Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 2, 2022

Олександр Печериця: «Навіть вороги зрозуміли, що нас зламати неможливо»

Автор:

|

Вересень 15, 2022

|

Рубрика:

Олександр Печериця: «Навіть вороги зрозуміли, що нас зламати неможливо»
Олександр Печериця

40-річний Олександр Печериця, який із перших днів повномасштабної війни захищає Україну в Збройних силах України, брав участь в українсько-канадському фільмі «Гіркі жнива», а також серіалах «Століття Якова», «Сага» та «Кріпачка»
— У військкомат ви пішли 25 лютого. Яка була мотивація для такого швидкого рішення? Як його сприйняла дружина?
— Мотивація проста — я чоловік і захисник свого дому та своєї родини. Коли ворог був максимально близько і ніхто на той момент не знав, встоїть Київ, чи не встоїть, бо з усіх боків йшли на нас багатокілометрові ворожі російські колони. Треба було або чекати вдома, або спробувати щось зробити. А де краще знають, як це робити, як не у військкоматі? Ясна річ, я вагався, бо не військовий, до того не мав жодного військового досвіду. Утім подумав: напевне, можна копати шанці і підносити якесь каміння, бути водієм, роздавати їжу, якась робота обов’язково знайдеться. Я вистояв майже цілу добу в черзі, мене записали до підрозділу, видали зброю і з того часу я військовослужбовець.
— Що знали до того про Сили територіальної оборони?
— Я взагалі не знав ні про те, як влаштована армія; ні про те, хто в ній є, як що там працює. Дружині довго не казав про своє рішення. В мене маленька дитина, два рочки, вони поїхали з Києва ще за кілька днів до початку повномасштабної війни. Дякую Насті за її інтуїцію та розважливість. Бо ми сперечалися, я сумнівався в тому, чи варто з маленькою дитиною через всю Європу їй їхати до мами. До самого 24 числа не вірив, що Росія може напасти на Україну. 24 лютого я мав їхати на гастролі до Львова.
— У найгарячіший період поблизу Києва ваш підрозділ охороняв один із важливих об’єктів…
— Ми очікували, що буде наступ із Броварів, у Бобрик вже зайшли колони російської техніки, ми чекали прориву з Вишгорода. Я вже був тоді при зброї, ми несли бойове чергування. Майже не спали, по дві години стояли на чатах. Режим був, як конвеєр. Я вже не знав, котра година і яке число. Паралельно вивчали правила поводження зі зброєю, військовий статут, відвідували тактичні заняття. Пригадую, що весь час задумувався: Боже, що це зі мною сталося? Як змінилося моє життя? Було оманливе відчуття, що ось-ось і все повернеться як було. Потім російські війська змушені були відійти від Києва. Стало трішечки спокійніше, легше, ми перейшли на інший об’єкт, де були жорсткіші правила існування. Все геть секретно було.
— А потім була Харківщина. Там щось змінилося для вас?
— Спершу було дуже страшно, бо на Харківщині досі йдуть запеклі бої. На Київщині безпосередньої участі в боях наш підрозділ не брав, а на Харківщині вже сталися якісь бойові зіткнення.
— Якого віку у вашому підрозділі військові?
— У нас такий середнього віку підрозділ, 40-45 літ, є й старші.
— Відразу згуртування в єдину команду відбулося?
— На війні це одразу трапляється. В інших місцях і за інших обставин було б довше. Тут ти одразу маєш зрозуміти, кому можеш довіряти, хто у тебе за спиною, а хто попереду. Найміцніша дружба — саме в таких умовах, адже крім побратимів, у тебе нікого немає.
— Як сприйняли ваше рішення іти служити в театрі?
— Колеги, звісно, підтримують. З розумінням поставилися до вибору. Єдине, що я не сподівався, що все настільки затягнеться. Війна забирає у мене спілкування з родиною і мою професію. Боляче, що якийсь процес іде поза мною, прикро. Це також ціна, яку я плачу за те, щоб бути вільним.
— Чи треба українцям дистанціюватися від російської культури?
— Бувають різні розмови: і політичні, і гострі теми. Ми ж дивимося і слухаємо одні й ті ж новини, тих самих аналітиків знаємо. Вважаю, що є російські автори, а є світові. Але якщо говорити про російськомовні тексти, то від них треба дистанціюватися. Іде війна й усі засоби потрібно використовувати задля нашої перемоги. Що буде потім, побачимо опісля. Зараз треба зробити все, щоб якнайшвидше і якнайменшою ціною перемогти. Якщо закриття вистави російського автора — це ціна, яку треба заплатити, щоб пришвидшити нашу перемогу, тоді нехай. А після війни ми підіймемо цю дискусію, поговоримо, чи справді це треба зробити. Всі рефлексії та розмови — після війни. А зараз треба зробити все, щоби якомога швидше досягти результату — перемоги над російськими нападниками.
— До навчання в Театральному університеті ім. Карпенка-Карого ви жили в Краматорську на Донеччині. З якого віку?
— У Краматорську я закінчив школу. Жив там із чотирьох місяців.
— Становлення вас як українця де відбулося?
— Дуже вдячний Аллі Дмитрівні Рущинській, моїй викладачці з української мови і літератури у Краматорську. Завдяки їй я просто закохався в українську культуру. Вона з такою любов’ю доносила нам знання про мову, літературу, що хотілося у це більше і більше заглиблюватися, шукати та дізнаватися. Я завжди вважав себе українцем, це мій був вибір ще з дитинства. Заклав це мій дід, який поставив собі мету всіх своїх онуків звозити на місце, де поховані його дід і бабуся, а це Харківщина. Мені було дев’ять років, коли дід показав ту територію і сказав: «Оце наша ділянка. До лісу ми обробляли землю зі своїми батьком і дідом. Потім це все забрали совіти». Мого прадіда розкуркулили і вислали в Сибір. Звідти він через якийсь час повернувся, але життя було зламане, в колгосп не захотів вступати. Все у нього відібрали.
— Тож, коли грали в українсько-канадському фільмі «Гіркі жнива», для вас не була новою ця тема?
— Атож, це моя тема, пов’язана з родинною історією.
— 2014-го ви брали участь у проєкті «Листи на фронт». Що тепер хочете сказати усім майбутнім глядачам фільмів і вашою участю?
— Тепер ми знаємо ціну нашої свободи, знаємо ціну нашої незалежності. Ми пройшли величезний шлях, шість місяців повномасштабної війни на всіх фронтах, за участю всіх видів зброї, і це довело нам, що ми сильні та незламні. Навіть наші вороги вже зрозуміли, що нас зламати неможливо. Нас можна знищити, але підкорити — ні. Багато людей у світі захоплюються нами, нашою сміливістю, нашою боротьбою, нашими незламними можливостями. Ми — нащадки козацьких родів, ми сильна і волелюбна нація. Хочу подякувати всім, хто зараз стоїть на захисті, під час цієї боротьби за нашу свободу та незалежність на всіх фронтах. Хтось готує котлети, хтось пече пиріжки, хтось виготовляє чи постачає зброю, хтось везе з-за кордону машини, хтось крутить болти в цих машинах, хтось їх фарбує, відправляє на передову, хтось шукає шкарпетки, хтось передає уніформу, хтось шиє бронежилети. Це все неймовірно! Це все — спільна боротьба всієї нації, всього українського народу проти спільного ворога. Ще ніколи ми не були такими єдиними, ще ніколи не були настільки згуртованими проти спільного ворога. Хочу побажати всім українцям не втомлюватися від цієї боротьби, не опускати руки. Не дивитися, скільки ще залишилося. Нам треба вистояти, стояти до кінця. Боротьба триває і вона ще вельми небезпечна. Немає ще такого ейфорійного відчуття перемоги й упевненості, що ми вже остаточно перемогли. Ще буде багато неприємностей. Ще буде багато сліз. Ми вистоїмо лише тоді, коли будемо так само згуртованими. Ми вистоїмо і перемога буде за нами.
Розмовляла Валентина Самченко, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», тероборона розкопала стародавні амфори.

About Author

Meest-Online