Новини для українців всього свту

Saturday, Jan. 22, 2022

Олексій Нікітін: «Люди допомагали євреям, знаючи, що їм не буде за це ні допомоги, ні нагороди»

Автор:

|

Грудень 10, 2021

|

Рубрика:

Олексій Нікітін: «Люди допомагали євреям, знаючи, що їм не буде за це ні допомоги, ні нагороди»
Олексій Нікітін

Олексій Нікітін — видатний український письменник, народився й мешкає в Києві. За освітою він — фізик, літературною діяльністю займається з 1990 року. Його книги перекладали та видавали англійською, італійською та французькою мовами. В останньому його романі «Бат-Амі» описується історія київської українсько-єврейської родини напередодні та під час Другої світової війни.
— Я почав читати ваш роман, і мені здалося, що я це вже раніше читав у Бикова, Сімонова, Некрасова, Гончара. Але з другого розділу мені відкрилася зовсім інша, оригінальна книга. Цей ефект оманливого пізнавання створений навмисне, чи сам матеріал підштовхнув вас до такого художнього рішення?
— Так сталося, бо книга ґрунтується на документах, частина увійшла до тексту роману, частина залишилася за кадром. З того, що не увійшло, є два рядки зі свідчень головного героя, які він давав НКВС — 22 листопада перейшов лінію фронту в Первомайську та 24-го був у Ворошиловграді, сучасному Луганську. Від Первомайська до Ворошиловграда — понад 100 км. На всю цю подорож він витратив три дні. За ці три дні його мали допитати, зробити для себе висновки, що з ним робити, плюс він мав іще фізично пройти ці 100 км. На допиті вирішують, що його можна відпустити у Ворошиловград. Чому? Мала бути причина. І я як письменник мав її знайти.
— Персонажі роману існували реально?
— На форзаці книжки є світлини автентичних документів. Все взято звідти — з протоколів допитів, особистої справи. Із тих архівів, які Служба безпеки України (СБУ) зараз розсекретила. Усі ключові персонажі та ключові події роману — не вигадані.
— Зараз тема Другої світової війни є дуже актуальною. Навіть Джо Байден сказав, що битва проти коронавірусу — найважливіша для американців після неї. Що вас привабило у цій темі?
— Розумію, чим викликана сьогоднішня актуальність військової теми, але для мене вона відіграла другорядну роль. Друга світова війна — за всієї величезної кількості книжок, в українській літературі не розказана. З цензурних причин, політичних. У нас величезна біла пляма замість цієї теми. Німці, американці, французи працювали з темою всю другу половину ХХ ст. А радянська література, й українська зокрема, займалася чим завгодно — фальсифікацією, героїзацією, але не розробкою цієї найважливішої теми. Не було ні усвідомлення, ні аналізу того, що сталося. Зараз начебто можна і треба про це розповідати, але вже відійшло покоління, яке знало про це, але ми їх пам’ятаємо. Як вони розмовляли, з чого сміялися, що згадували. Ми пам’ятаємо, що вони вважали для себе важливим. А з іншого боку, відкрилися архіви, відкрився доступ до документів. Вони дають змогу подивитися на події без фільтрів. Відкриття архівів СБУ — це і стимул, і ресурс. Мені навіть здається, що моє покоління — останнє, яке може писати про війну. Якби я мав лише документи і не мав пам’яті, не думаю, що я взявся б за роман. Відчуття матеріалу для мене дуже важливе. Пам’ять про людей воєнного покоління, про їхню фактуру дає мені впевненість, що я не сфальшую.
— Тобто було важливо реконструювати той час?
— Не тільки. У нас склалася певна ситуація з участю українців у Другій світовій війні в очах американців та європейців. Радянські спецслужби поширювали різні міти про нашу роль у війні, щоб, до прикладу, завадити спільній роботі українських та єврейських еміґрантських організацій у США та Канаді. Десь з’являлися документи, на основі яких робили потрібні висновки. Приміром, Джон Дем’янюка за якимось документами вважали «Іваном Грозним» із Треблінки, а потім, під час судового процесу в Ізраїлі, виявилося, що це не він. Спецслужби СРСР вели певну роботу щодо формування образу українців у Другій світовій війні. І коли я читаю якісь сучасні книжки про війну, то бачу в них сліди цієї роботи. Там є дві великі сили, нацисти та комуністи, й є умовні «дрібні біси» — хорвати, поляки, українці. І що відбувалося насправді, нікого не цікавить. Показати життя українців в окупації — як вони взаємодіяли з євреями, на які небезпеки наражалися — це й була моя мета. Мій герой Гольдінов — єврей, потрапив у полон, і, либонь, серед полонених були люди, які знали, хто він такий, але ніхто його не видав. Він утік із табору, до Первомайська — не одна сотня кілометрів. Ішов не в пустелі, ішов Україною, і люди його приймали в себе, годували, хоча знали, чим їм загрожує така гостинність, але все одно допомагали. Люди, які допомагали євреям, в очах нацистів зрівнювалися з ними, але ж вони не знали, що окупація триватиме два роки, була ймовірність, що це назавжди. Вони ризикували, знаючи, що їм не буде за це ні ніякої допомоги, нагороди, нічого. Їх просто вб’ють. Ба більше, і після повернення Червоної армії жодної мови про моральну чи матеріальну подяку не було. Це почалося вже у 1980-х для тих, хто вижив.
— Які у вас були джерела натхнення під час відтворення побуту й атмосфери тієї епохи?
— Центральне місце в романі посідає Київ і київський світ спорту. Під час війни цей світ був майже повністю зруйнований. Після війни все почали зводити наново. Залишилося дуже мало людей, які щось знали та пам’ятали. Є фахівці, києвознавці, але так, щоби хтось схопив за руку і сказав — не так все було, такого вже не зустрінеш, немає. Хрещатик, Поділ, Печерськ я добре пам’ятаю з другої половини 1970-х. І бачу, як Київ змінився відтоді, і розумію приблизно, наскільки він міг змінитися зі 1940-х.
— Не можу назвати Гольдінова головним героєм роману в класичному сенсі, все ж оповідь ведеться від імені кількох персонажів…
— Найважливішим і найскладнішим для мене було перебування Гольдінова в окупації. Там був ширший простір свободи волі. Все ж армія чи табір — простори регламентовані. Я працював із документами, і кожен прочитаний документ дещо зрушував мій кут зору. Тобто є наше уявлення про подію, а є якась зафіксована реальність. Наприклад, сержант держбезпеки пише: «Ішов наш наступ, у цей час селяни переходили лінію фронту, одні йшли туди, інші назад». Тобто це зовсім інша оптика, об’ємна, гостра, жива, трошки абсурдна, не до кінця осмислена.
— Наскільки, на вашу думку, вивчена Друга світова війна?
— На Заході, безумовно, більше, у нас — майже ні. Важливо збагнути, що насправді тут відбувалося, бо, приміром, багато місць, де розстрілювали євреїв, у нашій колективній пам’яті — це місця розстрілу радянських людей. Наступи, втрати, колаборація — нічого цього не вивчено. Хоча в порівнянні з Першою світовою Друга вивчена непогано, та й у порівнянні з Громадянською війною також. Але величезний пласт незрозумілого, невивченого є, і, мабуть, вивченою ця війна вже ніколи не буде.
— У чому сенс у сучасному світі писати роман?
— Мені взагалі здається, що писати роман — це єдина річ, яку варто робити в сучасному світі. Можливо, ще знімати кіно, але це дуже тендітне та витратне заняття. У кіно дуже багато людей задіяні. А тут ти єдиний і все залежить від тебе. Від досвіду, знань, від майстерності. Роман — це те, що я можу зробити. Більше нічого, що залежало б від мене, насправді зробити не можу. Ніяк інакше донести до людей своє бачення історії України, Києва, життя, сучасності не можу.
Розмовляв Микита Григоров, Zaxid.net

Як повідомляв «Міст», уперше відзначили День пам’яті тих, хто рятували євреїв.

About Author

Meest-Online