Новини для українців всього свту

Thursday, Jan. 27, 2022

Оксана Забужко: «В Україні диктатури не буде»

Автор:

|

Січень 12, 2022

|

Рубрика:

Оксана Забужко: «В Україні диктатури не буде»
Оксана Забужко

«Поразки корисніші від перемог. Від перемог країни обростають жирком і тупіють. Від небезпек і загроз вони мобілізуються, вмикаються та розумнішають. Відповідно, у нас із вами попереду нелегкі, але цікаві десять років — у чеканні краху Росії та розпаду останньої архаїчної імперії на континенті». Цією фразою Оксана Забужко чіпляє на виступі під час панельної дискусії форуму Re:Open Zakarpattia.

Вступ до ЄС — це мітологія
— В уяві пересічного українця перемога — це вступ до ЄС, приєднання до НАТО, крах Путіна та закінчення війни на Донбасі. Такі речі виглядають наразі дещо неможливими, але ми у них свято віримо…
— У нашому суспільстві доволі примітивізований дискурс про «європейський вектор». Цей вектор сприймають як вступ до ЄС. А якщо ЄС завтра розвалиться? ЄС не вічний і ми бачимо, як Путін послідовно його валить, рвучи саме там, де «тонко». Я завжди ставилася з певною дозою обережності до перспектив розширення ЄС за рахунок України. Бо Україна за розміром — це половина того ЄС, і Брюссель, який сьогодні не знає, що йому з Польщею робити, ще менше уявляє, що йому робити з Україною. Вступ до ЄС — це наша політична мітологія. Бо звідки пересічному українському громадянинові знати, що таке ЄС і які там свої проблеми. Я дуже раділа безвізу, що наші люди, нарешті, почнуть масово їздити і побачать на власні очі ту Європу, якої їм не показують у телевізорі. Бо виглядає, що там просто намащено жирніше, як у нас. Тому це ілюзія, що великий брюссельський колгосп візьме нас на буксир і буде нам щастя. Європа від нас уже отримала все, що хотіла — робочу силу, людські ресурси. У наших заробітчанах зацікавлені, бо вони освічені, працьовиті і білі, хоча вголос такого, звісно, не кажуть. Тому, коли ми говоримо «йдемо в Європу», це не означає, що ми встали і пішли під високу руку Брюсселя. Це означає декомунізацію, дерадянізацію, дерусифікацію і поступове повернення до себе, до своєї власної європейської ідентичності, яку ми втратили, коли стали колонією Росії. А вже з такої позиції можна буде говорити про міждержавні союзи. А, може, нам «по меридіану» буде взагалі цікавіше?
— Із варяг у греки?
— Може якесь таке собі утворення «від Швеції до Греції виглядатиме більш продуктивно?
— Тоді що в такому разі нашою перемогою?
— Нашою перемогою уже є те, що ми вислизнули з «тайожного союзу» і не поповнили, як це готував Кремль 2014 року, територію східноєвропейських диктатур. Польські й угорські дипломати можуть на мене ображатися, але за багатьма цивілізаційними показниками моя країна сьогодні є вільніша, ніж Польща, а тим більше Угорщина. Реальний, неформальний «індекс свободи» в Україні вищий, ніж нам малюють. Тому в осяжному майбутньому в нас неможлива диктатура. Ми зараз у Східній Європі — «острів свободи». У нас був Майдан. Дуже драматично усвідомлювати, що для цього мусили загинути сотні молодих, повних сил і планів, гарних людей. Дивишся на їхні портрети і думаєш: «Господи, я хочу з цими людьми жити в одній країні! Із ними можна будувати майбутнє». А вони мусили загинути для того, аби ми могли сьогодні з полегкістю казати, що, дяка Богу, Україна — не Росія і не Білорусь.

Маємо заможних людей, яким не пояснили, що таке щастя
— Наші поразки уявляються, як певний тренажер для суспільства, щоб стати кращими. Як це робити?
— Я не маю універсальних відповідей. Письменник апріорі психолог, він працює з травмами, поразками, але якихось перевірених методик запропонувати не може. Коли є почуття, що чогось бракує, уява починає конструювати ідеал, так відбувається творення смислів. А якщо в тебе все є, ти лежиш і пускаєш бульки, як нагодоване й помите двомісячне немовля, так і залишишся немовлям. Знаєте, чому зараз діти починають розмовляти пізніше, ніж покоління перед тим?
— Це пов’язано з ґаджетами…
— Ні, з памперсами. Мова — це насамперед комунікація, немовля комунікує, коли в нього є потреба сказати: мені погано, я мокрий, я голодний, мені болить. А коли йому створені такі умови, що нема про що сигналізувати, воно сухе, нагодоване і задоволене, то нема й потреби розмовляти. Тому і мова не розвивається. Це прямо стосується питання про комфорт у суспільстві: ми підмінили питання щастя поняттям комфорту. Але щастя — не просто фізичний чи моральний добробут. Це щось, що відрізняє людину від ситого кота. В результаті маємо на тлі 30 років активного заробітчанства армію заможних злих людей, які живуть із перманентним почуттям, що їх образили, щось недодали. Людям вистачає грошей на безбідне існування, а щастя нема. Зате є відчуття, що їх десь обдурили. Тому вони будують 80 кімнат замість восьми. Маємо наркотичне заробітчанство, коли я вже заробив синові на навчання, а тепер ще на машину, а потім на ще одну, кращу, собі.
— А це ще на помідорчики, як у бородатому анекдоті…
— Людина не може вийти з цього циклу, бо не знає, чого їй бракує, чому не почувається задоволеною. Ніхто не каже, що образа на життя — не від того, що ти недоотримав, а від того, що ти недодав.

Для нас освіта — це необхідна умова
— Як письменниця, лідерка думок — як почуваєтесь у нашому часі, коли країну кидає у крайнощі — що в медицині, що в політиці, економіці, та й у культурі?
— Це результат елітоциду. У нас є критична маса пасіонаріїв, але немає критичної маси еліт, які б забезпечували консенсус у суспільстві щодо певних тем. Люди шукають авторитетів, які «знають, як треба», яким можна вірити. Але зараз такого авторитета можна і штучно розкрутити, й не конче в наших інтересах. Бо в мутній воді ловити рибку значно легше. Насправді все впирається в одну й ту ж проблему: освіта, освіта, освіта. Тоді буде змога і тямити в авторитетах, і не бігти довірливо на кожне «нове обличчя».
— Тобто, щоб не нудило в шторм — учітеся, читайте?
— У математиці є таке поняття як необхідна й достатня умова. Для нас зараз освіта — необхідна умова. Поясню на прикладі одного сюжету з минулого. Мені це розказували про Галичину, Станіслав. Коли туди 1939-го вперше прийшли совіти, НКВС зажадало по ґімназіях списки відмінників. І всіх їх розстріляли. Без різниці — поляки, євреї, українці. Просто — відмінників. Оце селекція! Зараз у підготовці нового роману я трохи шаруділа по архівах Львівського університету і випадково зробила одне відкриття, яке готова передарувати історикам, щоби перевірили мою гіпотезу на ширшому матеріалі. Була така «кадрова політика» на Західній Україні після Другої світової, про це мені розповіли батьки, вони обоє вчилися у Львівському університеті, хоч і на різних курсах, але статистика була така сама: вступало на курс 100 осіб, закінчували 50. Тобто половина зникала в ГУЛАГу, однокурсники знали, що такого-то «забрали», але не більше. Мене зацікавило, за яким принципом «вичищали» студентів? І в мене є гіпотеза. Вичищали до 5-го курсу під різними приводами усіх місцевих, хто встиг отримати нерадянську освіту! Хто був після ґімназії, чи ще десь учився за німецької окупації. Щоби відразу, в зародку припинити відтворення інтелігенції нерадянського вишколу.
— Ви часто говорите про напівповну та напівпорожню склянку. Наша українська склянка яка?
— У нас уже два з половиною роки минуло від інавгурації нового президента, після цього я дала собі слово, що не дивитимусь політичних новин. Що треба — люди розкажуть. І, уявіть собі, мені це досі вдається. Це свідчить про те, що в Україні насправді справи не аж такі погані. Якщо людина живе серед людей у великому місті, соціально активна, має широке коло спілкування, професію, соціальний статус і може впродовж двох із половиною років собі дозволити взагалі не знати, хто у нас прем’єр і не дивитися виступів президента — це означає, що у нас як держави все ж непоганий запас міцності, а в суспільства — високий рівень самоорганізації. Нас таки не так легко розвалити, як Москва думала. Я два з половиною роки прожила ж так, ніби я в нормальній країні, якій нічого не загрожує. Певна річ, я прискіпливо стежу за міжнародними новинами, за новинами з Росії, з фронту, бо воно болить. Болить читати про втрати — люди гинуть, а ти не можеш нічого вдіяти, ти ніби співучасник. Сурмити про це на все горло? Чи, навпаки, мовчати, щоб не накручувати в суспільстві ще більше неврозу, яким може скористатися ворог? Яку поведінку вибрати, щоб не зашкодити інтересам країни? Гадаю, варто розуміти, що чимало людей мовчать про Крим і Донбас не тому, що «у них нема війни», а тому, що дезорієнтовані, не знають, «як краще». Гібридна ситуація: ти не можеш вибрати адекватну лінію інформаційної поведінки. Ось тому в мене нема відповіді на запитання про нашу склянку — вона напівпорожня, але водночас і напівповна. Очевидно, що у Бога є на нас якісь плани. Щось ми маємо тримати тут, на цій осі «з варяг у греки».
Розмовляла Тетяна Когутич, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», Оксану Забужко зобразили в образі Афіни.

About Author

Meest-Online