Новини для українців всього свту

Sunday, May. 16, 2021

Оксана Луцишина: «Моя мета — казати правду»

Автор:

|

Квітень 13, 2021

|

Рубрика:

Оксана Луцишина: «Моя мета — казати правду»
Оксана Луцишина

Українська письменниця Оксана Луцишина цього року отримала Шевченківську премію за роман «Іван і Феба». Про те, що здобула національну премію, дізналася пізніше за друзів і рідних в Україні, позаяк довгий час живе в США.

Містика, що вчилася в школі Шевченка
— Можете розказати про той момент, коли вам в Америці про неї повідомили? Хто це зробив і як?
— Ніхто не попереджав, що треба готуватися до приємного. Шок полягав у різниці в часі між Америкою й Україною, я вранці прокидаюся, а мені телефонують по Viber люди, уже написали вітання батьки, друзі. Це було несподівано.
— То про вашу перемогу дізналися раніше за вас?
— Атож.
— Ви навчалися в школі ім. Тараса Шевченка. Якась «підказка долі»?
— Це якась містика. Хоча це була радянська школа, типове викладання.
— Що вам особисто дає визнання вашої творчості на національному рівні?
— Кожній людині приємно, коли її працю відзначають. А я ж довгий час уже живу і працюю за кордоном. У нас досі існує стереотип: якщо людина виїхала, то це назавжди і країною вона не цікавиться. Люди повторюють меседжі ще радянської пропаґанди: якщо виїхав — ти буржуазний націоналіст і ворог народу. Але зараз часи змінилися завдяки комунікаціям і тому факту, що по світах працює багато наших заробітчан. А все моє життя присвячене Україні, навіть мої університетські студії — це викладання української мови та літератури.
— Бути шевченківським лавреатом за кордоном — це значимо? Додає якоїсь ваги в очах колег?
— Там можуть не знати, хто такий Шевченко, але ознака «національна» робить своє. Як тільки у Facebook було написали про премію, про це дізналися всі колеги в університеті. І в Google знайшли, що це наша найвища державна відзнака. Якимось шостим чуттям збагнули сенс.
— Чи ви готові до слави шевченківської лавреатки?
— Це трошки не те, що слава Анджеліни Джолі.
— Тобто Шевченківська премія — не «Оскар». Хоча дехто й вважає її таким собі українським «оскаром в літературі», інші кажуть, що це кон’юнктурний конкурс…
— У різні часи це була і кон’юнктура, й серйозна відзнака. Проблема в тому, що багато хто використовує ім’я Шевченка як певний символ не нації, а влади. А це не тотожні речі. Янукович мав владу, та чи презентував дух цієї нації? дав цю премію якомусь барду, котрий співав російські пісні з матюками. Але з іншого боку, цю премію присуджували письменникам, котрі загинули в таборах (Стус), її мали чудові поети Герасим’юк і Римарук. Премію давали Оксані Забужко, Тарасові Прохаську, Маріанні Кіяновській. Тож ім’я Шевченка тут як фільтр — полова все одно просіється, і в результаті залишаться вартісні імена.

Історія України — це історія чоловіків
— Зараз усі кинуться читати «Івана і Фебу», а наклад закінчився? Будуть додруковувати?
— Ми спілкувалися з Мар’яною Савкою, головною редакторкою «Видавництва Старого Лева». Роман додрукують.
— Більшість ваших головних героїв — жінки. А тут — премія за книгу, де в центрі чоловік…
— Роман спеціально писався, як певне наслідування життя. У рамках того, що називається мімезис. Мімезис полягає у тому, що історія України — це історія чоловіків. Тому я хотіла все описати так, як було, принаймні, цього разу. Може, іншого разу захочеться інакше.
— Які у вас почуття до своїх героїв узагалі?
— Когось люблю більше, когось менше, але це все мої креатури, тому дивлюся на них із певною гордістю майстра. А вже які там у них погляди — мізогінні вони, чи ні, то вже інша справа..
— Книжка «Іван і Феба» вийшла 2019-го, яку найцікавішу рецензію за цей час отримали?
— 2020 року отримала за неї премію Львова — міста літератури ЮНЕСКО у, і це — один із найкращих відгуків. Кілька людей казали, що все було насправді не так, як у книзі. Я це сприймаю це спокійно, бо моє завдання — не описати події, а привернути більше уваги до Революції на граніті. Одна книжка не може вичерпно описати всі події. Та й художня література на таке не здатна.
— То наша Революція на граніті недоописана?
— Аякже. І моє, мабуть, головне завдання з цією книжкою полягало у тому, щоби звернути на це увагу.
— В «Івані та Фебі» дві основні теми — це життя головного героя і Революція на граніті. Як вдалося такі глобальні теми об’єднати в цілісну фабулу?
— Таке життя. Якщо одне явище потужно проявлене, то й інше проявиться так само потужно. За законами всесвіту туди, де вже є напруга, напруги тільки додається.
— Багато хто шукає прототипів у книзі. Чи питають вас, чого не називали героїв своїми іменами?
— Я радилася з літераторами й істориками, як краще. Ми всі зійшлися на тому, що буде чесніше людей переназвати, ну, крім політиків. Бо я, власне, хочу відмежуватися від документальної прози. Але завжди знайдуться ті, хто все знають і все бачили — тож я уже чула таке: мовляв, о, я розгадав, ви там зобразили такого-то. А я собі думаю: та я в такого навіть інтерв’ю не брала!

Словами «гендер» і «фемінізм» лякають дітей
— Чи відграє гендер якусь роль у літературі?
— У нас досі слова «гендер» і «фемінізм» — це такі поняття, якими досі лякають маленьких дітей. І виповзають якісь протестанти з плакатами «Я проти гендеру». Мені тоді хочеться сказати: а може ти також і проти Н2O? Й якщо протестуватимеш, вода перестане існувати?
— Ви як жінка колись відчували утиски за гендерними ознаками?
— Щодо гонорарів не скажу, бо в Україні вони в усіх не є надто високі. У нас дуже популярна масова література жінок, котрі пишуть під псевдонімами, — Сімона Вілар, Люко Дашвар. Це такий жанр, що дозволяє досягнути певних фінансових висот за допомогою літератури. А щодо утисків… Ми всі живемо в епістемному полі, в якому все жіноче відноситься до розряду девіації, відхилення. І це на всіх рівнях у суспільстві. Література — один із них. А корінь проблеми — на базовому рівні. Це коли дівчаткам на вулиці хто завгодно каже, мовляв, не сиди на холодному, тобі ще дітей народжувати. Це може сказати батько, бабуся, продавчиня чи водій вантажівки. А дівчинці у 12 років не хочеться про це думати узагалі. От мені не хотілося. Тим паче, що мені в школі на уроці біології про це не надто добре пояснили, бо вчитель біології був такий собі сором’язливий дядько, котрий не міг вимовити в класі слово «менструація». Це, якби учитель математики не міг би вимовити вголос ім’я Піфагора.
— Але тепер ви — такий собі матріарх на п’єдесталі, перша закарпатська письменниця, яка отримала національну премію в літературі, бо досі були лише чоловіки…
— Ви мене потішили словом «матріарх»! Але й справді — озираєшся і думаєш: мені 46 років і я таки перша закарпатка, котра отримала Шевченківську премію.
— Готуєте список порад для наступниць?
— Із огляду на рецепти успіху, навряд чи буду помічна. Бо якби знали рецепт ідеального тексту, то всі були б уже в статусі Стівена Кінґа.
— Ви викладаєте українську мову в Техасі. Розкажіть про свою роботу, студентів: хто цікавиться українською мовою і літературою?
— Студенти-мовники — це, здебільшого, аспіранти. Вони вже знають одну слов’янську мову (найчастіше російську), й українська їм потрібна як мова для досліджень. Вони до цього серйозно ставляться, проводять літо в Україні, щоб краще вивчити мову. Їх мало, двоє чи троє на студіях. Українська в прикладній лінгвістиці не вважається світовою, це національна мова і менше присутня в програмах університетів.
— Екзотика?
— У хорошому сенсі. Це щодо мови. А літературу читаємо в перекладах. Чим ближче до сучасної літератури, тим більше перекладів, але якщо говорити про «Розстріляне відродження», треба часто переробляти, бо переклади застарілі.

«Моя головна книжка ще попереду»
— З власною творчістю знайомите своїх студентів?
— Волію цього не робити. Але через соціальні мережі вони все одно про це знають. Тоді починають розпитувати, цікавитися…
— Не дивує ваших студентів, те, що в Україні 30 років триває боротьба за становлення державної мови?
— Ми й самі цьому дивуємося. А зі Сполучених Штатів певних процесів не видно, для них Україна та Східна Європа — розмиті поняття. Мені постійно доводиться показувати людям мапи — де була Україна в 1930-х рр., де була Україна 1945-го, й що змінилося тепер. Багато хто не орієнтується у мовній політиці, вважає, що в Україні також розмовляють російською. Але є такі студенти, котрі знають, до прикладу, що помінялася транслітерація слова Kyiv англійською на мапах.
— Чи презентуєте свої твори в США і чи відрізняється сприйняття їх в Україні й Америці?
— Я тільки почала. 2019 року завдяки Аскольду Мельничуку в мене вийшла збірка перекладів віршів англійською. Це був ключовий момент мого життя, об’єднання двох моїх іпостасей, ідентичностей в одну: Оксана, яка пише, та Оксана, котра живе в англомовному світі й має кар’єру… І тут раптом ці дві Оксани виявилися однією людиною, а ця книжка — як доказ того. Навіть мій власний факультет запрошував мене почитати для студентів, це було дуже цікаво, вірші добре сприйняли.
— А в Україні?
— Приїжджаю раз-два на рік. Але через пандемію не була вдома з вересня 2019-го. Це спільні вечори з друзями, колегами, вони надихають.
— Маєте мрію, ставите собі якусь мету чогось досягнути чи, може, змінити своїми творами?
— Моя мета — казати правду. Для того, щоб її сказати, мушу її наслухати. Але ця мета не має стосунку ні до суспільних інституцій, ні до читача. Це правда заради самої правди. Її цінність у тому, що вона є, і в тому, що я її чую. Все інше, якщо воно є (як-от національна премія), — це бонус. Але якби його не було, то мене б не зупинило. Чи написана моя головна книжка? Не знаю… Зараз мені хочеться дивитися вперед і сподіватися, що вона ще там, попереду.
Як повідомляв «Міст», раніше Оксана Луцишина заявляла, що «золотий автор України» — це ще не обов’язково добрий письменник.
Розмовляла Тетяна Когутич, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online