Новини для українців всього свту

Sunday, Jul. 25, 2021

Олександр Савчук: «Треба створювати українське середовище та контент»

Автор:

|

Липень 18, 2021

|

Рубрика:

Олександр Савчук: «Треба створювати українське середовище та контент»
Олександр Савчук

Олександр Савчук відомий у Харкові та за його межами засновник і редактор іменного видавництва, що спеціалізується на культурологічній літературі. Також він — співзасновник славнозвісної «Літературної резиденції «Слово».

Український контекст допоміг знайти себе
— Чому ви покинули музейну роботу?
— Півтора року працював на цій посаді. Це робота, якій треба віддавати всі сили, там треба жити. І хоча була певна амбіція, бо ж музей національного рівня, це було не те, що мене цікавило.
— А як випускник технічного університету прийшов до видавничої справи?
— Я навчався в Національному політехнічному університеті «Харківський політехнічний інститут» (ХПІ) за спеціальністю «танкобудування». І потрапив у середовище науковців, що існувало завдяки Михайлу Красикову (відомий краєзнавець, фольклорист, літературознавець, поет, професор кафедри українознавства, культурології й історії науки. — Авт.). Часто про якісь гуртки, на які приходять по десять осіб, скептично кажуть, що це такі собі «бульбашки», нікому не потрібні. А насправді це той контекст, який комусь, зокрема, мені, допоміг знайти себе. Я вступав до ХПІ, не знаючи чого хочу. Певний час вважав, що піду на завод, де будуть танки, почну працювати, і тоді точно стане ясно, навіщо ж я математику вчу, і все зміниться. Потім вступив до аспірантури в Харківському університеті ім. Каразіна на філософію. Моя робота, присвячена слобідському кобзарству, завдяки використанню філософської та культурологічної методології, вийшла нестандартною. Після захисту залишився працювати на кафедрі філософії й паралельно в музеї в Сковородинівці.
— А власну справу як почали?
— Історія з книжками в мене давніша за аспірантуру. Влітку 2003 року працював у друкарні. Побачив технологічний процес видавничої справи. 2005-го вийшли перші книжки, де я був редактором, упорядником, але, по суті, виконав усю підготовчу роботу.
— У якомусь харківському видавництві?
— Це була співпраця з підприємством «Атос», яке займалося будівельними матеріалами і чомусь вирішило видавати книжки. Це була любов керівника до літератури, іміджевий і маркетинговий хід одночасно. Я організував однойменне видавництво і працював з ними впродовж п’яти років. В «Атосі» вийшло кілька видань, які мені дуже важливі. Це «Пісні Слобідської України», унікальна на той час книга — горизонтального формату з прикріпленим усередині диском. На ньому були розшифровки пісень, які записала етнографиня Ларися Новикова. Потім вийшла книга, упорядкована Михайлом Красиковим, «Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України. Вибрані праці» Миколи Сумцова. І було перше видання праць Стефана Таранушенка. 2011 року його праця стала першою книгою вже мого власного видавництва. Так я поступово прийшов до самостійної справи.

Фахівців багато, та їх краще не чіпати
— 2020-го ви отримали ґран-прі Book Forum за книгу «Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута». Яскравий підсумок десяти років діяльності видавництва…
— А до того двічі ми були у десятці найкращих. Тепер маємо справжню відзнаку, а я завжди розумів, що етнографічні книжки, видані мінімальним накладом, не можуть бути прибутковими. Намагаємося просто утримуватися і продовжувати робити, що подобається.
— А ваші книжки фахівці купують?
— Мабуть, з видання спогадів Шевельова 2017 року я усвідомив, що ні. Фахівці все знають зі своєї теми, вони перенасичені, їх краще не займати. Так само наша серія про дерев’яну архітектуру. Вже п’ять книжок вийшло — одиниці примірників придбали справді фахівці.
— Можете назвати свої найуспішніші видання?
— У нас було близько 40 власних проєктів (це без урахування видань, які беремо в друк на замовлення, і за цей кошт також живемо). Якщо полічити всі витрати на підготовку книги, поїздки, музейну оплату за користування джерелами, то це все не дуже вкладається в бізнес-план. Змоги вкладатися в 500 примірників одразу ми не маємо, тому прогнозуємо таку кількість і потім додруковуємо по 50. Цей механізм дозволив вижити та розширювати перелік видань. Перша книжка, яка реально стала популярною, це «Музичні інструменти українського народу» Хоткевича. «Абетка» Нарбута — наш видавничий бестселер. Розійшлася така унікальна книжка, як «Дніпрові пороги» Дмитра Яворницького. Я довго не наважувався її видавати, бо праця здавалася специфічною. А Дніпро та Запоріжжя просто «розірвало» цією книгою. Це історія про створення ДніпроГЕСу і про ту красу, що затопили водосховищем. Тут і гордість, і екологічна катастрофа, і та Україна, яку ми втратили. «Студії з української етнографії й антропології» Федора Вовка — достатньо успішна книжка. Востаннє її видавали 1995-го, і це був, по суті, репринт 1928 року.
— Могли б назвати, приміром, десять знакових постатей із минулого і сучасного?
— З минулим набагато простіше: Олександр Потебня, Григорій Сковорода, Василь Кричевський, Гнат Хоткевич. І треба сказати, що працювати з ними легше, бо ти не відчуваєш якогось гніту «святості», як із Шевченком, Франком, Лесею Українкою. До тих постатей, які я назвав, ми приходимо через їхні справи. Бачимо результати і вже потім — логічно, органічно — звертаємося до постатей. Можливо, в школах не потрібно починати з біографій, прізвищ, із оцієї схеми народився — написав — помер.
— А зі сучасних?
— Ігор Юхновський, Сергій Жадан, Оксана Забужко. Мав можливість кілька разів із нею спілкуватися, робити екскурсію Харковом. Ще назву Людмилу Міляєву. Вона — прекрасний мистецтвознавець, займається бароко, переважно сакральним мистецтвом. Це просто глиба. Дивуєшся свіжості думки. Починаєш слухати і розумієш, наскільки мізерні твої знання з історії мистецтва.
— Хто ж цікавиться такою доволі специфічною літературою?
— Люди, які цікавляться Україною й україністикою. Які для себе в однієї чудової миті зрозуміли: те, що їм показували по телевізору або навчали в школі у радянській час, і те, що є насправді, — це дві різні України. Й ось ці люди шукають свою справжню історію, етнографію, справжню культуру. Бо автори, яких ми видаємо, були або репресовані, або їхні роботи не можна було до 1990-х років згадувати. Наші читачі — це переважно програмісти, медики, люди технічних спеціальностей, гуманітарії. Це часто люди, які непогано заробляють. Йдеться про навернення до українства людей середнього класу, людей бізнесу. Вони тут живуть і заробляють, тож хочуть розуміти, що це за країна така Україна.

Український Харків не помітний за місцевою владою
— Ви якось сказали, що шукаєте «українську Атлантиду». Вже видно її обриси?
— Ми, мабуть, цього не помітимо. Треба робити спеціальне дослідження, бути неупередженим. Це глобальне питання. Адже на усе затуляє політика та стратегія діяльності міської влади. Вона дуже видима, і багато людей цю владу справді підтримують. Якщо «Атлантида» і підіймається, то відбувається це непомітно. Розумію одне: треба робити, що можеш, принаймні, у своїй сфері й з тим рівнем впливу, який маєш. Діяти у підтримку українського контексту і контенту, створювати середовище, що в якийсь момент для когось спрацьовує. Мені дуже шкода харків’ян, у яких не було бабусі в селі. Виїздиш на 20 км в область і розумієш — це Україна, Слобожанщина, ні з чим цього не сплутаєш.
— Коли місто взагалі «доросте» до того, щоб вивчати історію, а не продовжувати вірити старій пропаґанді?
— Для Харкова єдиний варіант змін — проукраїнська місцева влада. Прийде людина, яка не буде такою категоричною, тоді можливий і вплив на маси. Бо харків’яни більше довіряють місцевим новинам, а не національним. Для багатьох колишній мер Геннадій Кернес був саме тією людиною, що «захистила» місто від «повальної українізації». І ми можемо побачити, як виконувач обов’язків мера спілкується лише російською мовою. Це не незнання української, а позиція. Це гра з виборцями. І продовження теми «буфера» між Києвом і Харковом, що міська влада захищає харків’ян. Найменше, що можна робити — це створення свого контенту. І методологічно це має бути подача, яка не викликає відрази. Бо часто-густо «професійні українці», «професійні патріоти» не залучають людей до спілкування, а навпаки — налаштовують ще більше проти, бо це виглядає аґресивно, негарго, з’являються якісь протиставлення.
— Як же посилити цю культурну колаборацію бізнесу та митців, музеїв?
— Треба робити з цього тренд. Забезпечені ж люди діляться своїм досвідом одне з одним. І людина думає: ага, Петро допомагає дитячому будинку чи якомусь музею, а що зробив я? Але це все прив’язано до світогляду. Необхідно мати сентимент — усвідомлення, що тут я залишаюся жити, хочу, щоб тут жили мої діти. От, власне, коли починаєш шукати свою Україну, тоді починаєш щось робити.
— Зараз на бандурі граєте?
— Від цього отримую задоволення. По-перше, ти краще почуваєшся, по-друге, спів — важлива умова для гармонійного існування, бо використовуєш ті різні тембри й тональності, які не потрібні при розмові. Для мене це спроба осягнути кобзарський феномен і ті психофізіологічні особливості, які дають спів і звучання інструментові.
Розмовляла Юлія Байрачна, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online