Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 29, 2021

Ніна Бічуя: «Мовчання тривалістю в 30 років — це також досвід»

Автор:

|

Березень 10, 2016

|

Рубрика:

Ніна Бічуя: «Мовчання тривалістю в 30 років — це також досвід»

Ніна Бічуя

У Львові відбулася презентація книги Ніни Бічуї «Три театральні повісті». Ця книга — про театр і людей, які в ньому працюють, які творять театр. Ніна Бічуя захоплює глибоким психологізмом і вишуканим словом, розкриваючи переживання та внутрішній світ своїх персонажів. Під час зустрічі у книгарні «Є» письменниця розповіла про написання книги, свою роботу у театрі на посаді завліта, ділилася думками про те, що таке провінційність, роздумами про театральну критику та загалом проблемами культури у радянський час.

«Віддаючи книгу читачеві, письменник вже не володіє нею»
Бачити свої твори після 30 років із часу написання — це, мабуть, як несподівана зустріч із незнайомою людиною. Над цією книжкою працювали видавці, а я почала її читати і не змогла — мені видавалося, що це написала інша людина. Вдячна тим людям, котрі «сіли мені на шию», і змусили оприлюднити рукопис. Віддаючи книгу читачеві, письменник вже не володіє нею.
Використовувала факти, які давали мені можливість писати про театр і акторів, оскільки працювала у Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Там бачила людей цікавих, менш цікавих, талановитих і несподіваних. Очевидно, це не могло не залишитися у тому, що писала. Театр мені завжди подобався, мені здавалося, що частково те, що проживаю при театрі і в театрі наповнює мене якимось новим життям і робить його цікавішим.

«Завліт старанно з’єднує слівця, щоб вони не звучали негарно»
Завліт повинен співпрацювати з акторами та режисером. Мені пощастило, я мала режисера, з котрим могла співпрацювати. Це була Ада Куниця. Ми з нею дуже багато сперечалися, інколи сприймали речі однаково, інколи по-різному. Іноді їй хотілося зробити так, щоб я у неї була дівчинкою на побігеньках. Такого не вийшло, натомість ми з нею стали друзями. Вона хотіла поставити виставу литовського драматурга Юозаса Грушаса й їй не вдалося. І ця непоставлена вистава мене боліла. Я у книзі написала про неї — це спроба перенести те, що могли відчувати режисер та актори. Мені хотілося повернути до життя те, що не народилося.
У завліта було ще такі цікаві завдання як допомога у пошуку п’єси, перекладі, редагуванні. Але не завжди режисери радяться зі завлітами у таких справах. Завліт старанно з’єднує слівця, щоб вони не звучали так негарно. Читаючи, можете проскочити ці слова, а зі сцени воно звучить зовсім інакше. Мене театр дуже навчив пильнувати зіставлення слів. Адже слово існує завдяки тому, що воно має сусіда.
Коли читаю і редагую твір, то мушу вжитися в людину, котра пише. Працювала з акторами у тому, як звучить мова зі сцени — наголоси, вимова. Ніколи не робила безпосередньо зауважень для всіх у залі, а писала це на таких довгих папірцях і носила акторам у гримувальню. Тому актори не могли на мене гніватися, що їх принизила чи образила, підкреслюючи, що вони не вміють щось правильно говорити.

Про феномен мистецтва, яке твориться у провінції
Не можна сказати, що провінція — це низькість духу, мізерність бажань тощо. Провінція віддалена від центру, але це не означає, що там живуть менш розумні та менш зацікавлені життям люди. Залежно від ситуації, вони можуть зробити значно більше на конкретному своєму малому місці, ніж хтось, хто живе у великому місті, і не працює, не намагається піднести не лише себе, а все довкола. Від цього, напевно, і твориться велика провінція.
Завжди думала про провінційність галицьких містечок до 1939 року, які були надзвичайно цікавими, мали свою історію не через політичні чи інші події. В малих галицьких містах жили знамениті лікарі, юристи, художники. Для Франка, скажімо, місто Станіславів було менш цікавим, ніж маленьке місто Коломия.
Після 1939-го багато людей культури змушені були залишити свої оселі. Відтак малі містечка були позбавлені свого настрою. Крім того, відкриття промислових підприємств зумовило приїзд людей, котрі не знали культури містечок. Щоправда, Львів творив культурний ареал, що піднімало його на рівень непровінційності.

«Критика має бути інформативною та конструктивною»
Театральна критика є, може, найслабшою частиною театрального життя. Є цікаві історії театру, в яких зацікавлені науковці. Незважаючи на те, що ми розуміємо, як мало маємо з минулого, все одно не залишаємо майбутнім поколінням те, що мали б залишити. Викладачі насамперед учать етики театрального критика. Має бути необразлива критика — не можна принизити й образити. Талановиту людину можна «шпигнути», якщо вона не дотягнула до свого рівня, про це треба сказати відповідним чином, залежно від того, наскільки сам бачиш правду того, про що кажеш. Критика має бути інформативною та конструктивною.
Чим відрізняється театральна критика від літературної? Коли є книжка і про неї пишуть, то через 20 років можуть інакше поглянути на ті ж самі речі, бо є матеріальний доказ. А театр цього не має і в цьому складність. Аби розповісти про виставу так, щоб вона жила, залишилась і щоб хтось через 30 років міг прочитати цю рецензію й уявити, як воно відбувалося.
Микола Ільницький знайшов в архівах рецензію, яку ніхто ніде не друкував, і тепер її не згадують, розповідаючи про такого видатного письменника-модерніста Михайла Яцкова. Він написав про виставу «Розбійники» Шиллера, в якій грав актор Владислав Плошевський, поляк за походженням. Це була майже новела. Тому цю рецензію треба друкувати разом із його новелістикою.

Про Куліша і Курбаса та добу, в якій вони жили
Згадала про інший свій твір — «Біла Вілла», в якій змальовано Лесю Українку. Дозволила собі там дуже сильно пофантазувати, хоча й дотримувалася канви життя Лесі Українки. Канва дана, а кольори можна використовувати, як забажається. Може, це мені допомогло потім працювати і з матеріалом про Куліша і Курбаса. Коли писала про Лесю Українку, то дозволила собі реалізувати замість неї її останній задум написати про дітей Геліоса, як було знайдено старий папірус. Там собі дозволила використати міфологічні персонажі, фольклор. Але найбільший мій «злочин» — замість неї спробувала написати поезію. Писала вільним білим віршем, дехто навіть не зрозумів, що це — не Лесі Українки твір.
Такі містифікації можуть бути і, мабуть, мають бути, але з Курбасом і Кулішем містифікації у мене немає. Намагалася стати на їхнє місце, пережити та подати своє розуміння того, що відбувалося тоді навколо. Здобувати для цього матеріал було дуже важко. Я хотіла потрапити на цю територію, де курбасівці ставили останню виставу «Маклена Граса».
Для репетицій вони виїздили за місто в Межигір’я, жили одним колективом — для того, щоб відчути одне одного у роботі над п’єсою. Тоді Межигір’я було інакше — там була порцелянова фабрика, а ще казали, що Ярослав Мудрий там закопав свою бібліотеку під монастирем. І коли я намагалася знову туди потрапити, це виявилося неможливим — великі партійці не пускали туди людей (і це — найвищий вияв провінційності).
У ті часи відбувалося руйнування людських душ, людських доль, і водночас руйнування старої естетики. Наприклад, коли Михайло Семенко творив свої футуристичні тексти, це було руйнування минулого способу мислення, способу творення — це мені подобалося. Але страшно було інше — у той період люди або переставали бути чесними, або гинули. Люди знищували власну душу, разом із тим відбувалася руйнація мистецтва. У нас досі немає такої книжки, яка б розкривала, що тоді відбувалося з конкретною людиною.
Зреферувала Галина Палажій, Західна інформаційна корпорація

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply