Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 28, 2021

Олександр Гаврош: «Письменнику треба вибирати: ти пишеш або рекламуєшся»

Автор:

|

Червень 23, 2021

|

Рубрика:

Олександр Гаврош: «Письменнику треба вибирати: ти пишеш або рекламуєшся»
Олександр Гаврош

Олександра Гавроша знають передусім за дитячими книгами — саме він створив двох топових літературних героїв Івана Силу та розбійника Пинтю, які стали культовими серед юних читачів.
— Іван Сила та розбійник Пинтя — суто закарпатські народні герої, які з твоєї легкої руки стали всеукраїнськими. Важко просувати реґіональних героїв на всеукраїнський рівень?
— Письменник пише про те, що знає найкраще. У мене є книжки і про Київ, зокрема, серія пригодницьких повістей «Музей пригод», де описана наша столиця 1624-го, 1847-го і 1886 року. Але значно легше мені писати про Закарпаття, яке добре знаю не лише тому, що тут мій рід тут проживає з діда-прадіда, а й через те, що весь час його вивчаю, студіюю багато джерел. До речі, першу документальну згадку про прізвище Гаврош на теренах Закарпаття «Словник прізвищ закарпатських українців» Павла Чучки-старшого фіксує на початку XVII ст. Художня проза — це не тільки емоції, але й раціо, знання. Читачеві цікаво дізнаватися про щось нове, для нього невідоме. А Закарпаття й є якраз такою «чистою дошкою», яка зараз інтенсивно заповнюється. Про те, що воно цікаве для всієї України, свідчить і той факт, що за останні дев’ять років невелика область отримала трьох Шевченківських лауреатів — Петра Мідянку, Мирослава Дочинця й Оксану Луцишину, причому — саме за твори про Закарпаття. Наш край має перевагу не тільки в тому, що він самобутній і не схожий на інші, він ще й недостатньо прописаний на літературному рівні. Тут є чимало тем, яких не торкалося письменницьке перо. А тому перед письменниками стелиться цілина, що надихає своїми обширами.
— Опришків, одним із яких був Григір Пинтя, ви порівнюєте з козаками. Що ж у них спільного?
— Їх можна порівняти як «лицарів вольності», відчайдухів, які не бажали коритися чужій волі й вибирали небезпечне та коротке життя на свободі замість безпечнішого й довшого в неволі. Опришки діяли в інших природних умовах і в пізнішому часі, ніж козацтво. У високих горах і віковічних пралісах зовсім інакший триб життя, ніж у неозорих степах Причорномор’я. Саме тому мені й захотілося розповісти про цей наш карпатський феномен, який майже не описаний у дитячий літературі.
— Де більше знають ваших героїв — на Закарпатті чи поза ним?
— Для закарпатця Іван Сила чи Пинтя може бути відомий не тільки з книжок, а й із розповідей рідних чи близьких. У багатьох селах Мараморощини є місцини, названі ім’ям леґендарного опришка — Пинтьова криниця чи Пинтів камінь. Славетні силові вправи Івана Фірцака на власні очі бачили чимало закарпатців, адже він виступав ледь не до самої смерті 1970-го, гастролюючи по всьому краю. Тому ці непересічні постаті й отримали друге життя в художніх творах.
— До кого зі своїх героїв маєте особливі сентименти?
— Усіх люблю. Аби створити про когось художній твір, треба самому ним стати, перевтілитися у свого персонажа. Для автора важливо, аби герої були не модульними, схематичними, а живими — з плоті й крові, зі своїм характером, звичками, недоліками. І тут дуже важливо не повторюватися, не вичерпатися. А це нелегко. Тому в багатьох авторів найкращими книжками є найперші, в яких зібрано найбільше власного досвіду, спостережень, оригінальних думок. А наступні стають дедалі блідішими, бо все головне вже висловили.
— Чи поважне звання дитячого письменника? Чи не краще бути дорослим письменником?
— А ким краще бути — блондином чи брюнетом? Так і тут. Ти є тим, ким вродився. Справжній дитячий письменник постає не тому, що не доріс до дорослого, а тому, що бачить світ по-дитячому, дещо наївно, спрощено й емоційно. Це люди чистого серця і доброї душі, великі діти. Вони продовжують вірити в казку. Хіба Астрід Ліндгрен чи Всеволод Нестайко поступаються чимось своїм сучасникам із «дорослої» шведської чи української літератур? Навпаки! Вони мають навіть більшу популярність у читачів за багатьох класиків.
— Ви видаєте по кілька книжок на рік. Звідки берете натхнення, й як вдається тримати такий шалений темп?
— Я не перевтомлююся, бо творю в різних жанрах. Намагаюся видати в рік по одній дитячій повісті, документальну чи публіцистичну книжку, деякі речі просто перевидають. Тому це не шалений темп, а робочий ритм професійного літератора, для якого писання — улюблена робота, «коханка» і «дружина» водночас. Я належу до тих одержимих, які не можуть не працювати. Якщо за день нічого корисного не зробив, то ввечері «хворий». Мені здається, що цей день вкрав у себе. Тому працюю щодня — без вихідних і свят. При цьому не перевтомлююся, бо не ставлю собі надзавдань чи рекордів. Це як ранковий біг підтюпцем — з приємністю і без надмірних зусиль. А якщо щодня зробиш невеликий шмат роботи, то за рік просунешся далеко вперед. Головне — правильно обраний темп, який відповідає твоїм внутрішнім потребам і ресурсам.
— Що для вас є показником успішності як письменника?
— Для когось — це наклади чи суми гонорарів. Ще для когось — пізнаваність і кількість вподобайок у соціальній мережі. Я належу до тих, хто не женеться за видимим успіхом. Мені насамперед цікаве вирішення власного творчого завдання. Саме від цього отримую інтелектуальне задоволення. Ясно, що кожному приємно, аби його більше читали, хвалили, популяризували. Але в наш звихнутий час це стало вже окремим видом діяльності. А для декого й хворобливою потребою. Доводиться вибирати — або ти пишеш, або рекламуєшся. Хтось ділить свій час 50 на 50. Хтось промоції приділяє більше уваги, ніж творчості. У підсумку так і не напише свої головні книжки. Кожен обирає те, чого йому найбільше бракує. Мені хочеться творити. От я й вичакловую власні художні світи. А добре зроблена робота рано чи пізно отримає визнання. Навіть без аґресивної реклами. Просто це довший шлях і не гарантований успіх за життя.
— А як працюється в часи пандемії?
— Позаяк я зосереджений на творчості, то пандемія мені не тільки не завадила, але ще й убезпечила від багатьох спокус, які відволікають від роботи. Тому цей час я використав плідно. Результатами задоволений. Гадаю, що переніс хворобу в легкій формі, хоча ніяких тестів не робив.
— А свою головну книжку вже написали чи ще йдете до неї?
— Якби письменник знав відповідь на це питання, то це значно спростило б йому життя. Можливо, він тоді не мучився б над новими творами. Про себе скажу чесно: не знаю. Все залежить від того, що вдасться утнути в наступні роки. Але й те, що зробив за 17 років від часу виходу першої моєї збірки, виглядає цілком гідно. Крім плідної роботи в журналістиці, видав понад 40 власних книжок, 15 упорядкував. У мене майже не залишилося рукописів у шухлядах. Більшість п’єс поставили на професійних сценах чи готують до постановки. Книжки виходять у відомих видавництвах. Чого ще собі побажати? Хіба здоров’я і сил, аби все задумане втілити на папері. А ідей стільки, що не реалізуєш і за два життя!
Розмовляла Тетяна Когутич, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online