Новини для українців всього свту

Thursday, Feb. 25, 2021

Олег Павлишин: «Українці не планували свою державу»

Автор:

|

Лютий 20, 2021

|

Рубрика:

Олег Павлишин: «Українці не планували свою державу»
Олег Павлишин

Яким був шлях галичан до злуки? Чи поділяло населення ЗУНР соборницькі настрої верхівки? Про це розповів кандидат історичних наук Олег Павлишин.

Втримали ситуацію під контролем
— Листопадовий чин — несподіванка, чи підсумок державотворчих поривань українців?
— Обидва аспекти є чинниками Листопадового повстання. До речі, коли готували енциклопедію ЗУНР, думали, як назвати — Листопадовий чин чи Листопадове повстання. І дійшли думки, що таки Листопадовий чин. Ми виходимо з того, що українська влада у Львові опиралася на Цісарський маніфест, що наказував створити національні ради та передати їм владу, хоч й був проєкт і Австрійської федерації також. А вже українсько-польська війна почалася з польського повстання проти легітимної української влади. Це був легітимний крок — творення своєї Національної ради і проголошення Української державності на українських етнічних землях Австро-Угорщини: Галичині, Буковині та Закарпатті. Та насправді йшлося реально лише про Східну Галичину і Буковину. Закарпаття також мало увійти, але не приїхали їхні делегати.
— Тобто Закарпаття не увійшло в силу національної еліти?
— Там не було еліти, не було структур. На відміну від Наддніпрянщини, у кожному повітовому центрі Східної Галичини був свій осередок Української національно-демократичної партії, були створені «Просвіта», театри, що стали осередками українського життя. Формально ЗУНР була проголошена 13 листопада і в кожному повітовому містечку українці оперлися на ті кадри.
— Де ЗУНР закріпилася на місцях, краще чи гірше, де українці домінували, а де мали труднощі?
— Можна говорити про певну рівномірність. Бо навіть вибори до Австрійської державної ради засвідчили програш русофільств. Та й адвокати з кінця ХІХ ст. перейняли провід в національному житті. Український адвокат був у кожному повітовому центрі, був оборонцем прав і порадником. Переважно адвокати були головами осередків націонал-демократичної партії й організаторами кооперативного життя, «Просвіт». Священники також не зійшли ще з політичної арени, вони кілька повітів ЗУНР очолювали.
— Як українці дали собі раду з тим, щоб міста опинилися під владою ЗУНР, а не польської опозиції?
— Українці мали в кожному містечку організаційний осередок, але, як це не парадоксально, не планували свою державу, а тільки автономії. Питання власної державності постало, тільки коли розпадалася Австро-Угорщина. Натомість у кожному містечку була Польська військова організація, але вона не мобілізувалася. А коли збагнули, що треба чинити опір, українці вже перейняли владу.
— ЗУНР — приклад дуже ефективної держави, яка розгорнула свою діяльність у максимально короткий період, тим паче, період війни. Чи вона виділялась з-поміж інших утворень, які виникли на уламках імперії в результаті Першої світової війни?
— Безперечно, вирізнялася. І саме тим, що опанувала владу, всі структури. За допомогою військових втримали ситуацію під контролем, зуміли налагодити постачання продовольства до міст, забезпечити лад.

Політики не вжилися
— Галичани були не надто задоволені наддніпрянцями?
— На них дуже приємне враження справив Петлюра.
— Не Винниченко?
— Ні. Цегельський у своїх спогадах писав, що Винниченко сказав: зробимо єдину Церкву, Шептицького зробимо патріархом. Але це неправда, Винниченко такого не міг сказати, це міг сказати Володимир Чехівський, один із церковних діячів. Та й злука відбулася не лише через тиск низів, але й було розуміння, що Наддніпрянщина є великою економічною потугою. Бракувало зерна, бракувало цукру. Ще не було підписано ухвали про злуку, а в договорі вже зазначили про постачання зерна, продовольства, а з Галичини — нафти.
— А наскільки тоді було бачення спільного ворога?
— Для галицьких українців ворогом були поляки. З приводу більшовиків не було таких уявлень. Російська армія, коли прийшла туди під час Першої світової війни, проводила антиукраїнську політику, водночас намагаючись завоювати прихильність українського селянства. Російська окупаційна армія годувала цілі села. А в тій російській армії були українці, котрі українською мовою спілкувалися, співали пісні. І російська армія про себе не завжди залишала неґативні згадки. Бо були інструкції генерала Іванова, котрий казав, що треба ставитися з повагою до уніатських святинь. Єпископа Євлогія, котрий насаджав православ’я, російське командування вимагало забрати, щоб не збурював настроїв.
— Дуже часто вододіл між наддніпрянцями і галичанами проводять за лінією соціалісти-державники. Наскільки Петрушевичу чи Левицькому було легко вжитися з Винниченком?
— Вони і не вжилися. У союзники вони вибирали консервативні партії. Українська партія соціалістів-самостійників була в опозиції до Петлюри. Навесні кілька членів Директорії — Панас Андрієвський, які були в Станіславові, пробували створити свій центр, перевороти Болбочана й Оскілка не були інспіровані галичанами, але галичани їх підтримували, і Петлюра про це знав. Петлюра був у Львові 1905 року, але хто його міг знати? Цегельський пригадав його собі: що був молодий чоловік, талановитий публіцист. А ще Петрушевич не поїхав на проголошення злуки.

Юридично недосконалий акт
— Чи можна говорити, що проголошення Акта злуки, який зараз ми урочисто святкуємо, було лише формальністю, яка не спричинила реальних кроків до об’єднання держави?
— Я б так не сказав, хоча це справді був юридично недосконалий акт. Там не була передбачена система підпорядкування влади: Українську національну раду не скасували, вона й надалі існувала.
— Тобто було два уряди в одній державі?
— Всі про це знали, але всіх це влаштовувало. Повертаючись до злуки, вона полягала в обміні продуктами, нафтою (хоч за це платили грошима), це була важлива економічна співпраця. А також військова. Гривня була конвертованою валютою. Бо після Берестейського договору домовилися, що німецькі й австрійські війська входять в Україну, натомість Україна поставляє продовольство. І не так, а за гроші, які були акумульовані в банках Берліна, Відня та Будапешта, лежали на українських рахунках.
— Це була сильна валюта на той час?
— Не те щоб сильна, але мала фінансове забезпечення. Я знайшов свідчення в польській пресі, що навіть 1920 року в Галичині міняли гривні на польські злоті.
— Цегельський писав: коли я побачив, скільки селяни їдять білого хліба, в яких вони кожухах ходять, то подумав — нащо їм та революція?
— Наддніпрянський селянин до революції жив набагато краще, ніж галицький, який не мав землі.
— Але галицький селянин був свідомішим у боротьбі…
— Свідомішим завдяки праці адвокатів і священників. Ідентичність України народжується щойно у Першій світовій війні, до того не називали себе українцями.
— Я тутейший, я греко-католик…
— Ні, було русин. У творах Франка не знайдете слова «українець», у творах Шевченка немає слова «українець». Ідентичність українця з’являється під впливом праці наддніпрянської інтелігенції.

Стрижень національної свідомості
— Попри нереалізованість, суперечності між лідерами Галичини та Наддніпрянщини, що січень 1919-го дав Україні?
— Насамперед, створили історичний прецедент, що ми соборні. Справа не тільки в тому, що проголосили на Софійській площі ухвали Національної ради від 3 січня й Універсал Директорії про злуку. Їх затвердили на Трудовому конґресі наступного дня. Це документ, затверджений парламентом, хоч ліворадикальним, трудовим, але парламентом. Цей історичний прецедент показує, що соборницька ідея знайшла втілення. Якщо галичани знали про наддніпрянців, знали про Київ, то наддніпрянці нічого не знали про Галичину, думали, що там є якийсь німецький край. Але в часи Першої світової війни побачили, що там українські пісні співають, що Шевченко в хатах. Це також сколихнуло українську свідомість. Пізніше діяльність Галицької армії, якої спершу не сприймали, ворожо ставились. Навіть були випадки злочинів проти Галицької армії з боку селянства.
— За Збручем?
— Атож. Але пізніше побачили, що Галицька армія є чинником правопорядку, багато працювали: концерти, зустрічі, екранізації, ходили в церкву. І що важливо, попри розходження еліт, попри Зятківський договір, чи Варшавську угоду 1920 року, ні Пілсудський, ні Петлюра, ні Петрушевич ніколи не заперечували Акта злуки.
— Навіть попри суперечності…
— Вони розуміли, що ця ідея — найголовніший стрижень, який тримає національну свідомість. Ніхто з них соборницької ідеї не заперечував.
— І, можливо, найголовніший наслідок української революції що за Збручем, що після Збруча…
— Це кульмінаційний епізод української революції. На Майдані фактично було театралізоване дійство, був режисер, який усе продумав. Це був спектакль. Туди прийшли працівники бюджетних установ, гімназій. Їх привели для того, щоб демонструвати ту єдність. Мали вони ту свідомість чи не мали, було важливо. І було військо, були іноземні представники, котрі репрезентували країни Антанти. Тоді не було мікрофонів, була центральна трибуна, а по кутах цієї площі глашатаї читали текст, щоб можна було почути. Соборницька ідея була лейтмотивом українського руху весь міжвоєнний час — і залишається дотепер. Пригадаймо 1990 рік і Ланцюг злуки. Здавалося б, що в умовах радянського режиму це могло означати? А означало самостійницьку ідею. Радянські спецслужби не розганяли Ланцюга злуки, бо був приклад прибалтійського ланцюга.
— Тобто символічності цієї події не можемо заперечувати?
— Абсолютно. Це історичний прецедент, що ми єдині. І хоча самого Закарпаття не було, звідти прибули три делегати, в тому також був символізм. Зате були буковинці, котрі брали участь у Трудовому конґресі. І для нас це є відправна точка і соборності, і національної свідомості, й української держави.
Розмовляв Віталій Ляска, Zaxid.net

Раніше «Міст» розповідав про «злуку» Кубані з Україною, яка так і не відбулася.

About Author

Meest-Online