало десять років по­спіль, і щоразу всі дивувалися, як він це робить. Це була магія!
— Чи були у вас ролі, які докорінно змінили ваше життя?
— Авжеж, були, але це театральні ролі. Бо у театрі довший процес занурення. У 26-річному віці я зіграв Ричарда ІІІ у шекспірівській п’єсі. Це була одна з таких ролей, яка, власне, докорінно змінила і мої погляди, і моє життя. Для мене ця роль була найважчим творчим випробуванням. Вдячний режисерові вистави Андрієві Білоусу, котрий згодом став художнім керівником Молодого театру, де я тепер служу. Не кожен може довірити 26-річному хлопцеві зіграти Ричарда ІІІ, бо ж цю роль, здебільшого, доручають метрам, котрі мають досвід близько 50 років. Актори тоді радили Андрієві: «Міняй його, поки не пізно», та я і сам розумів, що не дуже добре граю цю роль, але Андрій мене всіляко підтримував. А за три тижні до прем’єри був прорив — я, нарешті, відчув свого персонажа. Став свідомішим, обізнанішим. Бо знаєте, коли ми закінчуємо театральний, всім нам здається, що ми всі — генії. Навіть хтось колись пожартував, що це КЗС (кладовище загублених самолюбців). Як тільки я прийшов до театру, то зрозумів, що абсолютно нічого не вмію, нічого не розумію. І лише досвід і старання дадуть свій результат. Скільки років набував досвіду — і охоронців у масовці грав у кіно, і був щасливим, коли отримав роль охоронця Колі.
— Більшість акторів — забобонні. А ви?
— Розкажу, що колись вигадав, хоча насправді всім розповідав, що цього мене навчила одна мудра людина. Є такий забобон: коли текст ролі падає, актор має сісти на ці сторінки та підняти їх разом зі собою. Щоб не втратити роль або щоб не зіграти її погано. І я сказав, що то недобре — сідати сідницями на мистецтво. Пригадую, у мене був момент, коли я ще працював у Театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра. Там було дев’ять сходинок. Я собі вигадав, що на сцену я маю заходити з правої ноги. Все собі полічив. Але той забобон зник рівно тієї миті, коли я запізнювався, забіг на сцену, почав грати виставу. Посередині вистави подумав: «Господи, я ж забув вийти з правої ноги!». Виставу відіграв добре. Забобон відпав, бо збагнув: нема часу займатися дурницями та лічити ті сходинки.
— Увесь світ переживає карантин. Чим займаєтеся зараз? Можливо, відкрили у собі нове гобі?
— Я, мабуть, як і всі, повзав по стінах, з’їжджаючи з глузду. Не знав, де себе реалізувати. Спершу думав, що це час переосмислити усе своє життя, винайти щось нове. Але карантин тривав і тривав. Для моєї професії це було вбивство. Вперше за 30 літ творчості задумався, чи правильний вибір професії зробив? Як свідчить практика, треба було йти стоматологом, бо зуби завжди будуть хворіти (сміється), або вчитися на перукаря. Бо кілька днів шукав, де можна підстригтися. І це була справжня проблема.
Розмовляла Галина Ярема, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online